Чтение онлайн

Ми йшли з попутним вітром, туман лежав над морем, і «Біда» безшумно, як привид, милю за милею ковтала простір. Не встигли ми оглянутись, як пройшли Зунд, Каттегат, Скагерак… Я не міг нарадуватися з ходових якостей яхти. І ось на п'яту добу, на світанку, туман розвіявся, й по правому борту в нас відкрилися береги Норвегії.

Можна б пройти мимо, але куди поспішати? Я скомандував:

— Право на борт!

Мій старший помічник Лом поклав стерно круто вправо, й через три години ланцюг нашого якоря загуркотів у красивому й тихому фіорді.

Ви не бували в фіордах, молодий чоловіче? Жаль! Неодмінно побувайте при нагоді.

Фіорди, або шхери, іншими словами, де, знаєте, такі вузькі затоки та бухточки, заплутані, як курячий слід, а кругом скелі, пориті тріщинами, оброслі мохом, високі й неприступні. В повітрі панує урочистий спокій і непорушна тиша. Краса надзвичайна!

— А що, Лом, — сказав я, — чи не зійти нам погуляти до обіду?

— Єсть погуляти до обіду! — гаркнув Лом, та так, що птаство цілою хмарою знялося з скель, а луна (я полічив) тридцять два рази повторила: «Бі-ду… біду… біду…»

Скелі немовби вітали прихід нашого судна. Хоч, звичайно, на іноземний манір, наголос не там. А все-таки, знаєте, приємно й дивно. Та, по правді кажучи, особливо й дивуватися нічому. Там чудесна луна в фіордах… Та хіба тільки луна! Там, батечку, казкові місця й казкові бувають пригоди. Ви послухайте, що далі було.

Я закріпив стерно й пішов переодягтися в каюту. Лом теж спустився. І ось, знаєте, я вже зовсім готовий, шнурую черевики, — раптом відчуваю: судно дає різкий крен на ніс. Стривожений, схоплююсь, кулею вилітаю на палубу, й перед очима моїми постає сумна картина: ніс яхти цілком у воді й продовжує швидко занурюватись, корма ж, навпаки, підіймається вгору.

Я зрозумів, що сам винуватий: не врахував особливостей грунту, а головне — приплив прогавив. Якір зачепився, держиться, як влитий, а вода підпирає. И ланцюг потравити неможливо: весь ніс у воді, піди-но пірнай до брашпіля. Куди там!

Тільки-но встигли ми задраїти наглухо вхід до каюти, як «Біда» вже зайняла зовсім вертикальну позицію, на зразок рибальського поплавця. Ну й довелося скоритися перед стихією. Нічого не поробиш. Врятувалися на кормі. Так там і пересиділи до вечора, поки вода почала спадати. Ось так.

А ввечері, навчений досвідом, я ввів судно у вузьку протоку й причалив до берега. Так воно, думаю, буде краще.

Приготували скромну вечерю, поприбирали скрізь, засвітили вогні, як належить, і повкладались спати, впевнені, що не повториться історія з якорем. А вранці, ледь засіріло, Лом будить мене й рапортує:

— Дозвольте доповісти, капітане: повний штиль, барометр показує ясно, температура зовнішнього повітря дванадцять градусів за Цельсієм, провести вимірювання глибини й температури води було неможливо за відсутністю такої.

Спросоння я не одразу навіть зрозумів, про що він говорить:

— Тобто як це «за відсутністю»? — питаю. — Де ж вона поділась?

— Пішла з відпливом, — рапортує Лом. — Судно заклинилось між скелями й перебуває в стані стійкої рівноваги.

Вийшов я, бачу — та ж пісня, тільки на новий лад. То приплив нас спантеличив, тепер відплив жарти жартує. Те, що я прийняв за проточку, виявилося ущелиною. На ранок вода зійшла, й ми стали на твердий грунт, як у сухому доку. Під кілем — безодня на сорок футів, вибратися нема ніякої можливості. Куди там вибратись! Одне лишається — сидіти, чекати погоди, припливу, вірніше сказати.

Але я не звик марно гаяти час. Оглянув яхту з усіх боків, кинув за борт штормтрап, узяв сокиру, рубанок, пензель. Старанно обтесав борти в тих місцях, де лишились сучки, пофарбував. А коли почала прибувати вода, Лом закинув з корми вудочку й наловив риби на юшку. Отже, як бачите, навіть такі неприємні обставини, якщо з головою взятися, можна повернути на користь справі, як кажуть.

Після всіх цих подій здоровий глузд підказував швидше залишити цей підступний фіорд. Хто його знає, які він ще готує сюрпризи? Але я людина, як ви знаєте, смілива, наполеглива, навіть трохи уперта, якщо хочете, й не звик відмовлятися від прийнятих рішень.

Так і того разу: вирішив гуляти — значить, гуляти. І як тільки «Біда» стала на воду, я перевів її на нове, безпечне місце. Витравив ланцюг подовше, й ми вирушили.

Йдемо поміж скелями стежкою, й чим далі йдемо, тим чудовіша природа навколо нас. На деревах білки, пташечки якісь: «цвінь-цвірінь», а під ногами сухі сучки тріщать, і здається: зараз вийде ведмідь і зареве… Тут же ягоди, суниці. Я. знаєте, ніде не бачив таких суниць. Великі, як горіх! Ну, ми захопилися, заглибились у ліс, забули зовсім про обід, а коли спохватилися, дивимось — пізно. Вже сонце схилилося, тягне прохолодою. І куди йти — невідомо. Кругом ліс. Куди не глянеш, скрізь ягоди, ягоди, самі ягоди.»…

Спустилися вниз, до фіорда, бачимо — не той фіорд. А вже настає ніч. Нічого не вдієш, розклали вогонь, ніч сяк-так минула, а вранці полізли на гору. Може, думаємо, звідти, згори, побачимо «Біду».

Ліземо вгору, нелегко з моєю комплекцією, але ліземо, підкріпляємося суницями. Раптом чуємо ззаду якийсь шум. Вітер не вітер, водоспад не водоспад, потріскує щось все дужче й дужче, і немовби попахує димком.

Я оглянувся, дивлюсь — так і є: вогонь! Обступає з усіх боків, стіною суне за нами. Тут уже, знаєте, не до ягід.

Білки покидали кубла, стрибають з гілки на гілку все вище по схилу. Птахи знялися, кричать. Шум, паніка…

Я не звик тікати від небезпеки, але тут вже робити нічого, треба рятуватися. І повним ходом за білками, на вершину скелі, — більше нікуди.

Вилізли, віддихались, оглянулись кругом. Становище, скажу я вам, безвихідне: з трьох боків вогонь, з четвертого — крута скеля… Я глянув униз — високо, аж дух захопило. Картинка, загалом, безрадісна, й єдина світла цятка на цьому похмурому горизонті — наша «Біда»-красуня. Стоїть якраз під нами, ледве погойдується на хвилі й щоглою, наче пальчиком, манить до себе, на палубу.

А вогонь усе ближче. Білок кругом сила-силенна. Посміливішали. В декотрих, знаєте, хвости в огні пообгоріли, ті особливо хоробрі, нахабні, простіше сказати: лізуть просто на нас, штовхаються, натискують, дивись, ще в огонь спихнуть. Ось воно, як вогнище розкладати!

Лом у розпачі. Білки теж у розпачі. Признатися, й мені не солодко, але ж, не видаю себе, кріплюсь — капітан не повинен тужити. Аякже!

Раптом дивлюсь — одна білка націлилась, хвіст розпушила й стриб прямо на «Біду», на палубу. За нею друга, третя й, дивлюсь, — як горох посипались. За п'ять хвилин у нас на скелі стало чисто.