Чтение онлайн

Коли ця пісня скінчилась, воші заспівали іншої, потім ще й ще.

Скоро вони вийшли з міста й попростували польовою дорогою. Не минуло й години, як удалині вже завиднілось місто Зміївка. Саме в цей час Гвинтик і Шпунтик побачили автомобіль, що стояв серед дороги. Підійшовши ближче, вони помітили під машиною коротульку. Голова й груди його ховалися під кузовом, а зовні стирчали тільки ноги в чорних, засмальцьованих штанах.

— Ей, братець, загоряєш? — гукнув Шпунтик.

— Та ось, як бачиш, доводиться загоряти, — відповів коротулька, висовуючи з-під машини чорночубу кучеряву голову.

— А що трапилось?

— Та не везе, клята! Чи то нема подачі сиропу, чи доза газу порушилась. Ніяк не знайду причини.

Коротулька виліз з-під машини й спересердя штовхнув ногою колесо.

На ньому була чорна куртка, засмальцьована, як і штани, так, що здавалося, ніби вона пошита з шкіри. Як видно, цьому горе-водієві доводилось більше лежати під своєю машиною, вишукуючи різні несправності, піж їздити на ній, що, зрештою, часто трапляється з багатьма власниками газованих автомашин.

Гвинтик обдивився автомобіль, попорпався у механізмі і, не знайшовши причини, пірнув під машину. Щось там зробив, випірнув назад і став, чухаючи потилицю. Потім під машину пірнув Шпунтик, за ним знову власник автомобіля. Так вони то пірнали по черзі під машину, то стояли, чухаючи потилиці й не розуміючи, в чому справа.

Нарешті Гвинтикові пощастило знайти причину зупинки мотора, і машина завелася. Водій був дуже радий і з вдячністю потис руки Гвинтикові й Шпунтикові.

— Спасибі, братці! Без вас я тут до вечора загорав би. Ви куди йдете? Сідайте, підвезу.

Гвинтик і Шпунтик розказали йому про мету своєї подорожі.

— Гайковий ключ, плоскогубці й молоток є в мене, можу вам дати. Тільки паяльника нема, — сказав водій.

— А можна дістати паяльник в кого-небудь у вашому місті?

— Чому ні? Можна. В нашого механіка Шурупчика все є. Поїдемо до нього.

Всі троє сіли в машину й за кілька хвилин уже були на головній вулиці Зміївки.

Місто Зміївка розкинулося на пляжі, біля річки. Дерева тут не росли, тому на вулицях було не так гарно, як на вулицях Зеленого міста. Зате квітів у Зміївці було не менше, ніж у Квітковому місті. Будинки тут були дуже красиві. Над дахами височіли шпилі, прикрашені зверху або дерев'яними півниками, що поверталися в різні боки, залежно від напряму вітру, або іграшковими вітрячками, що весь час крутилися. До багатьох вітрячків було прироблено дерев'яні деркачі, які безперервно деренчали. Над містом то там, то сям майоріли паперові змії. Запускати зміїв — найулюбленіша розвага жителів, тому місто й звалося Зміївкою. До цих зміїв приладнували спеціальні гудки. Гудки робляться дуже просто. Стрічку звичайного паперу натягують на ниточку й прив'язують до змія. На вітрі така стрічка паперу тріпочеться і створює досить неприємний звук, схожий на деренчання або гудіння.

Різноголосе гудіння зміїв зливалося з тріскотнею деркачів, і над містом не вщухав гул.

У кожному будинку на вікнах були ґратчасті віконниці. Коли на вулицях міста починалась футбольна гра, якою теж дуже захоплювалися жителі, віконниці в будинках зачинялися. Ці удосконалені ґратчасті віконниці пропускали в кімнати достатню кількість світла і водночас чудово захищали шибки від футбольного м'яча, який з незрозумілих причин завжди чомусь летить не туди, куди треба, а неодмінно у вікно.

Проїхавши головною вулицею, машина звернула в провулок і зупинилась біля дощаних воріт з хвірткою. Над воротами височів дерев'яний шпиль, прикрашений зверху блискучою скляною кулею, яка віддзеркалювала в перевернутому вигляді всю вулицю разом з будинками, парканами й машиною, що під'їхала до воріт.

Водій, якого, до речі, звали Бублик, виліз з машини, підійшов до хвіртки і натиснув сховану в огорожі кнопку. Хвіртка безшумно відчинилася.

— Заходьте, — запросив Гвинтика й Шпунтика Бублик. — Я вас познайомлю з Шурупчиком. Це дуже цікава особа. От побачите.

Троє друзів увійшли на подвір'я і, завернувши ліворуч, попрямували до будинку. Піднявшись по невеликих камінних східцях, Бублик відшукав на стіні кнопку, натиснув. Двері теж безшумно відчинились, і наші знайомі опинились у кімнаті.

Кімната була зовсім порожня, без меблів, якщо не брати до уваги гамака, що висів біля стіни. В гамаку, склавши кренделем ноги й глибоко засунувши руки в кишені, лежав коротулька в голубому комбінезоні.

— А ти и досі спиш, Шурупчику? — привітав його Бублик. — Он уже ранок давно настав.

— Зовсім я не сплю, а думаю, — відповів Шурупчик, повертаючи голову до гостей.

— Ось познайомся, це майстри Гвинтик і Шпунтик. Їм потрібен паяльник.

— Здрастуйте, сідайте, будь ласка, — відповів Шурупчик.

Гвинтик і Шпунтик розгублено оглянулись, але в усій кімнаті так і не побачили, на чому тут можна сісти, та Шурупчик простяг руку, натиснув кнопку, що була в стіні біля гамака. В ту ж мить біля протилежної стіни появилися три відкидні стільці, зроблені на зразок одкидних стільців у театрі. Гвинтик і Шпунтик сіли.

— Ви помітили, що в мене все на кнопках? — спитав Шурупчик. — Одну кнопку натиснеш — відчиняються двері, другу натиснеш — відкинеться стілець, а якщо вам потрібен стіл, то, будь ласка…

Шурупчик натиснув ще на одну кнопку. Від стіни одкинулась кришка стола й ледь не вдарила по голові Гвинтика, який сидів на стільці.

— Правда, дуже зручно? — спитав Шурупчик.

— Дивовижно, — підтвердив Гвинтик і почав озиратися, побоюючись, щоб ще щось не впало йому на голову.

— Техніка на грані фантастики! — хвалькувато сказав Шурупчик.

— Єдина незручність, що сидіти можна тільки біля стіни, — сказав Бублик.

— От я і думаю над тим, як його зробити, щоб стільці можна було пересувати, — відповів винахідник.

— А що як узяти та й зробити звичайні стільці? — сказав Шпунтик.

— Це хороша думка! Треба буде придумати простий звичайний стілець! — зрадів Шурупчик. — Адже все геніальне — просте. Ти, брат, видно, теж механік?