Чтение онлайн

— Ну, однаково, я спершу попрощаюсь, а потім привітаюсь, і все буде гаразд.

— Доведеться, друзі, збиратися в дорогу, — сказав Гусля. — Незнайкові додому захотілось.

— Так, братці, мені теж час додому, — сказав Пілюлька. — Може, там без мене хто-небудь захворів, а лікувати нікому.

— Що ж, погуляли й досить, — відповів Знайко. — Колись треба її додому повертатися. Завтра вирушаємо в похід.

Бал закінчився. Синьоочка підійшла до Незнайка.

— Ось ми й розлучаємося з вами, — сумно сказала вона.

— Угу, — тихо відповів Незнайко. — Нам уже час додому.

— Ви зовсім недовго пробули в нас.

— Мені дуже хочеться побути ще, але й додому хочеться, — похнюпившись, сказав Незнайко.

Синьоочка задумалась, а потім промовила:

— Я розумію, вам пора додому. У вас дома лишилися друзі, вони, мабуть, непокояться за вас. Ви добре робите, що не забуваєте своїх друзів.

Деякий час вони стояли мовчки. Незнайко хотів щось сказати, але в горлі в нього стало чомусь тісно, і слова не виходили зсередини. Він опустив очі, копирсав підбором землю і не наважувався глянути на Синьоочку. Незнайко боявся, що вона помітить у нього на очах сльози. Нарешті вони підняли голови, погляди їхні зустрілися.

— Хочете, я пошию вам на дорогу торбинку? — спитала вона.

— Хочу.

На другий день Знайко і його товариші вирушили в похід. Вирішено було йти пішки. Повітряна куля лопнула, і її важко було полагодити, до того ж, не було попутного вітру. Попереду йшов Знайко з компасом у руках, за ним лікар Пілюлька, за Пілюлькою Гвинтик і Шпунтик, а за ними йшли інші малюки-коротульки. Незнайко йшов позаду всіх.

У кожного за спиною була торбинка. Ці торбинки їм пошили малючки. В торбинках були пироги на дорогу, а також насіння різних квітів, фруктів і овочів, яких не було в Квітковому місті. В Сиропчика в кожній кишені лежало по кавуновому зернятку.

Усі малючки вийшли проводжати малюків. Багато з них плакало.

— Не плачте, — втішав їх Знайко. — Коли-небудь ми знову зробимо повітряну кулю і прилетимо до вас.

— Прилітайте навесні, як зацвітуть яблуні, — казали малючки. — У нас дуже гарно навесні.

Малючки зупинилися на околиці міста, а малюки попрямували доріжкою серед заростів трави й польових квітів.

— Будьте здорові! До побачення! — кричали малючки, махаючи руками.

— До побачення! — відповідали їм малюки.

Синьоочка мовчки махала рукою.

Скоро малюки були вже далеченько, і голоси малючок ледь долинали до них.

— Незнайку! Незнайку! — закричала раптом Синьоочка.

Незнайко оглянувся.

— Лист, Незнайку! Лист!

Незнайко кивнув головою і замахав капелюшком.

— Він почув! — зраділа Синьоочка.

Скоро мандрівники перетворились на ледь помітні цятки, а потім і зовсім зникли за поворотом дороги. Малючки розійшлися по домівках. Усім було невесело.

Багато днів Знайко і його товариші пробиралися полями й лісами і, нарешті, дісталися у рідні краї. Вони зупинилися на високому пагорбі, а попереду вже було видно Квіткове місто в усій його красі. Літо йшло на спад, і на вулицях зацвіли найкрасивіші квіти: білі хризантеми, червоні жоржини, різнобарвні айстри. В усіх дворах яскріли красиві, як метелики, братки. Вогненні настурції плелися по загорожах, по стінах будинків і цвіли навіть на дахах. Вітерець доносив ніжні пахощі резеди й ромашки.

На радощах Знайко і його товариші обнімалися й цілувалися.

Незабаром вони вже йшли вулицями рідного міста. З усіх будинків повибігали мешканці й дивилися на наших мандрівників. Знайко і його друзі так засмагли за час мандрів, що спочатку їх ніхто не міг упізнати. Раптом хтось вигукнув:

— Братці, та це ж Знайко! Дивіться, он він іде попереду всіх!

Тут з усіх боків закричали:

— А он і лікар Пілюлька. І мисливець Кулька, й Забудько, й Пончик.

Жителі міста раділи й кричали:

— Ура!

А що діялося, коли Знайко і його товариші завернули на вулицю Дзвіночків! Тут у них були сусіди й добрі знайомі.

Коротульки заповнили всю вулицю. Малюки обнімали й цілували хоробрих мандрівників, а малюнки засипали! всю дорогу пелюстками з маргариток.

Раптом десь узявся маленький собачка. Він гавкав і стрибав біля мисливця Кульки, лизав йому руки.

— Братці, та це ж мій Булька! — закричав мисливець Кулька.

Сусіди розказували, що через кілька днів після того, як коротульки полетіли на повітряній кулі, Булька повернувся додому. Тому всі думали, що Кулька і його товариші загинули, і ніхто не сподівався побачити їх знову живими.

Кулька вхопив Бульку на руки і почав цілувати його.

— Ой ти, мій вірний, хороший песику! — говорив він. — Отже, ти не загинув? А я так сумував за тобою!

Тут у кінці вулиці появилася нова група коротульок. Попереду всіх біг Квітик.

— Вірш! — кричали всі. — Зараз буде вірш!

Малюнки голосно заплескали в долоні, а малюки десь узяли порожню бочку й поставили її серед вулиці догори дном. Хтось крикнув:

— Вилазь, Квітику, на бочку і читай вірш!

Квітика підхопили під руки й допомогли йому вилізти на бочку. Квітик на хвилину замислився, покашляв трохи, потім простяг до Знайка та його товаришів руку і з натхненням прочитав вірш, якого склав тут же, стоячи на бочці:

Відважним літунам привіт мій полум'яний! Полинули вони на кулі повітряній, А як спускалися з небес, То загубили кулю десь.

— Ура-а-а! — закричали з усіх боків коротульки.

Квітика в одну мить стягли з бочки. Малюки підхопили його на руки й понесли додому, а малючки бігли позаду й кидали йому пелюстки з маргариток.

Завдяки цьому віршеві Квітик прославився так, наче він сам здійснив таку видатну подорож.

Наші відважні мандрівники відчинили хвіртку й пішли до свого будиночка, в якому давно вже не було живої душі. Незнайко залишився на вулиці. Він сумно дивився услід малюкам, що розходилися по домівках, і все оглядався, немов шукав когось. На вулиці не було вже нікого. Всіх наче вітром здуло. Незнайко ще дужче засмутився, але раптом він помітив на протилежному боці вулиці, в тіні паркана, маленьку постать, що стояла, роззявивши рота, і не зводила з нього широко розкритих очей.