Чтение онлайн

Він уже задер ногу, щоб вилізти, але тут Знайко взяв один мішок з піском і викинув з кошика.

Кошик одразу полегшав, і куля знову піднеслась угору.

Тут тільки всі й зрозуміли, для чого Знайко велів покласти в кошик мішки з піском.

Усі заплескали в долоні, а Знайко підняв угору руку й звернувся до коротульок з промовою.

— До побачення, братці! — вигукнув він. — Ми летимо в далекі краї. За тиждень повернемось додому.

— До побачення!

— До побачення! До побачення! Щасливої дороги! — закричали малюки та малючки й замахали руками і капелюшками.

Знайко дістав з кишені ножик і перерізав мотузку, якою було прив'язано кошик до куща. Куля повільно знялася, зачепилася боком за гілку куща, але тут же одчепилася і швидко полетіла у височінь.

— Ура! — закричали коротульки. — Хай живе Знайко і його товариші! Ура-а!

Усі плескали в долоні, підкидали вгору капелюшки. Малючки на радощах обнімалися. Мушка й Кнопочка навіть поцілувались, а Маргаритка заплакала.

Куля тим часом піднімалась вище й вище. Її зносило вітром убік. Незабаром вона перетворилася на маленьку цяточку, і її ледве було видно в небесній блакиті. Скелко заліз на дах будинку й став дивитися на цяточку в свою трубу. Поруч, на самому краю даху, стояв поет Квітик. Склавши на грудях руки, він дивився на радісних малюків і, здавалось, про щось думав. Раптом Квітик розставив широко руки і закричав на весь голос:

— Вірш! Слухайте вірш!

Навколо одразу стихло. Всі задерли голови й дивилися на Квітика.

— Вірш! — зашепотіли малюки й малючки. — Зараз буде вірш.

Квітик ще почекав, щоб настала повна тиша. Потім простяг до неба руку, покашляв трохи, сказав ще раз:

— Вірш!

І почав читати щойно складений вірш.

Гігантська куля, повна пари, Знялась недаром аж до хмари. Наш коротулька, хоч не птиця, Літати він однак годиться. Ніяких перешкод нема Тепер для нашого ума!

Ну й галас тут зчинився! Всі знову заплескали в долоні. Малюки стягли Квітика з даху, понесли на руках додому, а малючки зривали пелюстки з квіток і кидали їх Квітикові. У цей день Квітик прославився так, наче це він придумав повітряну кулю і полетів на ній у піднебесся. Його вірш усі вивчили напам'ять і виспівували на вулицях.

Довго ще в цей день то тут, то там можна було чути:

Ніяких перешкод нема Тепер для нашого ума!

Наші хоробрі мандрівники навіть не відчули, як куля знялася в повітря, настільки плавно вона одділилася від землі. Тільки за хвилину вони виглянули з кошика й по бачили внизу натовп друзів, що махали їм на прощання руками й підкидали вгору капелюшки. Знизу долітали вигуки «ура».

— До побачення! — закричали їм у відповідь Знайко та його товариші.

Вони теж замахали капелюшками й руками. Забудько підняв руку, щоб і собі помахати шапкою, але виявилося, що її нема.

— Заждіть, братці! — закричав він. — Зупиніть кулю! Я шапку вдома забув!

— Вічно ти щось забуваєш! — пробурчав Бурчун.

— Тепер уже не можна зупинити кулю, — сказав Знайко. — Вона летітиме, доки в ній не охолоне повітря, і тільки тоді спуститься вниз.

— Що ж я, без шапки повинен летіти? — образився Забудько.

— А ти ж знайшов свою шапку під ліжком, — сказав Пончик.

— Знайти — знайшов, та мені в ній було жарко, ну я і поклав її на стіл, а в останню мить забув надіти.

— Ти завжди що-небудь в останню мить забуваєш, — сказав Бурчун.

— Дивіться, братці, — закричав раптом Незнайко. — Наш будиночок залишився внизу.

Всі засміялись, а Бурчун сказав:

— А ти, мабуть, думав, що й будиночок полетить з нами?

— Нічого я такого не думав, — образився Незнайко. — Просто я побачив, що наш будиночок стоїть, от і сказав. Раніше ми весь час у будиночку жили, а тепер на повітряній кулі летимо.

— От і летимо, — пробурчав Бурчун, — та куди ще залетимо?

— Ти, Бурчуне, все бурчиш, — одповів Незнайко. — Від тебе й на повітряній кулі нема спокою.

— Ну то йди, як тобі не подобається.

— Куди ж я тут піду?

— Ну, досить! — гримнув Знайко на них. — Що це за суперечки на повітряній кулі?

Повітряна куля піднялася ще вище, і все Квіткове місто було видно, як на долоні. Будинки здавалися зовсім крихітними, а малюків та малючок уже зовсім і помітити не можна було. Повітряну кулю односило вітром, і вже все місто бовваніло десь позаду.

Знайко дістав із кишені компас і визначив напрям, куди летіла повітряна куля.

Компас — це така маленька металева коробочка з магнітною стрілкою. Магнітна стрілка завжди показує на північ. Коли стежити за стрілкою в компасі, то завжди можна знайти дорогу назад. Для цього Знайко й узяв із собою компас.

— Вітер несе нас просто на північ, — оголосив Знайко. — Отже, назад треба буде повертатися на південь.

Повітряна куля піднялася вже зовсім високо і летіла над полем. Місто зникло вдалині. Внизу вузенькою темною стрічкою петляв струмок, що його коротульки прозвали Огірковою річкою. Дерева, які іноді траплялися серед поля, здавалися маленькими пухнатими кущиками.

Раптом Пончик помітив унизу невеличку темну цятку. Вона швидко рухалася по землі, ніби бігла за повітряною кулею.

— Дивіться, братці, хтось біжить за нами, — закричав Пончик.

Усі стали дивитися на цятку.

— Дивіться, через річку перескочила! — закричав Забудько.

— Що ж це може бути? — запитав Поспішайко. — Дивіться, через дерева стрибає!

Повітряна куля полетіла над лісом. Цятка стрибала по вершечках дерев. Лікар Пілюлька почепив на ніс своє пенсне, проте не зміг роздивитися, що воно таке.