Чтение онлайн

Крик ущух, і, перш ніж винести смертний вирок, його запитали, що він може сказати на своє виправдання. Він уже знову стояв у позі напруженої уваги і пильно дивився на суддю, що запитав; але запитання довелося повторити двічі, перш ніж він його зрозумів, і тоді промимрив тільки, що він старий чоловік… старий чоловік… старий чоловік… Голос його перейшов у шепіт, і він замовк.

Суддя надягнув свою чорну шапочку [56] , а підсудний усе стояв з тим самим виглядом, у тій самій позі. Якась жінка на галереї скрикнула, вражена жахливою урочистістю цієї хвилини. Він швидко підвів на неї очі, наче сердячись, що вона заважає слухати, і знову нахилився вперед з іще уважнішим виглядом. Звернена до нього промова була урочиста і грізна; вирок страшно було слухати. Але він стояв, як мармурова статуя, і в нього не здригнулася ні одна жилка. Коли тюремник поклав йому руку на плече і подав знак іти, його змарніле обличчя на витягнутій шиї все ще було звернене до суддів, нижня щелепа відвисла, а широко розплющені очі дивилися в одну точку. Він тупо озирнувся навколо і пішов за тюремником.

Його повели через вимощений кам'яними плитами прохід на нижньому поверсі, де одні в'язні чекали своєї черги, а інші розмовляли з друзями, які зібралися біля заґратованої огорожі, що виходила у відкритий двір. Але там не було нікого, хто хотів би поговорити з ним. Коли він проходив повз в'язнів, вони розступилися, щоб його могли роздивитися ті, хто припав до гратів знадвору, і глядачі зустріли його лайкою, горлали й свистіли. Він загрозив їм кулаком і хотів плюнути на них, але сторожа потягла його темним коридором, ледь освітленим кількома тьмяними лампами, у глиб в'язниці.

Тут його обшукали, щоб пересвідчитися, чи немає при ньому якихсь засобів, якими він міг би попередити вирок Суду, а по цій церемонії відвели до камери смертників і залишили на самоті.

Він сів на кам'яну лаву проти дверей, яка правила і за сидіння, і за ліжко, й, потупивши свої налиті кров'ю очі, спробував зібратися з думками. Незабаром він почав пригадувати уривки з промови судді, хоч тоді йому здавалося, що він не чує ні єдиного слова. Потроху ці уривки стали сполучатися докупи і поступово склалися в одне ціле. Таким чином у його пам'яті відтворилася мало не вся промова: «Повісити за шию, поки не помре, — так було сказано в кінці. — Повісити за шию, поки не помре». Коли зовсім стемніло, він почав думати про всіх знайомих йому людей, які скінчили своє життя на шибениці, дехто не без його сприяння. Вони плинули повз нього так швидко, що він не встигав їх рахувати. Він на власні очі бачив, як помирав дехто з них, і глузував, бо вони вмирали з молитвою на устах. З яким гуркотом падала ляда [57] і як швидко дужі, здорові люди перетворювалися на жмут Одежі, що погойдувався на мотузці!

Може, дехто з них побував у цій самій камері, сидів на цьому самому місці. Запала темрява; чому не несуть світла? Камеру вимурували давним-давно. Певно, десятки смертників пробули тут свої останні години. Здається, сидиш у склепі, де лежать мертвяки: покривало, зашморг, зв'язані руки, обличчя, які він упізнавав навіть крізь цю страшну запону. Світла, світла!

Нарешті, коли він позбивав собі кулаки, гатячи в масивні двері та стіни, до камери зайшли двоє тюремників; один ніс свічку, яку він вставив у залізний свічник, прибитий до стіни; другий притягнув матрац, щоб спати на ньому вночі, бо в'язня вже не можна було лишати самого.

Настала ніч — темна, похмура, мовчазна ніч. Інші люди, яким не спиться, з радістю прислухаються до бою дзиґарів на дзвіниці, бо цей бій говорить їм про життя і те, що настане новий день. Він же слухав його з розпукою. В кожному ударі металевого дзвона йому вчувався один глибокий глухий звук: смерть! Що йому бадьорий шум і гам веселого ранку, які долинали крізь грубезні стіни навіть сюди? Це було те саме похоронне подзвіння, яке нагадувало йому про смерть і водночас глузувало з нього. День минув. День? Не було ніякого дня; він минув відразу, тільки-но наставши, — І знову прийшла ніч, ніч така довга і водночас така коротка: довга в своїй страшній тиші і коротка в своїх швидкоплинних годинах. Часом він лютував і проклинав бога, часом завивав і рвав на собі волосся. До нього прийшли його побожні одновірці, хотіли з ним помолитися, але він прогнав їх з прокльонами. Вони відновили свої благочестиві зусилля, але він накинувся на них з кулаками.

Суботній вечір. Йому лишилося жити тільки одну ніч. І коли він думав над цим, настав світанок — неділя.

Тільки надвечір цього останнього страшного дня в його нерозкаяній душі з'явилось ясне усвідомлення того, що він безпомічний і безпорадний. Не тому, що досі він плекав якусь певну надію на помилування, а тому, що не міг уявити собі близьку смерть як щось цілком імовірне. Він майже не розмовляв з двома тюремниками, які сторожили його по черзі, вони теж не робили спроб привернути його увагу. Досі він сидів наче в забутті, хоч і з розплющеними очима. Тепер він схоплювався щохвилини і, задихаючись, розчервонілий, починав гасати по камері в нападі такого страху й люті, що навіть вони, звиклі до такого видовища, сахалися від нього з жахом. Зрештою, мордований своїм нечистим сумлінням, він став такий страшний, що один тюремник не міг сидіти з ним віч-на-віч, і тепер вони сторожили його вдвох.

Він скулився на своєму кам'яному ложі і став думати про своє минуле. Того дня, коли його схопили, юрба кидала в нього чим попало і хтось влучив йому в голову; тепер вона була обв'язана полотняними бинтами. Руді патли звисали на біле, як крейда, обличчя, обідрана борода скуйовдилась, очі палахкотіли страшним вогнем, давно не мита шкіра облупилася від гарячки. Восьма… дев'ята… десята… Якщо це не підстроєно, щоб залякати його, і якщо години справді минають так швидко, наступаючи одна одній на п'яти, то де буде він, коли стрілка обійде циферблат? Одинадцята! Годинник пробив її, перш ніж завмерла луна від десятої. О восьмій він буде єдиним плакальником у власній похоронній процесії. А об одинадцятій…

Страшні мури Ньюгетської в'язниці, які приховували стільки страждань і стільки невимовних мук не тільки від очей, але — занадто часто й занадто довго — й від думок людських, ніколи ще не бачили такого жахливого видовища.

Поодинокі перехожі, які сповільнювали ходу біля цих мурів і питали себе, що робить смертник, якого мають завтра повісити, забули б тієї ночі про сон, якби його побачили.

З раннього вечора й мало не до півночі люди по двоє, по троє підходили до брами в'язниці й занепокоєно питали, чи не відкладено часом смертну кару. Діставши заперечну відповідь, вони поспішали поділитися приємною звісткою з гуртками цікавих, які збиралися на вулиці й показували одне одному двері, з яких він має вийти, і місце, де буде споруджено ешафот, а потім, неохоче відходячи, озиралися, щоб уявити собі завтрашню страту. Поступово вони розійшлися, і протягом години після півночі вулиця була безлюдна і темна.

Місце перед в'язницею вже розчистили, вулицю перегородили міцними, пофарбованими в чорне бар'єрами, які мали стримувати тиск юрби, коли перед хвірткою з'явилися містер Браунлоу й Олівер і показали дозвіл на побачення із смертником, підписаний одним із шеріфів. Їх відразу впустили до сторожки.

— І цей юний джентльмен теж піде з вами, сер? — запитав тюремник, що мав їх супроводити. — Таке видовище не для дітей.

— Ви кажете правду, мій друже, — відмовив містер Браунлоу, — але справа, заради якої я прийшов сюди, безпосередньо стосується цього хлопчика; а оскільки він бачив засудженого в розквіті його злочинної діяльності, то, я вважаю, йому буде корисно побачити його тепер, навіть коли це трохи злякає і завдасть душевного болю.

Цими кількома словами вони обмінялися, одійшовши вбік, щоб Олівер їх не почув. Тюремник доторкнувся до капелюха й, глянувши з цікавістю на хлопця, відчинив ще одні ворота, проти тих, крізь які вони зайшли, і повів їх темними покрученими переходами до камер.

— Ось тут, — сказав він, зупиняючись у похмурому коридорі, де двоє робітників щось майстрували в глибокому мовчанні, — ось тут він має пройти. А якщо ви зазирнете сюди, то побачите двері, з яких він вийде.

Він завів їх до кухні, вимощеної кам'яними плитами, заставленої мідними казанами — варити їжу для в'язнів, і показав двері. Над дверима було заґратоване віконце, крізь яке чулися чоловічі голоси, стукіт молотків, гуркіт дощок. Там споруджували ешафот.

Потім вони минули кілька залізних воріт, які ключарі |відмикали зсередини, вийшли на подвір'я, піднялися вузькими сходами і вступили у вузький коридор з рядом залізних дверей по ліву руку. Давши їм знак зупинитися, ключар постукав у одну з них в'язкою своїх ключів. Обидва сторожі, пошепотівшися з ключарем, вийшли в коридор, Дотягуючись і, з усього видно, радіючи перепочинкові, і знаком запросили відвідувачів зайти за тюремником у камеру. Вони зайшли.

Засуджений сидів на своєму ложі, погойдуючися з боку р бік; лице його нагадувало швидше морду спійманого звіра, ніж людське обличчя. Думками він, очевидно, був десь у минулому, безупинно щось мимрив, не помічаючи відвідувачів або вважаючи їх дійовими особами своїх марень.