Чтение онлайн

— А я вже все обміркував, — жваво відповів єврей. — Я… я його вивчив уже як свої п'ять пальців, дорогесенькі мої, як свої п'ять пальців! Затримка тепер за малим: нехай він відчує, що він один із нас, нехай усвідомить, що він злодій, — і тоді він наш! Наш навік! Ах! Як доречно все це у нас виходить! — Старий обхопив себе руками за плечі, опустив голову, згорбив спину — він просто-таки обіймав себе з радощів.

— Наш! — перекривив його Сайкс. — Ти хочеш сказати — твій!

— Може, й так, голубе, — пискляво захихотів старий. — Хай буде мій, Білле.

— А чому, — спитав Сайкс, підозріливо дивлячись з-під лоба на свого любого приятеля. — Чому ти морочишся з цим хирлявим шмаркачем, коли Коммон-Гарден [48] щовечора аж кишить хлопчаками, з яких ти міг би вибрати куди кращого?

— Тому що мені вони ні до чого, голубе, — відповів старий, трохи знітившись. — Вони нічого не варті. У них на обличчі написано, хто вони такі, — як хтось із них попадеться, то вже не викрутиться, пиши пропало. А цей хлопчина, дорогесенькі, якщо його добре вишколити, усіх їх за пояс заткне. До того ж, — провадив старий уже впевненіше, — якщо він знову втече, то продасть нас усіх, а тому треба, щоб він відчув, що ми одним миром мазані. Головне, щоб відчув, а яким чином — то байдуже. Мені вистачить того, що він візьме участь у грабунку; цілком вистачить, бо тоді він — мій. Це все ж таки куди краще, ніж усувати сердешного хлопчика з дороги, — і ризику менше, і витрати на нього окупляться.

— Коли ви підете на це діло? — спитала Ненсі, не давши містерові Сайксу висловити лайкою обурення з приводу людяних почуттів, що їх, як йому здавалося, виявив Фейгін.

— Так-так, Білле, — підхопив старий. — Коли?

— Ми з Тобі домовилися на післязавтра вночі, — похмуро відповів Сайкс. — Якщо я не дам відбою.

— Гаразд, — сказав старий. — Ніч буде безмісячна.

— Безмісячна, — підтвердив Сайкс.

— А ви подумали про те, як нестимете здобич? — запитав старий.

Сайкс кивнув головою.

— А про…

— Та ми про все подумали, — перебив його Сайкс. — Можеш не турбуватися. Головне: завтра ввечері приведи сюди хлопця. Я вирушу звідси за годину по світанні. А ти тримай язик за зубами й тигель напоготові — більше від тебе не треба нічого.

Після короткої наради, в якій усі троє взяли жваву участь, було ухвалено, що завтра, тільки-но споночіє, Ненсі прийде до Фейгіна й забере Олівера. Єврей хитро зауважив, що навіть супроти своєї волі хлопець охочіше піде з нею, аніж з будь-ким іншим, бо вона нещодавно за нього заступилася. Було також урочисто домовлено, що до завершення діла владу й опіку над сердешним Олівером цілком бере на себе містер Вільям Сайкс і що вищезгаданий Сайкс поводитиметься з ним на власний розсуд, і Фейгін не матиме до нього ніяких претензій, якщо Олівера спіткає якесь лихо чи виникне потреба його покарати. Окремо уточнено було, що будь-яка заява містера Сайкса з цього приводу буде прийнята беззастережно, якщо після повернення додому її в найважливіших деталях підтвердить і засвідчить чепурун Тобі Крекіт.

Коли угоду було укладено, містер Сайкс почав дудлити бренді, войовниче розмахувати ломом і водночас горлати диким голосом уривки пісень упереміш з брудною лайкою. Потім у ньому заграла професійна гордість, і він схотів показати свою скриньку із злодійськими інструментами. Спотикаючись, він затяг її до кімнати, відкрив віко, щоб пояснити призначення цих інструментів і довершеність їхніх форм, але тут-таки перечепився через скриньку, гепнувся на підлогу й одразу заснув.

— На добраніч, Ненсі, — мовив Фейгін, застібаючись на всі ґудзики.

— На добраніч.

Їхні погляди зустрілись, і Фейгін пильно зазирнув їй у вічі. Дівчина спокійно витримала його погляд. Ні, їй можна було довіряти — це діло важило для неї не менше, ніж для Тобі Крекіта.

Фейгін знову побажав їй на добраніч, нишком, коли вона відвернулась, штурхонув ногою розпластаного на підлозі Сайкса і почав навпомацки спускатися сходами.

— З жінками завжди так, — бурмотів він собі під ніс, повертаючись додому. — Найгірше в них те, що якась дурниця здатна оживити в їхній душі давно забуті почуття, а найкраще те, що почуття ці зразу ж забуваються знову. Ха-ха! Заставив лобуряці дитину за мішок золота!

Розважаючись цими приємними думками, містер Фейгін дочалапав по грязюці й твані до свого похмурого житла, де на нього давно вже нетерпеливо чекав Пройда.

— Олівер спить? Я хочу поговорити з ним, — були перші Фейгінові слова, коли вони спустилися вниз.

— Давно заснув, — відповів Пройда, відчиняючи двері. — Ось він!

Олівер міцно спав долі на твердому матраці; від тривог, страждань, довгого ув'язнення обличчя в нього було бліде, мов у мерця, — не того, що лежить, уже прибраний, у труні, а того, який щойно розпрощався з життям, лише мить тому віддав богові юну чисту душу і тіла якого ще не встиг торкнутися тлінний подих земного повітря.

— Ні, не тепер, — мовив Фейгін, тихо відходячи від Олівера. — Краще завтра. Завтра.

Прокинувшись уранці, Олівер неабияк здивувався: біля його матраца стояла пара нових черевиків на добрячій підошві, а його старі шкарбани кудись зникли. Спочатку він зрадів, сприйнявши це як призвістку близького визволення, але за сніданком надії його розвіялися: старий повідомив, що ввечері його відведуть до оселі Білла Сайкса. Фейгінів тон і вираз обличчя злякали хлопця навіть більше, ніж це повідомлення.

— І… і я там залишуся назовсім, сер? — стривожено спитав він.

— Ні, ні, дорогесенький, не назовсім, — відповів старий. — Ми не хочемо розлучатися з тобою. Не бійся, Олівере, ти повернешся до нас. Ха-ха-ха! Ми не такі-жорстокі, ми не відпустимо тебе, мій дорогесенький. Нізащо в світі!

Старий саме стояв біля каміна, підсмажуючи грінку. Він обернувся, глянув на Олівера й захихотів: мовляв, я тебе знаю, ти б залюбки втік, якби міг.

— Певна річ, — провадив він, пильно дивлячись на Олівера, — тобі хочеться знати, навіщо ми посилаємо тебе до Білла, га, дорогесенький мій?

Олівер почервонів, бо старий злодій прочитав його думки, але сміливо відповів, що й справді хотів би це знати.

— Ну, а сам ти не здогадуєшся? — ухилився від прямої відповіді Фейгін.

— Ні, сер, — сказав Олівер.

— Пхе! — вигукнув старий і, пильно зазирнувши хлопцеві у вічі, незадоволено відвернувся. — Тоді чекай, поки Білл сам тобі скаже.

Його видимо роздратувало те, що Олівер не схотів допитуватись. А пояснювалося це ось чим: хлопець відчув не лише цікавість, а й збентеження, викликане і гострим, хитрим поглядом Фейгіна, і власними думками; тож тієї миті йому було не до запитань. Але іншої нагоди з'ясувати, чому його відводять до Сайкса, вже не трапилось, бо аж до вечора старий насуплено мовчав, а як стемніло, зібрався кудись іти.

— Можеш запалити свічку, — мовив він, ставлячи її на стіл. — Ось тобі книжка, читай, поки по тебе не прийдуть. На добраніч!

— На добраніч, — тихо сказав Олівер.

Єврей підійшов до дверей, озирнувся на хлопчика, а тоді зупинився й окликнув його.

Олівер підвів очі й побачив, що Фейгін показує на свічку: мовляв, запали. Хлопчик запалив її й поставив свічника на стіл. Старий, насупивши брови, похмуро дивився на нього з темного кутка кімнати.

— Стережись, Олівере, стережись! — сказав він і грізно покивав пальцем. — Сайкс людина жорстока. Коли його власна кров скипає, пролити чужу йому за іграшку. Хоч би що сталося — мовчи. Роби все, що він велить. Запам'ятай це! — Вимовивши останню фразу з особливим притиском, Фейгін зобразив на своєму обличчі страхітливу посмішку і, кивнувши головою, вийшов з кімнати.