Чтение онлайн

Кімната, в якій містер Сайкс поставив це запитання, вже була не та, де він мешкав перед своєю мандрівкою у Чертсі, хоча й містилась у тому самому районі Лондона, неподалік від його колишньої квартири. Зовнішнім виглядом вона значно поступалася попередній оселі — крихітна розміром, вона була до того ж скупо вмебльована і освітлювалась лише одним, пробитим у скісному даху, віконцем, яке виходило в брудний глухий провулок. Не бракувало тут і інших доказів того, що останнім часом доля була не дуже прихильна до цього славного джентльмена. Убогі меблі, відсутність будь-яких життєвих вигод, а також зникнення такого дрібного рухомого майна, як переміна одежі й білизни, промовляли про тяжкі злидні. Та й саме виснажене, худе обличчя містера Сайкса могло б засвідчити ці факти, якби вони потребували підтвердження.

Грабіжник лежав на ліжку, загорнувшись замість халата у своє біле пальто. Мертвотна блідість обличчя, так само як і чорна, густа, тиждень неголена щетина, і засмальцьований нічний ковпак анітрохи не прикрашали Сайкса. Собака, який сидів коло ліжка, то тужливо поглядав на свого господаря, то раптом, почувши десь надворі або на нижньому поверсі будинку якийсь шум, нашорошував вуха і стиха гарчав. Біля вікна, зосереджено латаючи старезний жилет — неодмінну частину повсякденного одягу Сайкса, — сиділа дівчина. Обличчя її було таке худе й змарніле від нестатків і недосипання коло хворого, що тільки по голосу її, коли вона відповідала Сайксові, можна було впізнати ту саму Ненсі, яка вже з'являлась у нашій оповіді.

— Оце щойно вибило сім, — сказала дівчина. — Як себе почуваєш, Білле?

— Руки й ноги мов ватяні, — відповів Сайкс, не проминувши нагоди грубо лайнутися. — Дай-но руку і поможи мені злізти з цього триклятого ліжка.

Хвороба не пом'якшила крутого норову містера Сайкса: коли дівчина допомагала йому піднятись і вела до стільця, він обкладав її лайкою за невправність, та ще й боляче штурхонув.

— Вже розпустила рюмси? — гримнув Сайкс. — Ну, годі скиглити. Як не здатна на щось путяще, то забирайся геть звідси. Чуєш?

— Чую, чую, — мовила дівчина і, відвернувшись, присилувала себе засміятись. — Яка це тебе муха вкусила, Сайксе?

— Ага, одумалась-таки? — буркнув Сайкс, запримітивши сльози, що тремтіли на її віях. — Так воно краще.

— Невже ти в такий день зважишся мене скривдити? — запитала дівчина і поклала руку на його плече.

— А чом би й ні? — вигукнув містер Сайкс.

— Стільки ночей, — заговорила дівчина з ноткою жіночої ніжності, від чого її хрипкий голос зазвучав майже лагідно, — стільки ночей я терпляче просиділа над ліжком, доглядаючи тебе, мов дитину, та ось ти вперше прийшов до тями і… скажи — ти не штурхонув би мене так, якби подумав про це? Правда? Ну, скажи…

— Ну, нехай, — озвався містер Сайкс. — Не штурхонув би. Тьху ти чорт, це дівчисько знову рюмсає!

— Та ні, пусте, — відказала дівчина й опустилась на стілець. — Не зважай на мене. Це скоро минеться.

— Що минеться? — визвірився містер Сайкс. — Які ще дурощі ти вбила собі в голову? Ану вставай і берися до роботи. І не сікайся до мене із своїми жіноцькими витребеньками.

Іншим разом така догана і надто її тон справили б належне враження, але тепер дівчина була така квола й зморена, що зомліла, відкинувши голову на спинку стільця, перш ніж містер Сайкс устиг вивергнути два-три прокльони, якими він у подібних випадках присмачував свої погрози. Сайкс не знав до пуття, що робити за таких незвичайних обставин, бо істерики Ненсі були здебільшого бурхливі, і вона, накричавшись удосталь, заспокоювалась без стороннього втручання. Він спробував був зарадити справі блюзнірською лайкою, але, впевнившись, що цей спосіб лікування геть непридатний, покликав на допомогу.

— Що Тут у вас скоїлось, дорогесенькі мої? — спитав Фейгін, зазираючи у кімнату.

— Чого роззявив рота і витріщився на мене? — нетерпляче озвався Сайкс. — Не бачиш? Дівчиську треба допомогти.

Скрикнувши від подиву, Фейгін кинувся рятувати дівчину; тим часом як містер Джек Докінс (або, просто кажучи, Спритний Пройда), який увійшов до кімнати слідом за своїм шановним другом, швиденько скинув на підлогу свій клунок і, вихопивши пляшку з рук юного Чарлза Бейтса, що невідступно йшов за ним, вмить витяг зубами корок і влив частину вмісту пляшки у горло дівчині, перед тим і сам ковтнувши трохи, щоб часом не помилитися.

— Подмухай на неї, Чарлі, міхом, — командував містер Докінс, — а ви, Фейгіне, поляскайте її по руках, поки Білл розстібне їй сукню.

Ці заходи, вжиті спільно й енергійно, — і особливо та їхня частина, що була доручена юному Бейтсу, який, очевидно, вважав свою роль у процедурі цікавою розвагою, — невдовзі дали бажані наслідки. Дівчина поступово опритомніла; похитуючись, вона дійшла до стільця біля ліжка й уткнулась обличчям у подушку, залишивши гостей на містера Сайкса, трохи здивованого їхньою несподіваною появою.

— Яким лихим вітром вае сюди занесло? — запитав він у Фейгіна.

— І зовсім не лихим, дорогесенький, бо лихий вітер не приносить нікому добра, а я прихопив із собою дещо таке, чому ти зрадієш. Пройдо, золотесенький, розв'яжи-но клунок і дай Біллові дрібнички, на які ми витратили сьогодні вранці всі наші гроші.

Виконуючи прохання містера Фейгіна, Пройда розв'язав свій великий клунок із старої скатертини і почав, одну по одній, передавати речі, які там були, Чарлі Бейтсу, а той далі розкладав їх на столі, вихваляючи на всі лади їхні виняткові якості.

— Диви, Білле, яка запіканка з кролів! — вигукнув юний джентльмен, ставлячи на стіл величезний пиріг. — Такі тендітні створіння, а лапки такі ніжні, що навіть кісточки тануть у роті — і випльовувати не треба; а ось півфунта зеленого чаю за сім з половиною шилінгів, з біса міцного, — як залити його окропом, то й покришка з чайника, чого доброго, ходором заходить; півтора фунта цукру-піску — перший сорт! — чорношкірим довелося добряче над ним попотіти. Дві двофунтові булки; фунт свіжісінького масла; шматок жирного глостерського сиру

. і, нарешті, — поглянь-но! — ти ще зроду такого не куштував.

Виголошуючи останній панегірик, юний Бейтс витяг з однієї із своїх містких кишень велику, ретельно закорковану пляшку; тим часом містер Докінс уже встиг налити зі своєї пляшки склянку чистого джину, яку хворий тут-таки й перехилив без найменших вагань.

— О! — зрадів Фейгін, вдоволено потираючи руки. — Ти ще поживеш, Білле, бачу, ще поживеш.

— Поживу! — вигукнув містер Сайкс. — Та я вже сто разів міг віддати богові душу, а ти й пальцем не ворухнув, щоб допомогти мені. Що ти собі думав, падлюка ти брехливий, коли покинув мене хворого напризволяще і майже місяць не потикався сюди?

— Ні, ви чуєте, хлопці, що він верзе? — знизав плечима Фейгін. — І це після того, як ми принесли йому такий чудовий харч.

— Та харч добрий, — глянувши на стіл, уже лагідніше заговорив містер Сайкс, — але чим ти виправдаєшся, що покинув мене тут безпорадного — хворого, голодного, без гроша за душею, — наче тобі байдуже до мене, як до оцього пса. Ану, віджени його, Чарлі, від столу.

— Зроду не бачив такого кумедного собаки, — мовив юний Бейтс, виконуючи наказ. — Чує їдло, як та стара баба, що чимчикує на ярмарок. Йому б у комедіях грати: і в гроші вбився б, і публіку потішив.