Чтение онлайн

— У такому разі, — запально почав лікар, — я знову питаю вас, чи вважаєте ви розумним, що руки наші зв'язані обіцянкою, даною цій дівчині… хай і з найкращих міркувань, та все ж…

— Прошу вас, не турбуйтеся відповідати, люба юна леді, — сказав містер Браунлоу, помітивши, що Роза хоче щось сказати. — Ми додержимо вашого слова. Гадаю, це ніскільки не стане нам на перешкоді. Але, перш ніж зважитися на певні кроки, ми маємо побачити дівчину й довідатися, чи згодна вона вказати нам на того Монкса, звичайно, за умови, що він матиме діло з нами, а не з правосуддям. Коли ж вона не схоче чи не зможе цього зробити, тоді слід домогтися, щоб вона сказала, які кубла він відвідує і який він із себе, щоб ми могли його впізнати, її не можна побачити раніше, ніж у неділю ввечері. А сьогодні тільки вівторок. Тож я радив би поки що нічого не розпочинати й нікому про це не казати, навіть Оліверові.

Хоча містер Лосберн з кислою гримасою зустрів цю пропозицію, яка прирікала його на бездіяльність протягом цілих п'яти днів, він змушений був визнати, що досі ніякий кращий план не спав йому на думку; а оскільки і Роза, і місіс Мейлі рішуче підтримали містера Браунлоу, то пропозиція цього джентльмена була прийнята одноголосно.

— Я дуже хотів би, — мовив він, — взяти на допомогу мого друга Грімвіга. Він великий дивак, але має гострий розум і міг би стати нам у пригоді; я повинен сказати, що він здобув юридичну освіту і з огидою відмовився від адвокатської практики, бо за двадцять років йому випало вести лише дві незначні справи, — а чи можна це вважати рекомендацією, чи ні — судити вам.

— Я не заперечую проти того, щоб ви запросили свого приятеля, але тоді дозвольте запросити й мого, — сказав лікар.

— Це треба вирішити більшістю голосів, — мовив містер Браунлоу. — Хто він?

— Він син цієї шановної леді і друг дитинства цієї юної леді, — відповів лікар, кивнувши головою на місіс Мейлі, а потім значливо поглянувши на її племінницю.

Роза густо почервоніла, однак не висловила незгоди з пропозицією (мабуть, відчувши, що залишиться в безнадійній меншості); отож Гаррі Мейлі і містер Грімвіг були прийняті у спільники.

— Ми, звичайно, зостанемось у місті, — сказала місіс Мейлі, — доки лишиться хоча б найменший шанс на успіх цього розслідування. Я не пошкодую ні зусиль, ні коштів заради справи, яка нас усіх так глибоко хвилює, і я ладна жити тут хай і цілий рік, коли знатиму, що не всі надії втрачено.

— Браво! — вигукнув містер Браунлоу. — Одначе на ваших обличчях я вгадую бажання запитати, як це сталося, що я несподівано виїхав з країни і не був на місці, щоб підтвердити Оліверову розповідь. Давайте домовимось, що ви не будете ставити ці запитання, доки я сам визнаю за доцільне розповісти вам, що я робив увесь цей час. Повірте, я маю всі підстави для такого прохання, бо інакше я збудив би у вас надії, яким, можливо, не судилося справдитись, і тільки помножив би труднощі й прикрощі, яких у нас і так задосить. Ходімо! Уже кличуть до вечері, і юний Олівер, якого ми залишили в сусідній кімнаті на самоті, мабуть, думає, що нам набридло його товариство і ми дійшли таємної згоди позбутись його і покинути напризволяще.

З цими словами старий джентльмен подав руку місіс Мейлі і повів її до їдальні. Містер Лосберн, ведучи Розу, рушив слідом за ним, і нарада, на якій було досягнуто згоди, завершилась.

Того вечора, коли Ненсі, приспавши Сайкса, поспішала до Рози Мейлі з місією, що її сама взяла на себе, до Лондона Великим Північним шляхом наближалося двоє подорожніх, на яких доцільно звернути увагу читача.

То були чоловік і жінка, або, може, їх краще було б назвати особами чоловічої та жіночої статі. Він був одним із тих довготелесих, кривоногих, вайлуватих, кістлявих людців, чий вік важко точно встановити, — в юні роки вони мають вигляд недорослих чоловіків, а дійшовши зрілого віку, нагадують юнаків-переростків. Жінка була ще молода, але дебелої, міцної статури, яка їй потрібна була, щоб нести тяжкий клумак, прив'язаний за спиною. Супутник її не був переобтяжений важкою ношею, бо ніс лише загорнутий у носову хустку клуночок, як видно, дуже легкий, бо він теліпався на ціпку, перекинутому через плече. Ця обставина, а також незвичайна довжина ніг дозволяли йому на півдесятка кроків випереджати свою супутницю, до якої він час від часу нетерпляче обертався, ніби докоряючи, що вона йде так повільно, і спонукаючи її наддати ходи.

Так вони плентали помалу курним шляхом, ні на що не звертаючи уваги і тільки мовчки сходячи на узбіччя, коли з Лондона їм назустріч мчали поштові карети. Коли вони поминули Хайгетську арку, чоловік, що так само йшов попереду, зупинився й нетерпляче гукнув до своєї супутниці:

— Ти не можеш іти швидше? Ну і ледащо ж ти, Шарлотто.

— Якби ти знав, який у мене важкий клумак, — захекавшись від утоми і насилу переставляючи ноги, відповіла жінка.

— Важкий! Що ти мелеш? На що ж ти після цього годишся! — вигукнув чоловік, перекладаючи свій клуночок на друге плече. — О, знову стала! Та з тобою в кого завгодно терпець урветься!

— Ще далеко йти? — скинувши на нього поглядом, запитала жінка й присіла на придорожній насип; піт градом котився по її обличчю.

— Далеко?! — Та ми вже, вважай, прийшли, — відповів довгоногий подорожній, показуючи поперед себе. — Дивись! Онде вже видно лондонські вогні.

— До них іще добрі дві милі, а то й більше, — зовсім занепавши духом, відгукнулась жінка.

— Дві милі чи двадцять миль — годі тобі базікати, — сказав Ной Клейпол, бо це був він. — Вставай, і ходімо далі, а то — попереджаю! — я тебе так штурхону, що враз підхопишся!

Червоний ніс Ноя ще більше почервонів од гніву; він перейшов шлях, ніби збираючись виконати свою погрозу, тоді жінка, більш нічого не кажучи, підвелася й попленталась поруч із ним.

— Де ти думаєш зупинитись на ночівлю, Ною? — спитала вона, коли вони пройшли кількасот ярдів.

— Звідки я знаю? — огризнувся Ной, чий настрій геть зіпсувався від утоми.

— Добре б десь поблизу, — з надією в голосі мовила Шарлотта.

— Ні, не поблизу, — відказав містер Клейпол, — а якнайдалі. Чуєш? Якнайдалі! Так і затям собі!

— Але чому?

— Коли я кажу, що не хочу чогось робити, то й годі про це. І нема тут чого довго розводитись — чому та чого, — чванливо відповів містер Клейпол.

— А нащо ж так сердитись? — мовила його супутниця,

— Ото гарно було б — нічого сказати! — якби ми зупинились на ночівлю у першому ж трактирі при в'їзді у місто, щоб Сауербері, якщо він подався за нами навздогін, сунув туди свого довгого носа і повернув нас назад в арештантському возі, та ще й у кайданах, — глузливо сказав Ной. — Ні! Я йтиму, доки не набреду на найглухіші завулки, де мій слід загубиться, і там не зупинюся, аж поки не набачу який-небудь відлюдний трактирчик у найвіддаленішому закутку міста. Їй-бо, щастя твоє, що я маю голову на в'язах: коли б ми з самого початку не пішли навмисне іншим шляхом і не повернулись стороною, ти б досі вже цілий тиждень сиділа, голубонько моя, під трьома замками. І так тобі й треба було б, раз у тебе така дурна голова.

— Я знаю, що не така бистра на розум, як ти, — відповіла Шарлотта, — та не звертай усю вину на мене й не кажи, що сиділа б я; якби посадили мене, то й тебе теж.

— Гроші з каси вкрала ти, — сказав містер Клейпол. — Не забувай про це.

— Я вкрала їх для тебе, мій любчику, — заперечила Шарлотта.

— А хіба вони в мене? — спитав містер Клейпол.

— Ні, ти віддав гроші мені на схованку і довірив нести їх, ти ж бо такий славний у мене, — сказала Шарлотта і, поплескавши Ноя по підборіддю, взяла його під руку.