Чтение онлайн

— Я й розумію. Песець дітям поживу знайшов, а ти у нього відібрала, його малята, мабуть, голодують! Ясно?

— Зовсім не ясно. Звідки ти взяв, що у песця є діти?

— Як звідки? — Меркічі не чекав такого запитання; він розгублено глянув на Вукугу, шукаючи у нього підтримки.

— Закон природи, — насупивши брови, глибокодумно відповів Вукуга. — У кожною звіра бувають діти.

— От бачиш! — підхопив Меркічі. — У песців зараз діти. А песців треба берегти: це ж «м'яке золото».

Меркічі підвівся на коліна і з запалом заговорив, звертаючись до Аляй:

— Читала в газетах про звіроферму? Плани шостої п'ятирічки знаєш? Ех ти-ии! А ще відмінниця! У шостій п'ятирічці наш колгосп повинен дати державі хутра в чотири рази більше, ніж зараз. Ясно? А де песців стільки набрати? Треба всі нори песців охороняти від хижаків і підгодовувати щенят. Так, так! А потім і звіроферму відкриємо. Самі почнемо розводити і вирощувати хутрових звірів. Скільки треба буде нам за планом добути песців, стільки і впіймаємо. Ось якої лінії треба дотримуватись. А ти куди гнеш, га? За зрив, виходить, чи не так?

Меркічі скинув малахай, скуйовдив долонею впертий чорний чубчик. Він явно наслідував когось із дорослих.

Аляй не знала, що відповісти хлопцям. На промислі та заготівлі хутра Меркічі, звичайно, розумівся краще за неї. Він часто бував на бригадних зборах мисливців, їздив інколи з ними в тундру, допомагав розвозити нерп'яче м'ясо для принади звірів. А цього року під час зимових канікул він навіть сам спіймав двох песців! Аляй пригадала, що на зльоті мисливців говорилося про звіроферму, про збереження молодняка і про охорону нір.

— Зараз же піду шукати нори! — раптом, тріпнувши кісками, заявила Аляй і вибігла з кущів, але відразу ж повернулась назад. — Тихше, тихше! — зашепотіла вона; очі Її заблищали. — Он де песець, він у тундру пішов.

Недалеко у травах мелькали обвислі мокрі жмути шерсті звірка, що тікав у тундру.

— Ходім, — термосила хлопців метушлива Аляй, — вислідимо, де у нього нора з щенятами.

Обережно, щоб не злякати песця, діти пішли за ним назирці.

Кілометрів за два від річки виднілися невеликі піщані горби. Саме до горбів біг песець. Проте, раніше ніж добратися до них, він довго ще петляв по тундрі, шукаючи здобич. Весна в цьому році стояла дощова і холодна, з частими заморозками. Більшість нірок тундрових мишей-лемінгів, які становлять основну поживу песців, було залито водою разом з їх мешканцями. Навіть багато птахів перебралось гніздуватись у південну частину тундри.

Нарешті песець піймав лемінга і поспішив з ним до горбів. Нелегко було йти за песцем по заболоченій купинястій тундрі. Станеш на купину, а вона пірне. І так на кожному кроці. Скрізь, куди кинеш оком, синіють озерця, болота, протоки і ями, нерідко повні густої застояної торф'яної води. Аляй, переступаючи канаву, зірвалась, і густа чорна рідина миттю засмоктала її по коліна. Аляй схопилась за очеретину, але тонка очеретина зігнулась дугою і зламалась. Добре, що Вукуга йшов ззаду і допоміг їй вибратись із зрадливої пастки.

Захоплені погонею, юні слідопити не помічали труднощів. Вони брели по мілких трав'янистих болотцях, обминали більші протоки, а через вузькі перестрибували.

Було далеко за полудень, коли діти добрались до піщаних горбів. Вони майже з усіх боків оточували озерце. З озерця витікала одна з приток річки Чир. Через притоку довелося перебродити. Слідопити забралися в комиші кроків за двадцять від найближчого косогору. Якраз там і знайшли вони нору. Але песця біля неї не було, хоч підлітки добре бачили, що він, перепливши озерце, обтрусився і з лемінгом у зубах подався до пагорбів.

Появився песець несподівано, наче з-під землі виринув. Він швидко збіг на горб, поклав лемінга біля нори і тихенько загарчав. На поклик вилізло семеро маленьких звіряток. Мордочки у них були сіренькі, животики і шийки світло-жовті. Головасті звірята з тонкими кривими лапками, побачивши лемінга, кинулись до нього. Кожен хотів першим оволодіти здобиччю. Схопивши її, щасливчик спробував утекти, але не встиг: здобич вихопив інший сміливець. Через секунду і він залишився ні з чим: здобич опинилась уже в зубах третього, потім четвертого щеняти і, нарешті, десь загубилася. Щенята метушились, розшукуючи пропажу, штовхалися, падали, хапали один одного за хвостики і сердито гарчали. Довелось батькові втихомирювати забіяк. Він порозкидав їх, а мишу, притиснувши лапою, пошматував на дрібні частки. Він сам був такий голодний, що не втерпів — проковтнув маленький шматочок, решту розхапали щенята. Але їм ще хотілось їсти. Вони оточили батька і почали тикатися мордочками у живіт. Песець сердито загарчав і відійшов. Охляле криве щеня підповзло до батька, лизнуло його і лягло поруч. Песець, мов людина, зітхнув і винувато подивився на малюка: мовляв, де ж я ще візьму?

Він побігав біля нори і знову вирушив за здобиччю. Малюки з вереском кинулись за ним. Песець попередив їх коротким суворим гарчанням, і дітлахи покірливо, один по одному, побрели у своє підземелля.

Дітей дуже розчулила ця картина.

— Бідні звірята! — ледве чутно прошепотіла Аляй. — Самі тільки ребра. У них, напевне, і матері нема. Повмирають з голоду…

— А ти як гадала? — глухо обізвався Вукуга.

— Коли б їх нагодувати чим-небудь, — промовив Меркічі. — Жаль, що ми не взяли дрібнокаліберну гвинтівку, а то підстрелили б зараз куличка або снігового подорожника.

— Стривайте, стривайте! — згадала Аляй. — Адже ми взяли з собою обід. Давайте нагодуємо ним щенят.

Діти зраділи. Вони витягли з кошиків оленину, ковбасу, пиріжки і віднесли до нори.

— Ну от! — полегшено зітхнула дівчинка. — Тепер, коли наші малята вийдуть, то наїдяться досхочу.

— А потім? — Вукуга гірко усміхнувся і запитливо подивився на Аляй.

— А що потім?

— Відомо що. Голодна смерть…

Цього юннати не могли допустити. Вони довго міркували, як допомогти щенятам, і вирішили взяти колективне шефство над песцевою сім'єю. Відповідальним за підгодівлю одностайно вибрали Меркічі.

Несподівано від сусіднього пагорба до дітей долинув глухий уривчастий кашель.

— Меркічі, хто це? — пошепки спитала Аляй.

— Здається, ніби звір…

— А може, то диверсант, закинутий до нас з Аляски, — гадав Вукуга.

— Прикордонники нікого не пропустять без документа, — заперечив Меркічі.

— Багато ти знаєш! Диверсанти без пропусків переходять кордони…

Вукуга поспішно витяг з-за халяви саморобного ножа, викуваного з напильника, і попробував пальцем лезо. За його прикладом і Аляй вийняла з кошика довгі ножиці, взяті для підрізування рослин.

До дітей знову долинуло: «Крхав, крхав».

— Без сумніву, диверсант кашляє, — пробасував Вукуга.

— Та це ж песець гарчить! Авжеж, песець! — уже впевнено сказав Меркічі. — На отому горбі, мабуть, ще нора є. Треба оглянути. Ходім…

Підлітки пробралися комишами ближче до горба, з вершини якого щойно побіг песець.

— Ось він, твій диверсант, — штовхнувши ліктем Вукугу, з тріумфом промовив Меркічі.

Вукуга мовчав.

Песець зупинився, насторожено глянув на комиші, прислухався до ледве чутного шурхоту. Раптом він стрибнув убік, гавкнув разів зо два і зник за пагорбом.