Чтение онлайн

Вона казала: “Я дуже хочу прийти до тебе сьогодні, та от невдача — саме сьогодні в подруги день народження”. Вона думала — дурненька! — що я вірю їй. Та я вже був не настільки юний і недосвідчений, щоб не знати банальної життєвої істини: якщо дуже хочеш прийти — прийдеш. І я здогадувався, що в неї є хтось інший і вона піде на побачення до нього. Здогадувався і — сумнівався, гнав здогади подалі від себе.

І знову ж не тому, що недосвідчений, а тому, що засвоїв істину: щоб життя не стало мукою, треба вміти вірити — вірити в майбутнє, в чиюсь вірність і чесність, хоча б у те, що кохана чекає й жити без тебе не може. А щоб вірити, треба не помічати, коли кажуть неправду ті, кого любиш…

Коли це було? Навколо — чорні вирви, смердючі траншеї, уламки кісток. Сірі, мов хмари, цинкові домовини, сірі домовини на зеленому тлі оббивки кабіни.

Дублер квапить мене, пострілює праворуч, ліворуч, хоч довкола не видно жодної живої душі. Все одно лишатися поза машиною небезпечно. Щосекунди ризик зростає. Небезпека — не тільки у ворожій кулі. Саме повітря тут небезпечне. Бактеріологічні бомби зробили його Н-середовищем, поміж собою ми називали його надбіологічним. Одного разу через аварію я був змушений вийти з машини і пробув на повітрі більше п’яти хвилин. Мені вивертало всі нутрощі, лихоманило. Всередині нестерпно пекло, доки організм чинив ще опір.

Потім стало легше.

Невже легше? Смерть — полегкість? Та чи вмер я тоді? А може, минула криза і я одужав? Одужав для нових боїв і мук?

Помер я згодом. Був убитий прямим влучанням снаряда. Цього разу мені пощастило — болю не відчув. Згорів в одну мить, спалахнувши сліпучим полум’ям.

Ніхто по мені не побивався. Як виявилось, я неодружений, жебрак, злидар. І до війська мене взяли замість когось іншого, щасливішого. Й загинув я замість дублера, якого послав усунути пошкодження.

…Виходить, я маю сина. Незаконного. Позашлюбного. Примха молодички, чоловік якої — в далекому плаванні. Син — єдина моя втіха, світло у віконці. І ось я вже не хочу помирати замість дублера. Посилаю його усувати пошкодження, а відтак маю клопіт з хворим товаришем. Боюся заразитись, та сумління не дозволяє викинути його з машини. О, дублерові невтямки, яку роль у його житті зіграв мій син, а син нічого не знає ні про дублера, ні про мої сумніви.

І все-таки я заразився. Коли нестерпний жар розтоплює мій мозок, я встигаю подумати, що майже нічого не Виграв для товариша й так багато втратив для самого себе й для свого сина. І ще я подумав: у майбутньому, в наступному житті треба бути трохи розумнішим…

Уже тоді я був чомусь певен, що знову оживу в новій іпостасі. Ота вневненість була пов’язана з віконцем моєї пам’яті, витікала з нього, мов річка з озера. Відтоді я почав дещо підозрювати й поволі вів пошуки. Якось побачив товстий прозорий дріт, що невідомо де взявся. Він ішов просто в скелю.

Я намагався розпитати своїх товаришів по училищу, по батальйону. Але ніхто з них не міг сказати нічого суттєвого, бо жодного разу ніхто з таким явищем не зустрічався, нікому з них не доводилось відроджуватися після своєї смерті, в усякому разі, жоден не пам’ятав колишнього життя. Не раз мені спадало на думку: чи не з’їхав я з глузду? Це стало б найпростішим і правдоподібним тлумаченням моїх перетворень. Роздвоєна свідомість і таке інше. Але. ж божевільний не вважає себе за божевільного…

Одного разу, коли сумніви здолали мене й не стало більше снаги опиратися їм, я звернувся до психіатра. Він оглянув мене і визнав цілком нормальним. Призначив на консультацію до іншого лікаря. Але вранці відбулася дуель. Чорне око пістолета глянуло на мене, вселяючи передчуття, що лікар не знадобиться. Так і сталось — я був убитий кулею в серце.

Пам’ятаю удар, пекучий біль. Потім мене, мов дзигу, закрутило у вогняному лабіринті, перед очима миготіли червоні, зелені, фіолетові кола. Отже, смерть, подумав я, зовсім не така, якою ми її уявляємо — не пекельно чорна. Інколи вона буває з такими ось кольорами, з такими соковитими барвами. Мав рацію стародавній мислитель, який сказав, що “після смерті в смерті немає нічого поганого”. Треба тільки терпляче пережити, перенести її. Може, він теж був добре знайомий з ною І бачив отаку веселку? А я вже знаю, що по смерті може бути щось набагато гірше — нове життя з новими, ще пекельнішими муками…

…Виявляється, я маю сім’ю. Мою дружину звати Емілією. Це тендітна білява жінка з маленьким ротом і золотавим пушком на потилиці. Настрій у неї змінюється щохвилини.

Маючи четверо дітей, я змушений багато працювати, щоб прогодувати сім’ю. Я працюю шофером на величезному рейсовому грузовику, вожу овочі. Інколи роблю “ліві” ходки, підкидаю що кому потрібно — колоди й дошки для дач, овочі з власних городів. Звичайно, в школі навчали, що так робити негарно. Але в кожному конкретному випадку я дуже швидко знаходжу виправдання: то треба заробити на дітей, то допомогти сусідові. Коли я повертаюся з рейсу, вдома мене зустрічають радісно: дружина цілує” меншенькі дітки повисають на руках, смикають за поли піджака. Старший розмірено ляскає по спині, відбиваючи такт моєї улюбленої пісні. Потім починається роздача гостинців, і ця весела метушня триває до пізньої ночі: приміряють обнови, хизуючись одне перед одним, вихваляють мене, розпитують про поїздку. І хай я небагато чого досягнув у житті — деякі мої однокласники стали генералами, директорами, — в ці години я почуваю себе не тільки найголовнішим, але й найпотрібнішим. На роботі мене шанують, цінять мій професіоналізм. Шеф каже, що з такими здібностями, при бажанні, міг би й гонщиком стати. Того він, звичайно, не відає, що я вже був гонщиком, — раніше, в колишньому житті.. Напевне, звідти і здібності, і незрозумілі для самого себе знання. Стараюся приховати це від інших, та не завжди вдається. Товариші дивуються: звідки це у простого шофера? Називають “мудрим”, “пророком”. Багато хто заздрить.

А мені, як увімкнеться віконце пам’яті, моторошно, стає: зараз же починають миготіти стовпи, вирви, хрустіти кістки… Добре, що таке буває не дуже часто. Інколи вдається відігнати спогади, забутися. Часом дружина допомагає, діти, а то й — нічого гріха таїти — чарчина. Одверто кажучи, боюся призвичаїтись до неї. В моєму стані це неважко. Зелений змій допомагає зачиняти віконце пам’яті, однак не задарма.

Якось диспетчер призначив мене в далекий рейс. На зворотному шляху, під’їжджаючи до домівки, я відчув, що мене почало лихоманити, судомити. Але домівка зустріла як годиться, та ще й свояк забіг — ми хильнули по чарці, і я забув про свою недугу. А краще було б зовсім не їхати додому, а врізатися з розгону в стовп чи звалитися в кювет. Як виявилося, привіз родині “подаруночок” — грип.

Дружина перехворіла порівняно легко, а “от старший синок, улюбленець мій, і меншенькі…

Старший тримався мужньо, тому й “швидку” до нього запізно викликали. Коли не марив, усміхався до мене’ над силу. Губи пересохли, потріскалися так, що дивитися боляче: шкіра клаптями висить. А він усе всміхається й повторює: “Все гаразд, тату, не хвилюйся, мені вже краще”. Але я бачу: його дужче й дужче палить, губи синіють. “Швидку” викликав, та приїхала вона, коли вже пізно було щось зробити.

Я кулаками махав, лікарів лаяв, небу погрожував. Проте лікарі не винні, а небо німе й байдуже. І нікуди подітися від думки, що смерть цю я сам додому привіз…

Біда, як відомо, ходить не сама, а й діточок із собою водить. Слідом за старшеньким моїм померли й менші. А невдовзі почалися в дружини напади божевілля. Неврівноважена вона була й раніше, а крім того, сама себе доводила до істерики. Там, де їй бракувало глузду, вдавалася до істерики як до зброї проти мене й дітей, не раз проклинала нас: “А бодай ви згинули!”

А коли й справді наші діти згинули, то вона забалакуватись почала. Кличе сина або доньку, розмовляє з ними, немовби ті поруч. Раптом неначе опам’ятається, побачить, що немає нікого, і давай кричати, лаятись, ніби діти навмисне поховались і вдають, що не чують її. Забрали дружину до божевільні. Я лишився сам як палець у великому будинку, де, як мені здавалося, ще лунав щебет і сміх моїх дітей. Кожна річ у кімяатах нагадувала мені про них, про дружину. Це вже були не речі, а свідки, відгомін минулих днів, спомини… Ось цю канапу ми купили на третій день після весілля. І продавець трапився веселий, огрядний, борідка, мов чорний комірець, лямує його кругле обличчя. Жартував, що й канапа теж “медова”…

Я ловлю себе на тому, що перелічую келихи в серванті, ніби не пам’ятаю, що їх вісім: два розбив я сам, один — мій приятель, а ще один — старший синок. Іще раз перелічую їх і впевнююсь, що помилився: їх усього п’ять. Нараз пригадую, що три з них розбила дружина, коли її забирали здоровані-санітари. Скалки порозліталися по всій кухні. Я повзаю по підлозі, збираючи їх, радію, що знайшов собі заняття, яке відвертає увагу від спогадів. Що й казати, мудро влаштоване життя: навіть у моєму стані можна мати “радість”.