Чтение онлайн

У січні 1902 року помер найближчий друг Толля, учасник експедиції доктор медицини Тартуського (Дерптського) університету Герман Едуардович Вальтер. Туга за домівкою, смерть друга пригнічують Толля. Записи у його щоденнику тих часів звучать воістину трагічно: “Я одержав 17 листів з дому. Цілу ніч і наступний день я читав їх… Любі, дорогі листи, як послане небом благословіння перед від’їздом на північ! У листах знову висловлюється віра в мої сили, в успіх справи, але даремно всі так думають — я не маю більше сили! Залишається тільки сподіватися, що загальна довіра та любов повинні підтримати мене і влити нову енергію…

Що діється в моєму серці, коли думаю про моїх любих, цього я не годен передати на папері. Не можу висловити свою тугу за батьківщиною. Як напнуті струни, напружено мої нерви перед цим стрибком через ополонки й гори, через тороси й моря для того, щоб за шість місяців повернутися знов на батьківщину! Завтра треба взятися до приготувань з подвійною силою, тому що вдень сніг помітно тане. Не пізніше як наприкінці цього тижня треба вирушати в путь”.

На початку червня 1902 року маленький загін виступив в дорогу. Їх було четверо: Едуард Васильович Толль, астроном і магнітолог Фрідріх Георгійович Зеєберг, промисловці-каюри Микола Д’яконов і Василь Горохов. Улітку, звільнившись із крижаного полону, “Зоря” повинна була підійти до острова і зняти людей.

В середині липня судно опинилося на вільній воді. Проте умови залишалися складними — вихід із лагуни Нерналах був закритий кригою. 2 серпня крига відійшла, але 5-го “Зоря” знову стала її полонянкою. Лише 21 серпня вдалося нарешті розстатися з островом Котельний.

А 22 серпня Ф. А. Матісен з гіркотою пересвідчився, що шлях вздовж північних берегів архіпелагу неможливий — тут стояла суцільна стара ториста крига. Капітан вирішив обійти острови Котельний і Фаддеєвський з півдня, а вже потім пробиватися на північ, до острова Беннета.

День за днем “Зоря” лавірувала поміж крижинами. Туман перешкоджав орієнтуватися. Коли туман розсіювався, кругом виднілося тільки скупчення криги, ніде на горизонті не було темного водяного неба — ознаки великих просторів відкритої води.

4 вересня на “Зорі” залишалося 9 тонн вугілля — на два дні ходу. Намагаючись пробитися до острова Беннета, капітан порушив інструкцію Е. В. Толля, за якою треба було відвести корабель до гирла Лени, якщо на ньому лишатиметься менше ніж 15 тонн вугілля. Становище, в якому опинилася яхта, стало критичним і Ф. А. Матісен повернув на південь.

Начальник експедиції, звичайно, передбачав такий збіг обставин. “В такій ситуації, — писав Е. В. Толль в інструкції, — я намагатимусь повернутися до приходу холодів на Новосибірські острови, а потім зимівником на материк. В усякому разі твердо вірю у щасливий і благополучний кінець експедиції…”

З бухти Тіксі, куди зайшла “Зоря”, учасники РПЕ через Якутськ та Іркутськ повернулися в Петербург. Матісен доповів про попередні наслідки експедиції, повідомив про вжиті ним заходи для того, щоб зняти загін Толля з острова Беннета. Він повідомив також, що допоміжна партія М. І. Бруснєва одразу ж, тільки-но закінчиться полярна ніч, вирушить на острів Новий Сибір, як просив про це Едуард Васильович Толль.

Звістка про становище Толля не могла не стурбувати. Побоювання ще більше зросли, коли до Петербурга дійшла чутка про те, що до приходу холодів загін Толля не дістався до Нового Сибіру. Була ще надія, що люди зимують на острові Беннета. Зимують, хоча запаси продовольства у них, розраховані на два місяці, давно вже мали скінчитися.

Необхідна була термінова й рішуча допомога.

Рятувальна експедиція, послана до Е. В. Толля та його супутників, справедливо повинна увійти в арктичний літопис як одне з найбільш мужніх і ризикованих починань.

Тисячу кілометрів тягли люди й собаки 36-пудовий вельбот до Новосибірських островів. На морській кризі шлях для вельбота прокладали сокирами через тороси. Потім пливли майже 500 кілометрів серед дрейфуючих крижин — де під вітрилом, а подекуди й на веслах. Але допомога запізнилася…

На острові Беннета учасники рятувальної експедиції побачили маленьку хатинку, складену з колод плавника. Тут лежала рушниця без затвора, кілька дробових патронів, маленька коробка з черепашками. Посеред хатини серед каменів стояв ящик з-під секстанта, а в ньому лист Толля — короткий звіт про мандрівку: “Прошу подати цей документ президентові Академії наук в С.
– Петербурзі…”. Толль склав карту острова, описав льодовики, геологічну будову і тваринний світ. У звіті Едуард Васильович згадує і про Землю Санникова:

“Перелітними птахами були: орел, який летів з S на N, сокіл — з N на S та гуси, які летіли зграєю з N на S.

Внаслідок туманів землі, звідки прилетіли ці птахи, так само не було видно, як і Землі Санникова під час минулої навігації.

І нарешті заключні мужні рядки: “Вирушимо сьогодні ж на південь. Провізії маємо на 14–20 днів. Усі здорові. Губа Павла Кеппена о-ва Беннета. 26.Х/8.ХІ.1902 р. Е. Толль”.

Неподалік були акуратно складені ящики з геологічною колекцією.

Можна тільки здогадуватися, що сталося.

“Я певен, — писав один із учасників РПЕ, — що Толль спочатку вирішив перезимувати, як він нам і казав перед від’їздом. Він сподівався на весняне полювання і мав намір просуватись далі навесні, з приходом полярного дня, тому що у серпні стає темно. Очевидно, їхнє полювання було невдалим. У жовтні стало зрозуміло, що партія перезимувати не може і, лишившись на зимівлю, їй доведеться загинути від голоду. Тоді у першій половині листопада 1902 року Толль пішов на відчайдушний крок “уже після настання полярної ночі йти на південь…”

Шлях чотирьом героям перегородила велика ополонка, яку влітку вони подолали на човнах. Можна уявити собі те пекло, в якому опинилися люди: місиво із снігу, криги й води, через яке не можна йти пішки і не можна пливти на човні, жорстокі хурделиці й гори торосів, жахливі сорокаградусні морози, густі випари води й пітьма полярної ночі. Вони могли врятуватися тільки чудом. Цього не сталося.

Проте люди, які близько знали Толля, знали його енергію, досвідченість в арктичних мандрівках, не хотіли вірити в згїгибель загону. Висловлювались міркування, що Толль та його супутники могли вийти на материк, поминувши Новосибірські острови, “що шукати їх треба в районі, гирла Яни чи на східному узбережжі Таймиру”. Вважали також, що Толль, змінивши своє рішення, міг просуватися до Землі Санникова. Нансен припускав навіть, що загін на дрейфуючих крижинах могло віднести до Землі Франца-Йосипа. Правда, дізнавшись про спорядження загону, Нансен змінив свою думку.

Так чи інакше навіть через рік після того, як Е. В. Толль та його товариші залишили острів Беннета, надія, що вони: живі, ще не була втрачена.

Академія наук розіслала у північні райони Росії спеціальне оголошення:

“Через відсутність можливості надати допомогу начальникові Російської полярної експедиції Е. В. Толлю та його супутникам: астроному Ф. Г. Зеебергу, якутам Василю Горохову, на прізвисько Чичаг, та Миколі Д’яконову, на прізвисько Омук, які вирушили з острова Беннета, розташованого на північ від Нового Сибіру, 8 листопада 1902 року в південному напрямку, і знесених, очевидно, кригою, за відшукання всієї партії чи частини її призначається винагорода в розмірі 5000 карбованців, а за першу вказівку незаперечних слідів її — винагорода в розмірі 2500 карбованців”.