Чтение онлайн

Прокинувся я в дзвінкій тиші. Кволий був настільки, що не міг підвести голову. Лежав, збираючись із думками, намагаючись зрозуміти, де я. Думки розповзалися, немов таргани. Прилетіла звідкілясь пісенька незнайомою мовою. Співала жінка. Голосок був слабенький, він задихався й бився в незвичному ритмі. Я слухав пісеньку й нишпорив довкруж очима.

Я лежав у гамаці, напханому якоюсь запашною травою й засланому погано вичениними шкурами. Наді мною була листяна крівля, через яку на мене падали краплі дощу. У півтемряві хижі розрізнив купу корзин, якісь горщики, ручний кам’яний млин і з полегкістю зітхнув: “Індіянці підібрали…”

А потім я знову впав у марення, гаряче й червоне. Розплющивши в маренні очі, чіпляючись за світло рештками свідомості, я побачив, як схилилась наді мною жінка, як упало з її пліч волосся кольору кориці й прохолодою своєю втримало мене на межі забуття. Я запитував, боляче стискаючи її тонкі зап’ястя, не помічаючи, що тонкий черепашковий браслет впивається в тугу єдвабну шкіру: “Хто ти, хто ти, хто ти?”

Вона відповіла щось, цвірінькнула, як пташка. Не розумію. Вона повторила те саме, судячи з інтонації, іншою мовою. Не розумію! Нарешті я впізнав одну місцеву говірку. Вона володіла нею погано, я — ще гірше. У відчаї вона сказала: “Я покличу Батька”.

І я поринув у забуття, встигнувши здивуватися: чому блищить на її руці черепашковий браслет? Черепашковий — так далеко від океану…

Я марив. Спав. Марив… Лихоманка виснажила мене вкрай. Час від часу прохолодна жіноча рука обережно підводила мою голову, біля рота з’являлася чашка з густим коричневим напоєм. Я покірно ковтав відвар, кривлячись від гіркого присмаку хіни.

І надійшов день, коли я зрозумів, що лихоманка минула. Здається, поживемо ще, Тишко Томе? Виліз я на сонечко, постояв, вгамовуючи дрож у колінах… А потім сів і блаженно заплющив очі. Страшенно захотілося курити… Добре було б випити чарку віскі… А ще краще джину… Рот заповнився слиною, коли я уявив собі смолянистий ялівцевий поисмак і гостру прохолоду лимона… трішки цукру й лід… Диявол!

Я розплющив очі. Проти мене сиділи мої рятівники — індіянці, душ із п’ять. Я обвів поглядом темні усміхнені обличчя, й спіткнувся, побачивши у центрі дивне обличчя, на якому мерехтіли теплою пітьмою великі добрі очі… Вони дивилися просто в душу, зважуючи й оцінюючи. Мені зробилося моторошно: захотілося зіщулитись. Я раптом відчув себе собакою, яка змушена відступити перед твердим поглядом людини, підібгавши хвоста і припадаючи до землі, та все ж гавкаючи й огризаючись.

Людина ця була стара й дуже сива. І велично незворушним було її видовжене, помережане рясними зморшками обличчя. Ореол глибокої пошани ніби витав над цією людиною… Хтось з індіянців звернувся до нього: “Батьку…”

Він обірвав фразу порухом руки, все ще розглядаючи мене. Потім звернувся до мене каліченою англійською мовою:

— Що треба білій людині? Я розгубився.

— Мені… нічого не треба. Я йшов не до вас. Як попав сюди — не знаю. Де я?

— Тебе знайшли мої люди. Ти хворів. Зовсім погано.

— Мені й зараз не краще. Лікар тут є де-небудь?

— Лікар нема. Лікар не треба. Кажи — що треба?

Я засміявся. Питаннячко! Що треба! Так запитує, ніби запропонує зараз на долоні все, що мені заманеться.

— Ох, Батьку, мені б зараз чарку джину і “Данхілл”…

— Що є чарка джину і “Данхілл”?

А поважний який! Що ж мені, розповідати йому, який має вигляд джин і сигарета?

Старий докірливо похитав головою й переконливо, наче умовляючи дитину, сказав:

— Який? Не кажи — думай, думай… Який — гіркий, солодкий, м’який, гострий, великий… Який? Думай…

Я втомлено заплющив очі. З попелястої пітьми раптом випливла пласка, червона із золотом пачка “Данхілла” і чотиригранна пляшка, на етикетці якої красувався поважний біфітер…

Потім з’явилось якесь нове відчуття: щось змінилося, я ніби відчув якусь вагу в руках… Розплющив очі. Я тримав у руках пляшку й пачку сигарет, що привиділися мені…

Я відгвинтив ковпачок, не встигнувши навіть усвідомити всю неможливість появи бажаних предметів тут, у серці дикого лісу… Коли я хильнув добрий ковток джину і на мить задихнувся, індіянці стримано заусміхались, позираючи на незворушного Батька з закоханою гордістю.

А старий дивився на мене спокійно, й у цьому спокої мені привиділася неземна велич. Я нічого не спитав: не знав, як спитати.

Вони пішли. А я довго сидів, відсьорбуючи джин, затягуючись сигаретою, бездумно дивлячись у небо, в осоружну сельву…

Я не запанікував. Я просто не повірив. Спрацювало жорстке правило: не квапитись. Не квапся, Тишко Томе! Одужуй. А там буде видно.

Індіянці мене жаліли. Розмовляти ми не могли, але весь час хтось приходив до мене, сідав поруч, усміхався і хитав головою, пригощаючи фруктами й горіхами. Найкращу рибу, найкращі шматки здобичі вони несли до моєї хазяйки. Всі вони здавались мені на одне обличчя, їхні варварські імена я взагалі не намагався запам’ятати. Відверто кажучи, я міг би вже й піти — за моїми підрахунками, до великої річки близько сотні миль, а на річці завжди є люди… Проте мене втримувала таємниця неймовірної історії з джином і сигаретами. Старого я більше не бачив.

Допоміг випадок. У моєї хазяйки закінчилася сіль. Вона сумно покрутила в руках червоний горщик, в якому завжди зберігалася сіль, і побігла до сусідки. Як я зрозумів, сусідка їй нічим допомогти не змогла. Після тривалих і гомінливих розмов п’ятеро-шестеро жінок, прихопивши посуд, побрели поодинці туди, де височів дивно безлісий для цих місць пагорб. Чомусь дуже хвилюючись, я поплентався за ними. Жінки йшли, весело розмовляючи й сміючись.

Вони зупинилися біля підніжжя пагорба, тричі вклонилися чорному отвору печери й заспівали якусь пісеньку.

З печери вийшов Батько. Після недовгої метушні й радісних вітань старий сів на землю. Перед ним півколом розмістилися жінки. Вся група завмерла хвилин на п’ять. Потім жінки підхопили горщики, що помітно поважчали, вклонилися старому і повернули назад. Я заліз якомога глибше в кущі. Жінки пройшли повз мене, і я розгледів у горщиках насипану вщерть крупну, чисту, блідо-рожеву сіль… А якщо я захочу місяця з неба?

Тиждень я пробивався крізь мовний бар’єр. Та й пробившись, з’ясував небагато. Хто цей старий? Батько. Чий? Усіх. Як він робить свої чудеса? Не знаємо. Він може зробити все? Ні. Тільки річ. Яку? Будь-яку. А якщо він ніколи її не бачив? Треба, щоб бачив той, хто хоче цю річ. Старий усім робить потрібні речі? Так. Чому він не зробив вам багато грошей, золота, рушниць, віскі? Нам це не потрібно (між іншим, це було вимовлено з презирством). Звідки він узявся, Батько? Батько? Раніше був інший Батько. Потім помер. Став цей. Яким чином? Старий Батько навчив нового. Навчив?! Так. Він і мене може навчити? Ні. Чому? Ти не будеш Батьком. Ти підеш. Навіщо ж ти робиш острогу, попроси Батька — він дасть нову й кращу. Соромно лінуватися.

О! Ось він, мій шанс. Я маю змусити старого навчити мене. Він — наче дитина. Обдурити, залякати його не важко. А вже тоді… І в очах у мене затанцювали жовті злитки золота, закрутилася рулетка Монте-Карло, ліниво усміхнулася до мене Мей Лу — суперзірка екрана… Я увіткнув нігті в долоні й почав гарячково умовляти себе не поспішати.

Я місяць просидів у цьому сільці. Місяць мене жерла вся комашня сельви, а я, відповідно, жер їх — це навіть важко собі уявити, скільки всякої повзучої і літаючої нечисті попадає в горщики, в яких варять їжу!