Чтение онлайн

Інки знали мідь, олово, свинець, срібло, золото. Вони вміло зводили будинки з багатотонних, рівно обтесаних брил. Широко застосовували і легкий будівельний матеріал, по суті, цеглу — бо робився він із глини й соломи. Вони мали дороги й мости, створили зручну мережу поштових станцій.

Похід у Перу увінчує всі чорні справи конкісти. Від багатого стародавнього Перу лишилося дуже мало: зразки виробів із золота, храм Сонця у столиці інків Куско та місто Мачу-Пікчу. Три з половиною десятиріччя не складали зброї інки, але врешті були вирізані й перебиті) жорстоким і зажерливим ворогом. Папська булла, згідно з якою ці люди теж мали душу, не зарадила їхньому винищенню.

Південна Америка, землі якої в середні віки стали іспанськими й португальськими колоніями, на початку дев’ятнадцятого століття здобуває незалежність. Визволитель— так майже у всіх країнах субконтиненту називають доблесного генерала Сімона Болівара, який очолив боротьбу з метрополіями. У столиці Венесуели Каракасі зберігається будинок, де народився Болівар, покажуть вам і тодішній маєток його сім’ї. Пам’ятник Визволителю стоїть у центрі міста, картини на стінах парламенту в Каракасі засвідчують вдячність латиноамериканців людині, яка підняла на переможну боротьбу цілі народи. Серед генералів і офіцерів Болівара були білі, чорні, індіанці.

Позбувшись ярма колонізаторів, Латинська Америка потрапила в економічну (звідси — й політичну) залежність від американських і міжнародних монополій. І все ж Південна Америка змінюється, множаться революційні традиції. Демократичні сили Чілі стають на шлях активної боротьби із збанкрутілим режимом Піночета. Акції міжнародного імперіалізму відчутно впали в Аргентіні, особливо після відомих подій у районі Фолклендських (Мальвінських) островів. Наболілі соціально-економічні проблеми змушують народ Венесуели прагнути зміни умов, за яких така багата на нафту і інші корисні копалини країна не може забезпечити елементарного прожиткового мінімуму для мільйонів своїх громадян.

“Ми співаємо, щоб не плакати” — називається одна з пісень, яка звучить на знаменитому щорічному карнавалі в Ріо-де-Жанейро. Її виконують від імені тих чотирьох мільйонів жителів столиці Бразілії, які живуть у фавелах — помешканнях, позбавлених води, каналізації, найменших зручностей. Тисячі примітивних жител туляться одне до одного на схилах мальовничих гір. Там народжуються, живуть і вмирають мільйони людей. І не лише в Ріо — по всій Південній Америці так. Наче спрути, охопили субконтинент великі іноземні, переважно американські, банки і корпорації. Висотують з неї валюту, нафту, людську працю.

Позиції міжнародного капіталу ніколи не були в цьому регіоні настільки сильні, щоб він почувався впевнено. Недаремно ж іноземні автомобільні й інші компанії зводять тут здебільшого складальні підприємства. Розрахунок у них подвійний: використання місцевої дешевої робочої сили і невеликі втрати, якщо у якійсь південноамериканській країні дійде до націоналізації промисловості.

Багаті іноземці їздять до Латинської Америки розважатись. Приваблює їх не тільки природа, екзотика. Можна, наприклад, полоскотати нерви таким видовищем. На сорокаметровій скелі над морем стоїть невеличка капличка з розп’яттям. Біля неї опустився на коліна стрункий, засмаглий юнак. Поруч із цією скелею ще одна, трохи нижча. Водна гладінь між ними метрів у п’ять завширшки. Юнак закінчив молитву, зійшов на вершину й ластівкою кинувся вниз. Оплески, подачки. Через кілька хвилин усе повторюється. А вночі для клієнтів дорогого казино стрибають у море одночасно четверо юнаків зі смолоскипами. Публіка чує подих смерті, бо найменша неточність, відхилення в польоті на кілька сантиметрів — і станеться непоправне. У юнаків віком до 28 років, які заради шматка хліба займаються своїм небезпечним ремеслом, швидко псується зір. Та кому до того діло! Атракціон повторюється щодня. Адреса — Мексіка, місто Акапулько.

По-всякому люди увінчують пам’ять про своїх близьких. Буває, що й так, як один багатий американець, його донька летіла спортивним літаком на мексіканський острів Косумель і загинула, впавши у воду за сотню метрів від берега. Літак лишили на дні, протягнувши від нього на поверхню трос із яскравим великим поплавцем. А на березі виріс комфортабельний готель, в якому верхні поверхи своїми обрисами повторюють форму труни.

Є у вже згадуваному Акапулько прекрасна лагуна. На її березі — фешенебельні будівлі. Поряд — стадіон, спортивні майданчики. Все просторе, впорядковане, зручне. Це місце тут називають “раєм”. Належить він разом із землею американському мультимільйонерові Гетті. Добове перебування у найскромнішому номері “раю” коштує понад двісті доларів. А всього номерів — 777. Та ще двісті з гаком у сусідньому філіалі.

Ось інший тутешній “рай” — для молодих пар, який жартома називають “фабрика дітей”. В готелі 250 номерів з басейном у кожному.

Слово “рай” в Акапулько зустрічається часто. Але в цьому “раю” є й інші мешканці. Ось іде пляжем молода виснажена жінка. За її спідницю тримається дитина. Вигляд у них жалюгідний. Жінка пропонує купити банани. Та рідко хто їх купить. Тут на таких дивляться спокійно. Звикли.

Десятки тисяч дівчат з 250 клубів самби щороку танцюють на карнавалі в Ріо. Заради чого з року в рік увесь свій вільний час присвячують вони танцям, вигадують вбрання? Мета одна — бути поміченою і одержати запрошення виступати в багатому закритому клубі, часто продаючи своє тіло. Карнавал відбере сотню-другу “щасливиць”, а решті — знову сподіватись на удачу в новому карнавалі. Поки не минула молодість, є шанс, а далі… Та краще про це не думати. Принаймні доки йде карнавал, — цікаве, яскраве видовище, парад самби, танцювальних костюмів, прикрас — самої фантазії.

Є в Карібському морі три невеличких, майже круглих острівці Сан-Блас. Діаметр найбільшого з них не перевищує й п’ятисот метрів. Живуть тут здебільшого прямі нащадки корінних жителів континенту — індіанці племені куна і небагато нащадків чорних рабів-утікачів, яких прийняло плем’я. Свої острівці жителі зміцнили з допомогою всіляких рослин і коралів.

Плем’я куна, що прийшло сюди з континенту, завдяки своїй ізольованості майже зберегло традиційний устрій і спосіб життя. Конкістадорів і їх наступників не цікавили ці бідні місця, вони рвалися в казкове Ельдорадо.

Куна зберегли і свою мову, і свої легенди та звичаї. У них ніколи не було уряду. Кожна маленька група — сім’я чи кілька сімей родичів — незалежна й рівна у правах з іншими. Вони запозичили у цивілізації лише предмети найпершої необхідності: ножі, вітрила, гарпуни, голки, ножиці.

Плем’я живе скромно, щоб не сказати — бідно. Круглі, вкриті очеретом хижі з вогнищем посередині, невеликі човни, старий моторний катер для поїздок на материк.

Острівці майже суцільно заставлені хижами. Куна миряться і з тіснотою, і з бідністю, аби лиш нікому не було до них ніякого діла. Годує їх море. А ще — виручка від продажу своїх скромних виробів пасажирам туристських суден, які заходять сюди глянути на “справжніх індіанців”.

Символом оновлення країн цього регіону стала Куба. Вона — приклад того, як народ, натхнений великими ідеями, може здобути національну й економічну незалежність навіть в імперіалістичному оточенні.

Довкола — синє море, бездонно голубе небо. І раптом на обрії виникає біло-зелений острів. Біле — то будівлі, а зелене — цитрусові плантації. В час дозрівання плодів вони спалахують жовтими барвами.

Пам’ятаєте книжку Роберта Стівенсона “Острів скарбів”? Письменник змалював у ній цей клаптик суші, який був відкритий для Європи ще Колумбом і від нього дістав назву Євангелічний. Потім його називали “Островом піратів”, “Островом папуг”. Згодом він звався Пінос. Тут, серед болотяних випарів, відбував заслання національний герой Куби Хосе Марті. Сюди, в збудовану за допомогою американських “спеціалістів” тюрму, режим Батісти кинув у 1953 році після штурму Монкади молодих революціонерів та їхнього керівника Фіделя Кастро. Тепер на острові господарює кубинська молодь.

Сантьяго-де-Куба для острова Свободи майже те саме, що для нашої країни Ленінград. На світанку 26 липня 1953 року це місто розбудили постріли: загін молодих повстанців атакував розташовані тут казарми Монкада. Вони не здобули суто воєнної перемоги, але здобули перемогу політичну й ідеологічну. Їхній виступ пролунав закличним набатом. Батістівці хотіли згноїти на Піносі молоду революцію, та не минуло й шести років, як народ переміг. День виступу загону Ф. Кастро став святом — Днем національного повстання.