Чтение онлайн

Яцек шморгнув носом, засунув руки в кишені і почав ходити сюди й туди, приглядаючись до трави.

— Здається, там, — промовив, показуючи на кущі. Журка поспіхом рушив за ним, а за Журкою і ми всі.

По дорозі хлопчак немов забув, що, власне, нас цікавить, бо все з більшим інтересом приглядався до Трепки, потім, нарешті, зупинився і ні з того ні з сього сказав:

— У тебе смішна голова. Ти, мабуть, носив дуже тісний капелюх.

— Тихше, — крякнув уражений Трепка. — Якщо не заспокоїшся, то той пан тебе забере, — показав він на мене.

Трепка, мабуть, вважав, що я настільки бридкий, хоч дітей мною лякай. Не знаю, правда це чи ні, але погроза Трепки вплинула. Хлопчак глянув на мене і вмить замовк.

Ми зайшли в кущі.

— Куди ти нас ведеш? — підозріливо запитав Журка.

— Покажу вам вігвам.

— Вігвам? Не мороч нам голови з тим вігвамом. Кажи, де ти знайшов папірці?

— Папірці… е… то… то я забув.

Якби з нами не було панни Стор, Журка, безсумнівно, нашльопав би його.

— Яцеку, я не чекала цього від тебе, — докірливо промовила Галінка. — Ти ж обіцяв мені.

Яцек неспокійно оглянувся. І я тільки тепер помітив, що з кущів за нами пильно стежать чиїсь очі.

— В кущах повно тих шибеників, — пробурмотів я. — Хлопець, мабуть, боїться.

— Напевно, тобі дав ці папери Андрій, — сказала Галінка, — Андрій Новаковський. Правда, Яцеку?

Яцек уважно глянув на неї і одразу ж опустив очі. Мовчав.

— Найкраще йдіть одразу до Андрія, то їх заводій.

Яцек кинувся з кулаками до Галінки.

— Ні! Ні!.. Ах ти базіка, плетуха! — лупцював її кулачками по руках.

В очах у нього стояли сльози.

Журка хотів відтягнути хлопця, але Яцек ударив його ногою в коліно і стрибнув у кущі.

— Чортеня! — застогнав поручик, потираючи ногу.

Галінка посміхнулася крізь сльози.

— От і співробітничай з міліцією! — спробувала пожартувати.

Андрія Новаковського ми знайшли на пустій площі за будинком Новаковських. Разом з трьома товаришами він грав у футбол. Біля воріт, позначених палицями, на яких висіли куртки, лежало кілька голубів з жовтого паперу. Журка взяв їх і багатозначно похитав головою.

Футболісти припинили гру. Один з них, хлопчак років дванадцяти, страшенно худий, з наїженим чубом, підійшов до нас неспокійно, але відважно і спитав.

— Що вам треба?

— Звідки це в тебе? — Журка показав на голубів.

— А хіба що?

— Пропали потрібні нам папери. А ці голуби зроблені саме з них.

— А хіба я знав, що вони потрібні? Я думав, що їх викинули. Можете їх собі забрати. Подай м'яч, Янеку!

Він уже збирався залишити нас і продовжувати гру.

— Почекай, братіку, — Журка притримав його за плече, — ти не відповів ще на моє запитання. Де це ти взяв?

— Он там лежало… під тим кущем, — показав він головою.

— Брешеш! — гримнув Журка.

— Брешу, це правда… — прошепотів хлопець. — Але при них я нічого вам не говоритиму. Почекайте мене в окопі. Через півгодини я прийду, тоді поговоримо.

— Тепер скажеш, братіку, — шарпнув його Журка.

— Ви так думаєте? — очі у хлопця звузилися.

— Облиш його, Журка, — сказав Трепка. — Добре, хлопче, почекаємо.

Андрій блиснув зубами і вдарив ногою м'яч.

Сопучи від люті, Журка сидів у напівзаваленім рові.

— Вести переговори з цими щенятами! Теж ідея. Він нас пошиє в дурні, цей шибеник. Ви бачили його очі? То очі негідника.

— Друже, ми йдемо найпростішою дорогою до мети.

— Найпростішою! — Журка засміявся. — Сидіти півгодини в цій дірі, бо так сподобалося тому молодому розбійникові.

Почулися кроки, що стугоніли по утрамбованій землі. Журка висунув голову і вискочив з рову. Ми вилізли слідом за ним.

— Ви з міліції, правда? — Андрій скоса дивився на нас. — Я так одразу подумав.

— До діла! — гаркнув Журка. — Кажи швидко, де ти знайшов рукопис? І не думай водити мене за ніс

— Я скажу, якщо ви дасте гарантію…

— Що?!

— Гарантію, що нічого не зробите Томекові і моїм братам.

— А що я їм можу зробити?

— Можете посадити в холодну.

— Невже я такий страшний? — запитав неприємно вражений Журка.

— Ще й який! — переконано підтвердив хлопець.

— Дурень ти! — гукнув Журка. — Я ніколи не підніс руки ні на якого шмаркача. І їм теж не збираюся нічого робити.

— Слово честі?

— Слово честі.

— Ну… повірю вам, — сказав вагаючись Андрій і уважно подивився на Журку. — Папери я взяв у Томека.

— Он як! — скривився Журка. — Ти дешево відбувся.

— Можете самі його спитати.

— Спитати? Не вдавай із себе дурня. Ти ж знаєш, що хлопці втекли.

— Вони можуть знайтись, і навіть швидко.

— Ти знаєш, де вони?

— Звичайно.

— Де?.

— В старій цегельні, в Рудих Ямах. Ви б шукали їх до літа.

Виманити Томека і його товаришів із сховища було не дуже трудно. Хлопці в усьому цілком вірили Андрієві.

За півгодини Томек уже був перед нами в альтанці у «Пристані». Я в душі сміявся, стежачи за виразом обличчя Журки. Поручик намагався за всяку ціну надати обличчю приємного виразу, хоч його всього аж корчило від люті. Журка дійшов навіть до того, що хотів почастувати хлопця цигаркою, але цим тільки викликав у нього підозру. Я відчував, що Томек собі на умі.

— То, значить, колего, забуваємо про все, що було, і стаємо друзями? Як ти на це?

— Чудово, пане поручику, — відповів Томек, відводячи очі вбік.

— А що б ти. сказав, якби я взяв тебе на службу в міліцію? — Журка смикав свій довгий ніс.

— Що ви говорите зі мною, як з дитиною! — розсердився Томек. — Я ж знаю, що в міліцію приймають тільки дорослих.

Журка прикусив губи.

— Ну добре, тоді давай поговоримо як чоловіки. Де ти знайшов ті папери, з яких робили голубів?