Чтение онлайн

Петрові стало соромно за свої труси.

–  Ти мєсн… місцева?
– запитав Микола Пилипович.

–  Тутешня, - підтвердила дівчина.

–  Як тебе звати?
– Петро взявся за джинси.

–  Леся. А тебе?

Вона розмовляла задерикувато, навіть зухвало, немов спокутуючи перед собою незручне становище, в якому опинилася щойно. Хлопець посміхнувся:

–  Петро.

Тільки тепер вдалося уважно роздивитися обличчя співрозмовниці. Чорні густі брови дугами огинали карі великі очі, з яких так і скакали на всі боки бісенята. Тоненький носик, мальовані губки - гарна була дівчина, що й казати. Про таких у піснях співають - біле личко, чорні брови.

–  Що з нею будемо робити?
– Микола Пилипович одягався поруч.

Петро знизав плечима. Він застібнув сорочку, заховав пістолета до сумки та заходився відчищати ноги від піску. Кілька хвилин тривала мовчанка. Першою не витримала дівчина:

–  А ви з Москви?

Микола Пилипович підвів голову:

–  Чого ти так рішила?

–  Та так якось… - дівчина розвела руками, - розмовляєте…

–  З Києва, - кинув Петро.

–  З міліції?

Микола Пилипович з Петром перезирнулися.

–  Ні.

Дівчина здивувалася:

–  А звідки?

Тут Микола Пилипович застібнув останній ґудзик і на правах старшого групи взяв розмову на себе. Він підійшов, ніжно поклав руку дівчині на плече.

–  Лєсєнька, понімаєш, в чому діло, ми з Петром приїхали к вам у командіровку, потому що збираєм народні прєданія, сказкі.
– Він говорив лагідно, немов з малою дитиною, та Леся дивилася недовірливо.
– У вас тут, кажуть, багато цього…

–  Чого?

–  Ну там сказок, прєданій, людєй всякіх.

–  Ну?

–  От.
– Микола Пилипович почухав підборіддя.
– Ну, ми і хотім зібрати все це, щоб не пропало.

Дівчина подивилася зіщулившись:

–  З пістолем?

Микола Пилипович зиркнув на Петра, та той уже зорієнтувався:

–  Так він же ненастоящий, цеє, несправжній.

–  Ага, - кивнув Микола Пилипович і одійшов трохи вбік. Тепер уже Петро поклав дівчині руку на плече і зазирнув у вічі:

–  А правда, схожий? І важкий, правда?
– наче задовольнившись побаченим, він виструнчився.
– То грузини так наловчились дєлать. Я сам як перший раз побачив - перепугався. Думав, цеє… справжній.

Микола Пилипович додав ззаду:

–  Він тоді ще бистрей пригав, чим тепер.

Обидва якнайприродніше реготнули.

Дівчина підвела на Петра карі очі й сказала раптом, як видихнула:

–  А ви дужий!

Хлопець зашарівся.

Сонце продовжувало шкварити з неба, але тепер колеги цього не помічали, поглинуті контактом з місцевим населенням. Принаймні так це називається у звітах.

–  А ви нас до села проведете?

–  Заблукати боїтеся?

–  Боїмось, - чесно признався Петро.
– А ще у вас, напевно, собаки. Ми їх теж боїмось.
– І дідів, - пробурмотів Микола Пилипович.

–  Що?

–  Та нічого. Він жартує.

Петро галантно пропустив дівчину вперед.

Знову колеги йшли степом, і остюки чіплялися їм до штанів.

Микола Пилипович завбачливо відстав. У цьому контакті Петро мав перевагу як вікову, так і з точки зору перспективи, тому майор тільки слухав та схвально кивав головою. Все-таки молодь росте тямуща, що б там не казали.

На Петра найшло натхнення, він був значно розкутішим, ніж завжди, - жартував, сміявся, кокетував трохи. Дівчина навіть розгубилася від такого напору.

–  А що це у вас село так дивно називається?

Вона стенула плечима:

–  Назвали.

–  От бачиш. А може, у вас в селі старі люди є, що пам’ятають, як воно раніше називалося, хто тут жив? Баби, знаєш, знахарки.

Петро зразу брав бика за роги. І це правильно. Микола Пилипович подумки аплодував.
– Є, звичайно. Де ж їх нема. А ви що, їх розпитувати будете?

–  Будем, - серйозно кивнув головою Петро.

–  А якщо вони не захочуть розповідати?

–  У НАС захочуть, - впевнено сказав хлопець і швидко виправився.
– Якщо ти попросиш. Попросиш?

–  Може, і попросю.
– Дівчина замислилася.
– А жити де будете?

–  Не знаю. Як тут у вас все організовано? Ми б хоч де. Гостініци у вас нема?

–  Нема. Вам треба до тітки Тані йти. У неї хата велика, і вона сама живе.

–  А пустить?

–  Чого ж не пустити? Пустить. Ви ж люди хороші?
– стрельнула оком на Петра.

–  Аякже!

–  Так хороших людей у нас всюди пускають.

Уже біля села Микола Пилипович наздогнав молодь і торкнувся оголеного дівочого ліктя:

–  Тільки слушай, Лєсєнька, ми тебе очень просимо, ти про цю ігрушку, ну пістолєт, не розказуй нікому. Зараз врем’я такоє… Іщо не так поймуть.

Дівчина на знак згоди схилила голову:

–  Та що я, не розумію? Я уже доросла. І обидва добродії, ошукані південною скороспілістю, тільки зараз зрозуміли, що дівчаті поряд, може, й шістнадцяти ще не було.

–  Тітко Таню! Тітко Та-а-а-ню!
– подорожні стояли біля хвіртки і вдивлялися у стежку, що вела до великого будинку в кінці подвір’я.

Сонце вже пройшло більше половини своєї щоденної дороги, але припікало як несамовите. Поодинокі перехожі навмисне, щоб роздивитися прибулих, затримувались поруч, ввічливо вітаючись з дівчиною. Петро відчував себе трохи незручно, ніби на сватанні.

–  Тітко Та-ню!

Десь углибині прокинувся та загавкав собака.

–  Ну, зараз почує вже.

–  А може, її нема?
– запитав Микола Пилипович.

Дівчина стенула плечима.

–  Наче не збиралася нікуди.
– І знову гукнула: - Тітко-о-о!

Хати на вулиці виглядали зовсім буденно. Звичайні, цегляні, під шифером. Великі вікна, по-міському цементовані доріжки - зовсім нічого схожого на будиночок лютого діда перед ставком. Тут, зрозуміло, двоє подорожніх відчували себе значно впевненіше.

Раптом на сусідньому подвір’ї з’явилася невеличка пишна жіночка і заспішила до хвіртки. Леся обернулася до неї. І поки та, кваплячись, відкидала гачка та, посміхаючись приязно, чимчикувала назустріч, вдалося добре її роздивитись.

Приємна була жіночка, міцна, моторна. Рухалась м’яко, легко, хоч і поспішала, зустрічаючи гостей. Вдягнута була звичайно - барвистий халат, легенька хустка, на ногах капці. Микола Пилипович поглядом знавця зразу ж таки оцінив усі чесноти майбутньої хазяйки. Єдине, що могло б зіпсувати враження від цієї жінки, - це бородавка не переніссі, червона з чорним, велика й кругла. Але приязні молоді очі, гладеньке обличчя, моторні рухи, багата фігура - все при своєму місці - складали дуже приємне враження. Чого ж іще?