Чтение онлайн

Із такою думкою трудно не згодитися. Треба лиш вияснити, яким чином це сталося. У кого симпатії, у кого антипатії до козаччини причинялися до того, що висловлювано різні думки про цю справу. Наприклад, під час найбільшого шовінізму серед польської суспільності - в 50-60-і рр. XIX ст.- польські письменники оповідали, що козаки були злочинці, засуджені у Польщі, звідкіля вони тікали від кари на Україну і тут склали вільний козацький стан. Дивні думки мусив мати такий письменник про моральність Речі Посполитої, відаючи, яке численне було козацтво за часу Богдана Хмельницького!

Костомаров був тієї думки, що козаки - це ніхто більше, як тільки міщани із українських міст, от як із Черкас, із Канева та інших, що ходили на промисли у степи, де їм доводилося боронитися від нападів татар, і таким робом завдяки обороні і склався козачий стан. Ця думка, хоч і дуже близька до правди, одначе не зовсім докладна. В історичних пам'ятниках ми стрічаємо одночасно назви і козаків, і міщан, а тим часом люди обох цих станів ходили в степи на промисли.

Сучасні письменники інакше знов з'ясовують походження козаччини. Російські письменники Карпов і Тумасов зв'язують козаків із княжою дружиною. Але ж ми знаємо, що дружина була княжим військом, а козаки - місцевий стан без усякої ініціативи державної влади. Окрім того, між козаччиною та дружиною значна прогалина - двісті років.

Дашкевич початок козаччини зв'язує з історією Болоховської землі. Але ж бо тут різниця у територіях. Болоховська земля займала середню і південну частину сучасної Волинської губернії, а козацтво - придніпрянські землі. Голубовський силкується зв'язати козаччину з бродниками, що за княжих часів займали степові землі. Але тут знов великою перепоною стає і територія, і час, бо бродники займали територію у басейнах рік Дону і Дінця.

Ясніш за всіх і цілком реально глянув на цю справу Михайло Максимович. Він не тільки дивиться на козаччину як на місцевий стан, але й доводить, яким робом вона виникла. І з часом, чим більш знаходимо нових документів, тим більш стає ясною Максимовичева теорія. За Максимовичем пішли й інші історики. За таку ж саму думку стоїть і професор М. Грушевський. Вияснити це не трудно, треба тільки розглянути той лад, який панував у Литовськім Князівстві перед тим, заки виникла козаччина.

Відома річ, що уряд Великого Князівства Литовського всі землі вважав за державну власність. Землі були поділені на частки, що називалися службами. Відомий і обшир таких служб: на сучасну міру-200 десятин. Такі служби уряд роздавав тим, хто хотів їх брати, із обов'язком: доставляти за службу одного озброєного чоловіка до війська великого князя.

Хто, взявши службу, не справляв цього обов'язку, у того службу відбирали, і вона переходила до когось іншого. Одному можна було брати кілька таких служб, аби тільки доставив із кожної одного чоловіка до війська.

Уся територія Великого Князівства була поділена на землі та повіти. В кожному повіті був замок (місто чи город), де жив повітовий староста, чи воєвода, що був головою адміністрації, суддею і військовим начальником того краю. По лісових місцевостях (на Поліссі) старости легко знаходили охочих людей, що брали служби з поданими вище обов'язками, але на степових землях не так було. Причину того 'ми легко зрозуміємо, пригадавши собі систему, якою провадилося тоді сільське господарство. Того часу сільське господарство зовсім не мало того характеру, що нині. Найбільш корисними в господарстві того часу були бджільництво, лови звірів (боброві гони), рибальство (затони), дьогтярство і т. ін. Хліборобство стояло тоді геть на другому ступені, бо збіжжя тоді не вважали за річ торговельну чи крамарську. Хліб сіяли тоді єдине задля власної потреби. Таким чином, по таких місцевостях, де було багато лісів та води, люди охоче брали служби, а по степових країнах було навпаки: охочих до служб було обмаль, тим більше що ті країни не були забезпечені від нападів татар.

До того ж під кінець XV ст. кримський хан Менглі-Гірей робив страшенні напади на південну Україну. Більшу частину її людності він полонив, степи випалив, а решта людності повтікала на північ, на Полісся та на Волинь. От через те великий обшир землі лишився пусткою; тому в степових повітах (Київському - на півдні, у Переяславському, Канівському, Черкаському, Брацлавському і Вінницькому) ніхто не хотів брати служб. Із цілого Черкаського повіту тільки два чоловіки взяли служби. А тим часом старости повинні були обороняти країну від ворогів.

На те примірковано інші способи. Старости почали роздавати служби громадам, а не одиницям із привілейованого стану. Розуміється, громада за кожну службу повинна була справляти призначений відбуток: доставляти до війська озброєного чоловіка. Для селян було це дуже корисне через те, що до їх внутрішніх справ адміністрація не втручалася. Таким робом виник громадсько-вічевий устрій.

Оце, здається, і є те зерно, що стало початком козаччини.

Перші згадки про козаків стрічаємо під кінець XV ст.: першого разу року 1489-го. Того року був похід проти татар, і в польського історика Бєльського є звістка, що провідниками його були козаки. Другим разом про козаків на галицькому Поділлі маємо звістку року 1491-го. Кромер і Бєльський оповідають, що того року на галицькому Поділлі скоїлася ворохобня селян проти шляхти, що забрала у свої руки всі землі. На чолі ворохобників стояв козацький отаман, на прізвище Муха. Перший документ, де згадано про козаків, належить до року 1499-го. То привілей великого князя Олександра місту Києву. Грамотою тією визначено, яке мито мають міщани брати з козаків за рибальський промисел.

З початку XVI ст. козаки займають уже визначну територію. Стрічаємо їх по староствах Київському, Канівському, Черкаському, Переяславському, Білоцерківському, Вінницькому, Хмельницькому та ін. Незабаром розрослася козаччина і змінилася настільки, що козаки не тільки вже обороняють край, але за татарські напади відплачують такими самими нападами. У 20-х роках XVI ст. козаки роблять уже напади на Крим, на Очаків, на Аккерман і на Буджацьку орду (Бессарабія). Пізніше літописи декого з козацьких ватажків непевне згадують як гетьманів; але то були звичайні старости. Між ними відомі: староста вінницький і брацлавський князь Костянтин Острозький, староста Хмельницький Предслав Лянскоронський і староста черкаський і канівський Остап Дашкевич. Останній боронив край від великого нападу,кримських татар і не тільки оборонив Черкаси, але розбив і прогнав татар. Отоді про козаків скрізь почали говорити. Користуючись тим, Остап Дашкевич подався до великого князя литовського, щоби надати козакам самостійну організацію. Але поради його не послухалися, може, через необачність того часу.

ДРУГА ГЛАВА

Початок Запорозької Січі. Становище вільних хліборобів за Великого Князівства Литовського. Становище козаків по Люблінській унії. Т. зв. Баторієва реформа. Зріст Запорозької Січі. Перші козацькі реакції: повстання Косинського і ворохобня Наливайка. Церковна унія (1569-1596).

Із попередньої глави ми знаємо вже, з яких причин із кінцем XV ст. козаччина з'явилася і яку роль відіграли в усьому литовські старости. Ми бачимо, що з XVI ст. козаччина швидко зростає і дає старостам спроможність не тільки обороняти край, але, гуртуючи численні потуги, переходити вже і на напади. Одним із здобутків таких нападничих рухів являється заснування в половині XVI ст. Запорозької Січі.

Коли число козаків розрослося, вони почали обороняти вже не тільки свої оселі, але й уходи, куди вони ходили на промисли. Під назвою «уходів» розуміються ті землі, що були приписані до Канівського, Черкаського та інших староств. До Канева, наприклад, були приписані ті землі, що займали полудневу частину Київщини, до Черкас - мало не вся Полтавщина, Херсонщина, Катеринославщина. Найбільші обшири землі належали до Остра, Любеча, Києва і Черкас. Ціну цих уходів становив не грунт, а ті багатства, які там експлуатувалися, себто риба, звірі і т. ін. Вже ж уходникам було небезпечно в цих неоселих пустих землях: татарам завжди можна було їх непокоїти. Вони нападали на них, ловили, забирали в полон, відбирали поживу. З другого боку, уходники повинні були, повернувшись додому, дати десятину заробітку старостам. Через те самі старости дбали про оборону уходів. Так, один енергійний староста канівський і черкаський (в першій половині XVI ст.), князь Дмитро Вишневенький, задумав протягти козацький кордон, щоб оборонити ті землі, куди уходники ходили на промисли. Він зорганізував контингент козаків, які по черзі ходили на низ Дніпра і там вартували уходи від нападів татар. Ці козаки на зиму верталися додому, а навесні виходила знов нова вже черга. Ще за часів Дмитра Вишневецького козаки збудували собі там фортецю, але де саме вона була, тепер не можна сказати. Одні кажуть, що вона була на острові Хортиці, другі - на Томаківському острові. Одне тільки певно, що вона була на низах Дніпра. Це й був перший початок Запорожжя, яке повагом змінилося в самостійну громаду. Мабуть, якби той побут, в якому перебувало Литовське Князівство, повагом та спокійно розвивався, козаччина теж розвивалася б: виселенців прибувало би, козаччина збільшувалася б переселенцями з Московщини та інших земель, і Україна зробилася б селянською, самостійною збройною державою під авторитетом великих литовських князів. Але ж історичні відносини у Литві в другій половині XVI ст. змінилися, і козацтво одразу зайняло роль опозиції. Та велика переміна, яка вплинула на устрій козаччини, це Люблінська унія (1569).

Головна риса цієї опозиції виходила з того, що увесь устрій життя, який складався на предковічних зав'язях, нараз перервався і замінився життєвою зав'яззю польського народу. Польське право по Люблінській унії введено у всьому Великому Литовському Князівстві і в руських землях, і для всіх зробилося воно обов'язковим.

Це право найбільш відбилося на стані селян. Треба замітити, що у Великому Князівстві Литовському селян-кріпаків не було. Згадуються, правда, в історичних джерелах, та й то дуже зрідка, холопи. Чи були це бранці, чи холопство передавало свою недолю в спадщину й дітям, цього ми не відаємо, але, мабуть, не передавало, бо цілих холопських осель не було. Мало не дев'ять десятих селян при литовськім устрою були зовсім вільні. Правда, вони були більше безземельні, держали землі як орендарі. Вони мали право після контракту сісти на землю. Виживши термін, положений по контракту, вони мали право вийти на інші землі. Багато із таких селян добилося кращих обставин. Дехто, наприклад, мав право передавати свою землю нащадкам і платив тільки дань, часто навіть продуктами, як податок до скарбу. Але задля скарбу такий лад був незручний, бо платня не надходила ретельно. Через те скарб почав невеличкі ниви гуртувати і роздавати селянам за військову службу. Лишаючи інші категорії, у всякім разі більшість селян після литовського права була вільними людьми.