ЖАНРЫ

Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:

Ми четверо вирушили відкритим екіпажем до Сан-Сіро. День був погідний, і ми їхали через парк, а потім понад трамвайною колією, аж поки виїхали на курну дорогу за містом. Обабіч дороги ми бачили вілли, обнесені залізними огорожами, великі занедбані сади, канави з проточною водою, припалі порохом городи. Далі на рівнині було видно селянські хати й розкішні зелені поля, помережані зрошувальними канавами, а ген на півночі здіймалися гори. Перед ворітьми іподрому збилося чимало екіпажів, та контролери пропустили нас без квитків, бо ми були у військовій формі. Ми зійшли з екіпажа, купили програмки й рушили через усе внутрішнє поле, а далі через рівний і пругкий дерен доріжки до вигону. Трибуни були старі, дерев'яні, під ними містилися закладні каси, а ще ряд кас був біля стаєнь. На внутрішньому полі попід огорожею юрмилися солдати. На вигоні було повно людей, і під деревами за трибуною вже прогулювали по колу тогоденних коней. Ми побачили серед публіки кількох знайомих, дістали стільці для Фергюсон та Кетрін і почали роздивлятися коней.

Вони виступали по колу один за одним, схиливши голови, на поводу в конюхів. Один кінь був дивовижної багряно-чорної масті, і Кроуелл божився, що він фарбований. Ми придивились пильніш і визнали, що, може, й справді так. Того коня вивели вже наприкінці, саме перед тим, як пролунав сигнал сідлати. Ми знайшли його в програмі за номером на рукаві у конюха; він значився там як вороний мерин на ймення Япалак. Він мав стартувати у заїзді для коней, що ніколи не перемагали в заїздах з виграшем понад тисячу лір. Кетрін не мала сумніву, що він перефарбований. Фергюсон не могла сказати напевне. Я вважав, що кінь підозрілий. Ми погодилися закластись на нього й зібрали гуртом сто лір. У таблиці виграш на нього був визначений тридцять п'ять до одного. Кроуелл пішов робити заклад, а ми тим часом дивилися, як жокеї виписали ще коло, а тоді повернули з-під дерев на доріжку й повільним чвалом рушили до закруту, де був старт.

Ми піднялися на трибуну, щоб спостерігати перегони. Тоді в Сан-Сіро ще не було стартового бар'єра, і стартер сам вирівняв коней, що здавалися з трибуни зовсім малими, а тоді пустив їх зі старту, лунко цьвохнувши своїм довгим хлистом. Вони промчали повз нас, і вороний був на чолі, а на повороті вже йшов набагато попереду від інших. Я дивився в бінокль, як вони скачуть по той бік поля, й побачив, що жокей силкується здержати його, але не може, і коли вони повернули на останню пряму, вороний на п'ятнадцять корпусів випереджав решту коней. Перетнувши лінію фінішу, він пройшов з розгону ще майже півкола.

— Оце пощастило, — сказала Кетрін. — Ми одержимо більш як три тисячі лір. Він таки чудовий кінь.

— От тільки б не злиняв він до виплати, — зауважив Кроуелл.

— Він справді премилий коник, — сказала Кетрін. — Цікаво, чи заклався на нього містер Маєрс.

— Ну як, виграли? — гукнув я до Маєрса. Він кивнув головою.

— А я ні,— обізвалася місіс Маєрс. — Ви, діточки, на кого закладали?

— На Япалака.

— Та невже? Це ж виграли тридцять п'ять до одного!

— Нам сподобалась його масть.

— А мені ні. Якийсь він був миршавий. Та й не радили на нього закладатися.

— Виграш буде невеликий, — сказав Маєрс.

— У таблиці сказано тридцять п'ять, — заперечив я.

— Виграш буде невеликий, — повторив Маєрс. — В останню мить на нього зробили величезний заклад.

— Хто?

— Кемптон та його хлопці. Ось побачите. Не буде й двох до одного.

— То, виходить, ми не одержимо трьох тисяч лір, — сказала Кетрін. — Не перегони, а шахрайство!

— Одержимо двісті.

— Це однаково що нічого. Що нам двісті лір. Я сподівалася на три тисячі.

— Таке шахрайство, аж гидко, — докинула Фергюсон.

— А втім, — сказала Кетрін, — якби це була чесна гра, ми ніколи б на нього не заклали. Але мені дуже хотілось одержати три тисячі.

— Ходім униз, вип'ємо трохи й побачимо, що там платять, — сказав мені Кроуелл.

Ми підійшли до дошки, на якій сповіщали про виграші, і, коли пролунав дзвін до виплати, проти номера Япалака виставили 18,50. Це означало, що чистий виграш на заклад у десять лір навіть менший від самого закладу.

Ми зайшли в бар під трибуною й випили віскі з содовою. Там ми натрапили на двох знайомих італійців та Мак-Адамса, віце-консула, і вони піднялися з нами на трибуну, де сиділи дівчата. Італійці були страшенно манірні; Мак-Адамс завів розмову з Кетрін, а ми тим часом пішли вниз робити нові заклади. Біля механічного лічильника стояв містер Маєрс.

— Спитай-но в нього, на кого він закладає,— мовив я до Кроуелла.

— На кого граєте, містере Маєрс? — запитав Кроуелл. Маєрс витяг з кишені свою програмку й показав олівцем на номер п'ятий.

— Ви не проти, як і ми на нього зіграємо? — спитав Кроуелл.

— Грайте, грайте. Тільки не кажіть моїй дружині, що це я вам порадив.

— Може, вип'єте з нами? — запропонував я.

— Ні, дякую. Я взагалі не п'ю.

Ми заклали сто лір на п'ятий номер як на переможця та ще сто на місце в заїзді і знов пішли випили віскі з содовою. Я почував себе чудово, ми зустріли ще двох італійців і випили з кожним по одній, а тоді повернулися до дівчат. Ці італійці теж страшенно манірились і немовби змагалися з тими двома, що їх ми привели перше. Дуже скоро ніхто вже не міг усидіти на місці. Я віддав Кетрін квитанції.

— Який кінь?

— Не знаю. Містер Маєрс порадив.

— Ти навіть не знаєш, як його звуть?

— Ні. Можна подивитись у програмі. Здається, номер п'ятий.

— Така довірливість просто зворушує, — сказала вона.

Номер п'ятий переміг, але виграшу однаково що й не було. Містер Маєрс розсердився.

— Щоб виграти двадцять лір, треба закласти дві сотні,— сказав він, — Дванадцять до десяти. Не варта справа заходу. Моя дружина програла двадцять лір.

— Я теж піду з тобою вниз, — сказала Кетрін.

Усі італійці враз підхопилися на ноги. Ми з Кетрін спустилися вниз і пішли до вигону.

— Тобі подобається все це? — запитала Кетрін.

— Та начебто.

— Як на мене, тут справді непогано, — сказала вона. — От тільки забагато знайомих, просто несила їх зносити, любий.

— То ще не багато.

— Я знаю. Але оті Маєрси, і той добродій із банку з дружиною та дочками…

— Він дає гроші під мої чеки, — сказав я.

— Хай так. Та коли б не він, то хтось інший давав би. А оті четверо просто жахливі.

— Ми можемо залишитись тут і спостерігати перегони з-за огорожі.

— Оце буде найкраще. I ще, любий, давай зробимо заклад на коня, про якого ми нічого не чули і на якого не заклався б містер Маєрс.

Ми заклались на коня, що звався Світлим, і він прийшов до фінішу четвертий з п'ятьох. Ми сперлись на огорожу й дивилися, як коні, гупаючи копитами, скачуть повз нас, і бачили вдалині гори, а ближче, за деревами й полями, — Мілан.

— Тепер мені легше дихається, — сказала Кетрін.

Поделиться с друзьями: