Чтение онлайн

— Ідіть ви… — сказав я.

Я був радий, що знову бачу Рінальді. Два роки він допікав мене, і мені завжди це подобалось. Ми добре розуміли один одного.

— Ви що, одружилися? — спитав він з ліжка. Я стояв біля вікна, прихилившись до стіни.

— Ні… ще.

— Закохані?

— Так.

— В оту англійку?

— Так.

— Бідолашний малюк. Вона добра до вас?

— Ну, звісно.

— Я хотів спитати — чи добра вона в ділі?

— Замовкніть.

— Замовкну. Ось побачите, який я винятково делікатний. А вона вміє…

— Ріні,— сказав я. — Прошу вас, замовкніть. Якщо хочете бути моїм другом, замовкніть.

— Мені не треба хотіти бути вашим другом. Я є ваш друг.

— Тоді замовкніть.

— Гаразд.

Я підійшов до ліжка й сів поруч Рінальді. Він тримав у руці свою склянку й дивився в підлогу.

— Ви розумієте, Ріні?

— Ще б пак. Скільки живу, я наражаюся на священні почуття. Але у вас майже ніколи їх не помічав. Що ж, певно, ви теж їх маєте. — Він дивився в підлогу.

— А ви ні?

— Ні.

— Ніяких?

— Ніяких.

— I я міг би говорити щось там таке про вашу матір і щось там про вашу сестру?

— I щось там про вашу сестру, — швидко мовив Рінальді.

Ми обидва засміялися.

— Ото ще надлюдина, — сказав я.

— А може, я ревную, — сказав Рінальді.

— Ні, неправда.

— Ви не так зрозуміли. Я мав на думці інше. У вас є жонаті друзі?

— Є,— сказав я.

— А в мене немає,— сказав Рінальді.— Я про таких, що люблять своїх жінок і ті їх люблять.

— Чому?

— Я їм не до душі.

— Чому?

— Я змій. Змій пізнання.

— Ви все переплутали. То яблуко пізнання.

— Ні, змій. — Він трохи повеселів.

— Ви мені більше подобаєтесь, коли не вдаєтеся в такі високі матерії, — сказав я.

— Люблю я вас, малюк, — сказав він. — Ви придушуєте в мені великого італійського мислителя. Але я знаю багато такого, чого не можу висловити. Я знаю більше за вас.

— Еге ж, ваша правда.

— Зате вам легше буде жити на світі. Хоч ви й завжди каєтесь, але жити вам буде легше.

— Не думаю.

— Так-так. Це точно. А я вже й тепер маю втіху, тільки коли працюю. — Він знов дивився в підлогу.

— Дарма, минеться.

— Ні. По-справжньому я люблю лише дві речі: одна шкодить моїй роботі, а другої нам дано всього півгодини чи п'ятнадцять хвилин. А то й менше.

— Часом куди менше.

— А може, я вдосконалився. Ви ж не знаєте. Але для мене існують тільки оці дві речі та ще моя робота.

— Прийде й інше.

— Ні. Ніколи ніщо не приходить. Усе, що в нас є, ми маємо від народження й нічого більше не навчаємось. Не набуваємо нічого нового. Ми з'являємось на світ уже довершені. Вам треба радіти, що ви не латинянин.

— Ніяких латинян узагалі немає. Усе це голе розумування. Ви надто пишаєтеся своїми вадами.

Рінальді підвів голову й засміявся.

— Ну, то й годі, малюк. Я стомився від розумувань. — Він мав стомлений вигляд, ще коли зайшов до кімнати. — Скоро час вечеряти. Я радий, що ви повернулися. Ви мій найліпший друг і бойовий побратим.

— Коли бойові побратими вечеряють? — спитав я.

— Оце ж тепер. Випиймо ще по одній за вашу печінку.

— Ви мов той святий Павло.

— Помиляєтесь. Там вино і шлунок. Скуштуйте вина задля втіхи шлунка свого.

— Будь-чого, що у вас є в тій пляшці,— сказав я. — I задля чого хочете.

— За вашу дівчину, — мовив Рінальді й підніс склянку.

— Гаразд.

— Я не скажу про неї жодної гидоти.

— Не силуйте себе.

Він вихилив коньяк.

— Я чистий душею, — сказав він. — Такий же, як і ви, малюк. I теж заведу собі англійку. Власне, то я перший познайомився з вашою дівчиною, але для мене вона трохи зависока… «А високу візьми за сестру», — промовив він.

— Яка незаймано-чиста душа, — сказав я.

— А що, ні? Недарма ж мене звуть Rinaldo Purissimo.

— Rinaldo Sporchissimo [25] .

— А тепер, малюк, ходім вечеряти, поки ще я чистий душею.

Я умився, зачесався, і ми зійшли вниз. Рінальді був трохи п'яний. У їдальні виявилося, що не все ще готове до вечері.

— Піду принесу нашу пляшку, — сказав Рінальді й подався сходами нагору. Я сів за стіл, а він повернувся з пляшкою і налив мені й собі по півсклянки коньяку.

— Забагато, — мовив я і, піднявши склянку, подивився крізь неї на лампу, що стояла на столі.

— На порожній шлунок можна. Чудова річ. Геть випікає шлунок. Нема нічого гіршого для вас.

— Хай так.

— Повсякденне самознищення, — провадив Рінальді.— Руйнує шлунок і спричиняє тремтіння рук. Саме те, що треба хірургові.

— То ви радите?

— Від щирого серця. Нічого іншого не вживаю. Хиляйте, малюк, і готуйтеся хворіти.

Я випив. З коридора почувся голос ординарця:

— Суп! Суп готовий!

До їдальні зайшов майор, кивнув нам і сів. За столом він ніби ще поменшав.

— Оце і всі, що є? — запитав він. Ординарець поставив на стіл супницю, і майор налив собі повну тарілку.

— Оце всі,— сказав Рінальді.— Може, тільки ще священик надійде. Якби він знав, що тут Федеріко, то неодмінно прийшов би.

— А де він?

— У триста сьомому, — відказав майор. Він зосередився над супом. Тоді втер губи, ретельно обтер закручені догори сиві вуса. — Мабуть, прийде. Я дзвонив туди, то просив переказати йому, що ви повернулися.

— Мені бракує колишнього гомону в їдальні,— сказав я.

— Еге ж, тепер тут тихо, — мовив майор.

— Зараз я гомонітиму, — сказав Рінальді.

— Випийте вина, Енріко, — звернувся до мене майор. Він налив мені в склянку. Подали спагетті, і ми всі взялись до їжі.

Ми вже доїдали спагетті, коли прийшов священик. Він був такий самий, як і раніш, — маленький, смуглявий і зграбний. Я встав, і ми потиснули один одному руки. Він поклав руку мені на плече.

— Я прийшов, тільки-но дізнався, — сказав він.

— Сідайте, — мовив майор. — Ви спізнились.