Чтение онлайн

«Home, sweet home…» — приспівують штатники у таких от випадках. Цікаво, чи ж батьки знають про твій приїзд? Та, напевно, знають, мусили б їм повідомити. Чекай, хто б це мусив їм повідомити? Ну, як це хто — та ж сама інстанція, котра надіслала тобі дозвіл на приїзд. «ОУзмивон» якийсь, чи як його там. Старший інспектор Колтунец, чия монограма стоїть під друкованим текстом запрошення-дозволу. Або його заступник, заступниця, секретарка яка-небудь. Вони ж на те й існують, ці компетентні органи. Ач, як ти швидко, щойно опинившись по цей бік стіни, почав думати по-тутешньому. Може й нема тут ніяких «компетентних органів»… Та ні, де ж їх нема… Швидше можна припустити, що той старший інспектор, або його заступник, або секретарка просто не потрудились передзвонити твоїм батькам. Бо що йому/їй, більше за всіх треба? Добре, цю свою думку додумаєш пізніш. Краще поглянь навкруг — оце ж твоя вулиця, якої ти не бачив бозна скільки. Як попідростали горобини вздовж хідників… І ще — хтось вирвав мальви попід вікнами аптеки. А от вибоїни на асфальті ніде не поділися. Крутонувши кермо ліворуч-праворуч, Шлойма пригальмував навпроти останнього під'їзду й заглушив двигуна. Береза, яка стоїть впритул до ліхтаря, теж розрослася за ці роки. Шлойма вийшов з авта і через задні дверцята вийняв торбинки з подарунками. Озирнувся на рідну двадцять четверту школу, яка бовваніла в легкому туманці навпроти за дротяною огорожею — там довгих вісім років довелось викладати мову й літературу в різних класах, від шостого й вище. Аж поки та сама література не забрала його вже назовсім від суспільно-корисної праці.

Три пакети зі шматтям не були важкими і вмістилися в одну руку, якраз, щоб другою потягти на себе важкі двері на пружині. Двері, помальовані олійною, якогось пластиліново-вохристого кольору, фарбою десь у незапам'ятні часи, найшвидше — іще до перевороту, до поділу двох Україн. За дверима мусили б стояти наступні двері, внутрішні, але їх нема, вони відсутні, вибиті разом з одвірком і далі — темна прірва під'їзду, сходи, стіни у брудно-зелених патьоках. Кнопка ліфта на спроби натиснення не відреагувала ніяк. Ну що ж, він, цей ліфт, і в ті давні часи працював переважно на великі свята, а тепер, видно — й поготів. Отож пішечки, степ бай степ, сто п'ятдесят вісім сходинок, колись, іще замолоду ти порахував їх знічев'я. Прольоти по дев'ять сходинок, а також п'ять сходинок до першого поверха — це ж усього сто сорок дев'ять, а де ж іще шість? Не складається… Перерахувати, чи що?

Тим часом вже й четвертий поверх. Наступний проліт — рівно середина шляху, «чотири і пів поверха», як ти колись для себе це називав. Половина від дев'яти. За час твоєї відсутності в під'їзді вже від другого поверху з'явилися добудови — додаткові зовнішні двері, щоправда без замків, лише з клямками, сільськими металевими клямками: натискаєш пальцем гачечка — і двері відчиняються. Як у тому давньому й дещо рогульському анекдоті: заходьте, люди, беріть, що хочете!.. Запилюжені вікна в під'їзді скеровані в північний бік, тож світла впускають мало, а прямі сонячні промені взагалі потрапляють сюди лише кілька разів на рік, у ті найдовші дні червня, коли день триває вісімнадцять годин.

Ну, ось нарешті й дев'ятий поверх. Вище — лише вічно вибиті двері на горище й зелені металеві сходи на дах. Плаский дах, вкритий рубероїдом, завбільшки з футбольне поле, звідки, напевно, має бути видно дахи й телеантени Західного сектора, вежі готелів і ген аж там, далеко, на обрії — будівлі району Ювілейний, вже не за, а — перед зовнішнім закрутом Стіни.

Доторкування пальцем до кнопки дзвінка не дало жодного аудіо-результату, як і у випадку з ліфтом. Або дзвінок працює дуже-дуже тихо, або не працює взагалі. А твої ключі, вони так і залишилися висіти на цвяшку в передпокої, там, по той бік Стіни.

«Заходь, синку» — тихо сказала мати, відчинивши перед ним двері навстіж і відступивши на крок, замість кинутись назустріч. — «Тебе вже чекають.» З-за материної спини, з вітальні в коридор виступили дві квадратноплечі постаті без облич, бо в контражурі.

«Шлойма Васильович?» — у запитанні бриніло водночас стверділе ствердження. — «Це хара… добре, що ми заздалегідь знали про ваше прибуття. Ми з Миколою Івановичем уповномочені пригла… запросити вас на одкрите засєданіє місцевої Спілки письменників!»

Тон висловленої пропозиції заперечень не допускав навіть гіпотетично.

Шлойма з торбинками пройшов до кімнати, розсунувши квадратноплечих. Поставив подарунки на стіл, сів на канапу.

«Я приїхав побачитися з рідними» — Намагаючись бути спокійним, подивився знизу вгору на гостей. На світлі вже було видно, що вбрані вони у не вельми зграбно пошиті костюми-двійки та сорочки з краватками. — «Так що лишіть мене у спокої, будь ласка… Мамо, а де батько? Де Уляна?»

Мати відійшла від одвірка, з-за спин квадратноплечих, присіла на край канапи. На протилежний край.

«Вона хотіла прийти, синку. Але у них у школі захворіла вчителька, російський мовник, і Уляну попросили вийти на заміну. А батько поїхав на Черкащину. Позавчора. Ну а як ти там, синку?»

«Я не там, мамо, я вже тут. Ну, обійми ж мене!» — вже майже наказав Шлойма, і мати, підсунувшися ближче, пригорнулася до нього. — «Мамо, хто це такі? Навіщо ти їх впустила?»

«Сину!» — мати зазирнула йому в очі. — «Так треба. Поїдь на ті їхні збори. Вони ж не відчепляться.»

«Які збори, мамо? Я що, чекав усі ці роки, щоб приїхати сюди і йти на збори? Ти краще розкажи…»

Тим часом один з квадратноплечих, той, якого інший назвав Миколою Івановичем, м'яко й тихо перейшов кімнатою, і відхиливши штору на вікні, визирнув униз, у двір.

«Слабєнька у вас машина, Шлойма Васильович» — з простодушною іронією в голосі зауважив він. — «От у іюлі приїжджав од вас, оттуда один… дєятєль, так у нього був етот… джип, я не помню…«Пахєро», з переднім і заднім приводом. Звєрь-машина.»

«Собирайтесь, собирайтесь, Шлойма Васильович» — майже прохальним тоном протягнув від дверей другий квадратноплечий. — Потом, після засєданія у вас ще буде врем'я пообщаться з родними, з матер'ю.»

«Синку, їдь. Я чекатиму.» — У материному голосі теж чулися нотки прохання. — «Може ж там не буде довго.»

Неназваний досі квадратноплечий біля дверей вже набирав якогось номера на телефонному апараті.

«Ало! Катрушин, ти? Самчук говорить. Ми на Струтинськой. Давай сюда «волжану», до послєднього под'єзда. І ліфта включи, бо шо нам, пєшком топать з девятого етажа? У нас же тут гость, із Западного сектора, він ще подумає, шо в нас, у Ровно ліфти не работають. Давай! Через п'ять мінут виходим.»

Микола Іванович відчинив двері на балкон і вийшов. Шлойма взяв зі столу пакети й поставив перед матір'ю.

«Мамо, я ось тут подарунків купив. Джинси для Уляни, для Ілька, і ще…»

«Дякую, сину, нащо ти витрачався? У вас же там все таке дороге. А в нас все є. Дякую, сину, вона буде рада.» — Зазирнувши до пакетів, мати відставила їх на підлогу. — «Що там у вас з Оксаною? Як там ви? Не бідуєте?»

«Прийшла «волжана» — повідомив Микола Іванович, визирнувши з балкона.

«Ні, мамо, у нас все в порядку.» — Розповідати підробиці не хотілось анітрохи. Шлойма рвучко підвівся з канапи й попрямував на балкон. Микола Іванович хотів було перехопити його, але чи то не встиг, чи то не наважився. Шлойма переступив поріг балкона, витягаючи з пачки сигарету. Рука з запальничкою тремтіла.

«О, у вас хароші сігарєти!» — Микола Іванович всією своєю квадратурою виник у вузьких балконних дверях. — «Може, вгостите? А то від цього «Космосу» так у горлі дере…»

Шлойма простяг йому відкриту пачку, але Микола Іванович, замість узяти з неї сигарету, забрав усю пачку до рук і заходився її розглядати.

«Га-у-ло-і-сес… І шо то воно таке?» — потім він нарешті таки вийняв сигарету, припалив і схилився поряд зі Шлоймою на бетонне опертя.

Сонце десь за будинком добивалося до зеніту. У двір падала довжелезна прямокутна тінь, немов величезне темне вітрило. За дротяним парканом унизу висипали на перерву школярі. Старші діловито курили біля жовтогарячого клена, передаючи сигарету по колу в той час, коли малеча намагалась упоперек стадіону зіграти міні-тайм футбольного матчу. Праворуч бовваніла, затуляючи чверть небосхилу, коробка недобудованого будинку поверхів на п'ятнадцять, зяючи дірками незасклених вікон.