Чтение онлайн

Отямився й Сороконожков; округлив очі — такого кольору як кава, розсипана в попелі, під бровами, схожими на щурячі вусики. Втишував залю.

— Я вам більше слова не даю, — махнув рукою на «психа».

І той сідав, зберігаючи голубину мирність, і тільки дивувався про себе: «Чудно, чудно; я говорю про важливі речі, а Сороконожков заважає… Однак видно, що всі цікавляться; недарма ж перед зборами Астряб казав, що треба виступити, бо розбиратимуть принципову справу і мої думки внесуть ясність, нададуть зборам філософського характеру; багато студентів питалося, чи я говоритиму, — якщо Астряб так звертався, то, напевно, мав підставу: він поважний студент, хоч цього разу по–вуркаганському оглядався, рвучи якийсь, ніби крадений, друкований аркуш і кидаючи в урну. Я міг би виступити восьмим з черги, так і хотів зробити, ждав, поки скінчить сьомий оратор, а довга мовчанка спокусила; надалі буду послідовний».

Не кондор злітає з гнізда на камінному шпилі, — підводиться з стільця професор теорії літератури Панкрат Крякучін.

Оригінальна постать! — чорнява шевелюрою, наче вийшла з казана, налитого смолою найдорогоціннішої якости. Недовгі ноги в недовгих штанях підпирають сильно розвинений тулуб, такий широкий спереду, що гострі поли незмінного вугляного пальтечка розходяться на сторони. На недовгій шиї, в збитій набік краватці, насаджена величезна голова з величезним лобом: верхня дощечка на шпаківниці.

Несамовито чудний! Очі з–під посурмлених брів посвічують раптовими, повними нічного блиску і гострої знервованости сполохами–зирканнями і знову ховаються в розколинах на величезному обличчі, схожому на фасад академії. М’ясистий, чітко окреслений ніс ненабагато кирпатий; а нижня губа відставлена ненабагато наперед; властиво, вона і нижній щелеп творять одну простопадлу рису. Обличчя — з припухлістю, з натуженістю в м’язах, з темним відтінком шкіри і з виразом інтелектуальної наелектризованости. Кремезна постать доповнена руками, постійно зігнутими в ліктях, іноді відпущеними трохи на боки: завжди в одній з них — книжечка, в другій — ціпочок. Ідучи, він нерізко перехиляє корпус набік і назад. Говорить так, мов відкушує від невидимого довгого дроту — крихкого і смачного, — чітко означені кусники, відкушує їх і за кожним негайно закриває рота з такою наставленістю, що от–от почуєш звук: «піф!» або «паф!». Вимова у нього надзвичайно виразна, гостра, дякуючи великій сконцентрованій енергії артикуляційного апарату. Він має феноменальну, просто страховинну пам’ять; його начитаність вселяє повагу, змішану з тривогою за бідну черепну чашку людську, так немилосердно придавлену пірамідами фактів. Панкрат Крякучін — чудо природи; інтелектушіьний дивогляд з близькозорими очима. Різниця між обома професорами–літературознавцями відразу впадала в око, бо Крякучін, на відміну від Споданейка, становив собою «апарат для механічного думання», нещедро обдарований багатствами моральної природи. У відносинах з людьми в нього на кожному кроці виявлялась душевна незграбність і кутастість вдачі. Йому бракувало того, що надає знайомству з людиною цікавости і приємносте, Знання загасили в ньому теплоту почувань. Мабуть, без чару товаришування виріс, виформувався він, як знаменитий вчений; зостався з попередньою вдачею гонористого гімназиста, нетолерантного і холодносердного, мало того — жахливо причіпливого до близьких і далеких. Придиратися до кожного слова, сказаного в його присутності, виросло в потворну звичку. Він моментально кидався з гострим гачком і давав волю своєму злорадству, хоч, з рівним правом, можна було присікуватися і до кожного його слова. Дискутувати з ним — убивча неприємність, бо його буквоїдство набирало характеру душевного звихнення. На додачу Панкрат Крякучін був до крайносте суб’єктивний в поглядах на речі, і мстивий. Вікодавня дикунська жилка невтишимо вібрувала в його єстві. Якщо котрий–небудь з колег ставився до Крякучіна дружньо, то професор войовничо доводив, що навіть помилки тієї людини — це не помилки., а незбагненні істини. І навпаки: досить було, щоб котрий–небудь з колег, вільно чи не вільно, поставився неуважно до Крякучіна, пішло!.. Найсвятіша істина, висловлена тією людиною, оберталася в устах професора в чорну облуду. З зоологічною емоційністю, користуючись найменшими нагодами, заводив він механіку причіпок. Дрібно кусався без зупинки,, дістаючи від того нервову насолоду і одночасно страждаючи: аж подих уривався йому від схвильованосте, і сам він то бліднів, то червонів. У випадках, коли відносини були індиферентні, Крякучін тримався з підкресленою коректністю, і тоді його особа стояла в надзвичайно симпатичному світлі, навіть можна було милуватися на Крякучіна.

Чудо природи мало великий дефект: сьогодні воно розцінювало певний факт в літературі, як надзвичайно позитивний; завтра — як надзвичайно негативний; післязавтра — позитивний, через два дні — негативний, і так до безкінечности. Той необачний, що покладався на професора Крякучіна, виробляючи собі орієнтацію в літературі, терпів жорстоку кару, безнадійно блудив і з великими болями самотужки виборсувався з плутанини оцінок. Тільки форму сприймало чудо природи, та й то — страшенно суб’єктивно, крізь плівку залюблености в камерній, до останку висушеній, виштученій, зманерізованій на чужих пригаслих взірцях десятого ґатунку, російській поезії царського часу, що хоробливими квітами доцвітала на підвіконні припорохнявілого московсько–петербурзького сальону. Всесвітнього значення велетні російського мистецтва: Достоєвський і Чайковський, як і мистецтва західноєвропейського, були для нього «банальними» і «перестарілими», — він кохався в бур’янцюватих декадентенятих щілинно–сутінкового настрою. В лекціях Панкрат Крякучін надолужував брак естетичного відчуття — конячими дозами схолястики, увінчаної бойовими дзвониками політичного сучасництва.

Пізно вночі, наодинці, в нетверезому стані Панкрат Крякучін один раз на рік сам собі признавався, що аромат поезії тікав від його могутнього носа.

До Антона Никандровича він ставився з притаєною гострою ворожістю, після того, як одного разу в Будинку вчених вони стукнулися лобами. Професор Крякучін читав доповідь про поетику Пушкіна. Виступивши в обговоренні, Антон Никандрович спокійно зауважив, що високоповажний доповідач робить помилку, аж надто зв’язуючи Пушкіна з французькою поезією. З того часу Крякучін запалився помстою.

Він, горів духом заперечення: якщо хтось подавав думку, Крякучін заперечував її блискавично; якщо хтось її зрікався, Крякучін блискавично приймав. Студенти прозивали його: «Професор Навпаки».

Тімурленков знав про чорну кішку, що пробігла між двома літературознавцями. Його розрахунок був певний: викотити патлатого, як «тяжку гармату» — проти бородатого; тяжкими артилерійськими набоями нудоти розсадити гумористичний настрій.

Як завжди, професор Панкрат Крякучін мудрикував довго, сухо, одноманітно, снотворно, з надлюдською кебетою — доводити авдиторію до заціпеніння в звірячій тузі. Між іншим, він так висловився:

— Переходжу до питання про ролю християнства під час його конфлікту з старою вірою, бо тут виявляється розходження професора Споданейка–Віконника з історичними фактами, яких не можна легкодушно ігнорувати або ґвалтувати безкарно, хоч би навіть і в найспритніший спосіб.

Панкрат Крякучін заклацнув рота з рухом щелепа, потрібним для звуку: «піф»; сховав монгольський поблиск в щілини і застиг з виразом величі, змішаної з жертовністю; з виразом відповідальности головного арбітра.

Розчинилися в сутінках, під колишньою церковною банею, останні печально–червонаві рефлекси живого вечора і засвітилася мертвяцька електрика, а Панкрат Крякучін промовляв і промовляв.

Студенти зів’яли, як айстри від морозу, коли на городах зостається гарбузове огудиння, де–не–де огніють віями пів–скорботні–піврадісні, похилені до землі соняшничата, що врятувалися, дякуючи своїй скромності, а останні тютюни нечутно витрублюють у свої фіялкові фанфарочки, прикликаючи сіру хмару з дощем. Професор промовляв над бідними айстрами, як крук, що сидів на протрухлій жердці, колишній підпорі опудала, і викрякав зловісно — віщував непогодь, сніг, смерть у природі.

При словах: «легкодушно», «ґвалтувати», «в найспритніший спосіб» — Антон Никандрович обурився, бо він ніколи в житті не хотів ігнорувати фактів і ґвалтувати їх; навпаки, за довгі роки наукової діяльности виробив звичку поборювати в собі найменше, навіть підсвідоме бажання зрушувати факти з місця і підганяти під свою думку. Легкодушність? — ні, неправда… Ігнорування? — теж неправда. Навіщо Крякучін це говорить?! Дивно. Є якась причина — незрозуміла, невідома; вона поштовхує Крякучі–на говорити злі слова. Зрештою, хай говорить!

Антон Никандрович перестав слухати. Зосереджував думку на дуелі… А що як сказати: «Забудьмо непорозуміння!» Серпокрил зрадіє, а нишком підсміхнеться: «Ага, здрейфив старий». Цікаво, як закрито від нас майбутнє? Не знаєш, що станеться з тобою через годину. Дуель — це смішний віджиток, і можливо, тут–то й судився тобі кінець. Несподівана, безглузда смерть. Щоправда, до кінця недалеко, скільки я можу прожити?.. Максимум — двадцять років, ні, то багато, нехай п’ятнадцять. Вони скоро пройдуть. А я сиджу на противній комедії. Ось цей буквогриз нарочито добирає уїдливих виразів, щоб мені дошкулити. Ніби лежиш на розсохлому тапчані, а блощиці кусають за лікті. Піду додому. Астряб казав: «Для них важно, щоб ви самі заявили про свою вину; тоді в газеті надрукують — порох в очі населення». Діють шабльонно… «проробляють» на зборах, людина «кається і відмежовується», виголошує самоосуд; а після цього її «сажають». Треба противитися «проробці». Піти з зібрання. Наступна атака аж після канікул. Встигну переїхати, наприклад, в Середню Азію. Хвилину посиджу — нечемно виходити, коли колега говорить. А Серпокрила в залі немає; Івана Івановича теж немає; а цей учений шашель точить дерево життя. Нудьга смертельна!

Ввижалося Антонові Никандровичу, що він сидить над нічною річкою, а біля вуха дзунить комар, дивлячись крізь окуляри на списані аркуші.

Молоденька студентка з напівдитячими темними кучериками з–під чорнобархатного берета — біленька наївність в обличчі, — почула якийсь новий ущіпливий вираз Крякучіна, «фальсифікацію» чи що, — злякано сплеснувши ніжними, як дрібні бризки конвалій, долонями, поглянула на винуватого. Антон Никандрович помітив її погляд: очі з пухнастими віями, подібні до двох чорних метеликів, повні страху, здивування, докору, сумніву: чи правда тому, що говорить Крякучін? Мовляв, як?.. Отой старий, що до його кожного слова прислухалась вона, як до палахкотіння в світильниках істини, і записувала в зошит, — тепер, виявляється, такий страшний злочинець: лихо!

Антон Никандрович посміхнувся в сиву бороду святим сміхом безвинно приреченого і тихо дивився на свого суддю. А той переживав біологічну насолоду, добираючи і виголошуючи повні отрути вирази; то червонів, то бліднів, — аж задихався… В нього незрозумілий середній стан — між тим, що в ядучої істотки, яка з краплиною, випорснутою в тіло ворога, позбавляється власного життя, і між тим, що в юнака, коли він перший раз попадає в жіночі обійми. Недарма ж Крякучін, випадково — в день відміненого при соціялізмі Великодня, записав собі в бльок–нот сентенцію: «Помста стоїть над інстинктом самозбереження». Він своєю постаттю і вдачею ніби втілював помсту в людському образі: образі потворному і могутньому, мурашино–здрібнілому своїми стимулами і огненно–пристрасному в здійсненні довготривалого задуму — обмежений, як прасол з містечка, і феноменально вишколений у формальних нетрах вселюдського пізнання.