Чтение онлайн

Правда, первісна пропозиція радянської сторони розглядати зібрання як нараду представників керівних політичних партій в урядах двох республік (РКП(б) і УСДРП) була відхилена С. Мазуренком. Натомість було домовлено про те, що переговори мають урядовий, державний статус961.

В основу переговорів місія УНР запропонувала покласти положення:

1) визнання повного нейтралітету суверенної УНР;

2) повне невтручання уряду РСФРР у внутрішні справи України;

3) точне визначення ставлення радянської Росії до повстанських військ, що оперують в Україні;

4) УНР зобов’язується, що не допустить на своїй території військових частин і перекидання військ, ворожих радянській Росії, теренами України962.

В оголошених представником УПСР М. Полозом побажаннях на засіданні 19 січня зазначені пункти були дещо конкретизовані й доповнені вимогами:

— уряд РСФРР зобов’язується негайно відкликати з України всі свої війська;

—

РНК РСР приймає на себе роль мирного посередника між урядом УНР і Тимчасовим робітничо-селянським урядом України;

—

уряд УНР вживе найрішучіших воєнних заходів для очищення території України від банд Краснова й донських козаків;

—

уряд УНР заявляє про намір відразу ж після припинення громадянської війни нарівні з іншими соціалістичними партіями легалізувати КП(б)У, надати їй свободу пропаганди своєї ідеології в рамках парламентської боротьби;

—

уряд УНР пропонує уряду РСФРР негайно відновити консульські установи й налагодити товарообмін на умовах, «вироблених мирною конференцією Шелухіна-Раковського»963.

Кваліфікованіше вибудувавши тактику поведінки на переговорах, Д. Мануїльський та його колеги змогли спочатку вивідати всі можливі компроміси, на які здатна була піти українська сторона. Відхиливши претензії останньої, зокрема, про втручання у внутрішні справи УНР за допомогою військ тощо, вони почали методично, часом гнучко, часом твердо домагатися прийняття своєї платформи.

Так, 23 січня Д. Мануїльський виклав вимогу негайного створення наступального союзу між УНР і РСФРР «на Краснова, Антанту і Кримську реакцію. Що ж до внутрішньої політики, то тов. Мануїльський наполягає, щоб питання про владу на Україні було розв’язане Всеукраїнським з’їздом Рад на тих же виборчих підставах, як і в Радянській Російській республіці. Тільки на цих основах уряд Радянської Росії готовий приступити в якості посередника в справі примирення сторін, які борються на Україні»964.

Звісно, така лінія викликала спротив з боку дипломатів УНР. Спростовуючи в ході затяжних дебатів аргументацію російської сторони, С. Мазуренко у розпачі вказав представникам РСФРР, «що вони, вимагаючи від уряду УНР оголошення війни Україною Антанті, Дону і Криму — встановлення диктатури робітничого пролетаріату, в той же час зі свого боку позитивно нічого не пропонують і не дають УНР, за винятком порад, за одержанням яких зовсім не було необхідності приїжджати до Москви Дипломатичної Місії»965.

Хоча наведені слова не належать до шедеврів дипломатичного красномовства, українська позиція тут заявлена гранично чітко й безкомпромісно. Причин до хвилювання додавало й те, що російські представники з кожною новою зустріччю додавали інформацій про поразки Директорії й успіхи в Україні радянської влади. Не маючи достовірних відомостей про дійсний стан справ, українські представники почали підозрювати, що офіційна Москва свідомо затягує переговори. «Ми сидимо тут уже два тижні і до жодних певних висновків до цього часу не дійшли, — заявив С. Мазуренко на нараді 27 січня. — Нам необхідно встановити контакт взаємної довіри і негайно розв’язати найнагальніші питання, які не терплять відстрочки. Без цього ми не можемо продовжити спільну роботу і нашим зволіканням тільки посилюємо анархію на Україні»966.

І зовсім уже відкидаючи будь-які дипломатичні канони й умовності, голова Надзвичайної місії УНР висловив впевненість, що продовження переговорів у попередньому руслі безперспективне через очевидну їх безкорисність. «Ми зі свого боку вносили весь час цілком певні пропозиції, а від Вас я ще жодних пропозицій не чув, — з роздражненням говорив він. — Ті ж розмови, які ми вели на попередніх засіданнях, це лише вимагало від нас капітуляції. Давайте раз і назавжди відкинемо дипломатію вбік і скажемо один-одному: Чого Ви хочете від нас і на що ми можемо розраховувати від Вас. Адже для того, щоб розмовляти про ті предмети, про які ми вели мову на попередніх засіданнях, нам зовсім не потрібно було їхати сюди. Ми могли всі ці питання вирішити там на місці з П’ятаковим і його друзями»967.

Українці висловили побажання перенести місце переговорів поближче до міждержавного кордону, зокрема в Харків або Гомель968, щоб полегшити одержання інформації від державних центрів УНР.

Тут, мабуть, доречно висловити міркування щодо причин виникнення дисгармонійної ситуації на переговорах, хоча обидві сторони, здається, щиро прагнули пришвидшення порозуміння. В усякому разі, представники російського уряду Д. Мануїльський, Каменський, В. Менжинський, Л. Красін намагалися переконати своїх візаві в тому, що у них немає причин штучно затягувати процес домовленостей. І їм можна в даному разі довіряти. Не розкриваючи причин прагнення до порозуміння, вони насправді виходили з того, що, не маючи належних військових сил, радянська Росія стояла перед перспективою величезних, надскладних випробувань — на допомогу її ворогам приходила наймогутніша на той час мілітарна сила в світі — Антанта. То ж виключити з кільця фронтів, яке дедалі стискалося, хоч одну ланку (Україна потенційно могла нею бути та й власне вже була після 16 січня 1919 р.), а ще більше — схилити до нейтралітету, а то й краще — до співдії — значило здобути чималу й притому безкровну, малозатратну перемогу.

На що ж могли посилатись у публічних переговорах постійно російські дипломати — це на зміну ситуації в Україні. Об’єктивне неухильне падіння авторитету, впливу влади Директорії викликало природне питання — наскільки реальною є ця сила і як далеко варто заходити в розрахунках на співдію з нею? Звичайно, у створенні протиантантської і протидобровольчої коаліції вбачалась геополітична перспектива. Однак свої переваги могла мати і ставка на радянські, більшовицькі сили в Україні, що дедалі зміцнювалися, завойовували все міцніші позиції, брали під контроль нові й нові території.

Схоже, що московський центр вагався, або ще тільки визначався у тому, який із двох варіантів прийнятніший, «виграшніший». А керівництво КП(б)У, РНК України, знаючи, що контакти з посланцями Директорії для В. Леніна, його однодумців — то не гра, не імітація ділових стосунків, з підозрою і ревністю ставилися до самої ідеї, тим більше — факту переговорів. Вони розуміли, що у ЦК РКП(б), РНК РСФРР своя стратегія, метою і стрижнем якої було збереження влади рад і що з цього погляду поведінка лідерів КП(б)У, для яких інтереси українських трудящих були головними ми, не у всьому збігалася із загальнопартійним, загальнорадянським курсом, «органічно вписувалась у нього», маючи цілком природні регіональні й національні відмінності. Як і в момент створення КП(б)У, організації антигетьманських повстань, створення Тимчасового робітничо-селянського уряду знову виявлялися суперечності між «центром і місцями». Більшовицький центр водночас бажав, з одного боку, найрішучішої перемоги місцевих комуністичних сил в Україні, а з другого — остерігався, що їхня боротьба може прискорити конфлікт, відкрите зіткнення зі світовими імперіалістичними силами, передбачити результат якого було дуже непросто. В усякому разі — переконливих аргументів на користь досягнення переможного варіанту було небагато.