Чтение онлайн

Беручи до уваги, що рецензія Юрія Шаповала «Винниченко без брому», яка опублікована в «Критиці» (2006, ч. 7–8), а перед тим уже двічі була надрукована під іншими назвами 1365 і навіть викликала публічні заперечення 1366 , спрямована своїм вістрям, як зізнався сам автор 1367 , проти моєї книжки «Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка», вважаю за можливе висловити деякі міркування.

Безперечно, критикові можуть не подобатись ім’я та справи героя, якому присвячено твір, він може не сприймати підходів і висновків автора книжки, може пропонувати й відстоювати власний погляд на порушені проблеми, характер їх висвітлення. Однак за будь-яких обставин пошук істини також має бути істинним, не фальшивим. Принаймні цього слід свідомо прагнути. Скидається на те, що Юрій Шаповал обрав інший шлях. У цьому передусім переконують прийоми, до яких він вдається.

Ось приклад. «Валерій Солдатенко в монографії констатує, що нешироким залишається коло тих, хто вважає Винниченка одним із найвизначніших громадсько-політичних діячів усього ХХ століття», — абсолютно точно передає думку Шаповал і додає вже від себе: «І на те є підстави. На них у Солдатенковій книжці докладно та переконливо вказано» (всі цитати зі статті Юрія Шаповала подаю за публікацією у «Критиці»).

Насправді у Солдатенковій книжці відповідні рядки мають такий вигляд: «Нешироким залишається коло тих, хто вважає В. Винниченка одним із найвизначніших громадсько-політичних діячів усього ХХ століття, історичною особистістю, якій нинішнє покоління має незмінно складати високу шану за неоціненний персональний внесок у істотне наближення до реалізації української ідеї, у національний і соціяльний прогрес Вітчизни»1368.

Юрій Шаповал же, замінивши більшу частину речення двома власними фразами, без тіні сумніву провадить далі: «Мало не в усіх суспільно-значущих починаннях Винниченко зазнав невдач, не зміг довести до завершення жодного масштабного задуму. Не досягнувши програмної мети, зійшла з політичної арени Українська соціал-демократична робітнича партія, біля джерел якої він стояв, а потім довгий час був лідером. Не змогла завоювати авторитету, відійшла в небуття і Закордонна організація Української Комуністичної партії, яку він створив. Театральним, у найгіршому значенні слова, але трагічним за суттю виявився фінал Української Центральної Ради, одним із керівників якої впродовж більшої частини терміну існування був Винниченко. У критичний для Української революції та УНР момент — у січні 1918 р. — він залишив головування в Генеральному Секретаріаті — першому національному уряді ХХ століття.

Малорезультативними, а то й значною мірою невдалими виявилися переговори з Тимчасовим урядом, коли делегації до Петрограда очолював Винниченко. Поразкою завершився конфлікт із ленінським Раднаркомом, однією з ключових дійових осіб якого був також він. Довелося відмовитися від автономістсько-федералістського курсу, одним із ідеологів і найпослідовніших провідників якого був Винниченко.

Йому не довелося довго очолювати Директорію УНР, а в Україні, замість планів створення Української Республіки Трудового Народу на основі трудових рад, запанував відразливий режим отаманщини, що дестабілізував державність ізсередини й не зміг протистояти більшовицькій навалі. Не збулися плани союзу УНР із совєтською Росією проти інших держав і блоків, не вдалося домовитися про умови співпраці з керівництвом УСРР у 1920 році».

Майже все з рецензованої книжки переказано адекватно, хоча є й різночитання (тут їх виділено курсивом) — невеличкі, але прикметні. Фраза про «театральний» і «трагічний» фінал Центральної Ради» в книжці виглядає не так «барвисто»: «Гірким виявився фінал Центральної Ради». Слова «конфлікт з РНК РСФСР» рецензент замінив на «конфлікт із лєнінським РНК», а до слів «режим отаманщини» додав іще й характеристику «відразливий»; фразу «натиску радянської влади» змінено на «більшовицької навали»; замість «радянською Росією» вжито словосполучення «совєтською Росією», а «проти імперіялістичного світу» трансформувалося в термін «проти інших держав і блоків».

Однак зовсім не до таких «доповнень» і «уточнень» хочеться привернути увагу, наводячи цей некороткий витяг, а до того, що не все написане в цих трьох абзацах варто сприймати в тій модальності, в якій їх подає Юрій Шаповал. Бо в книжці цей фрагмент починається з трьох коротких слів, які докорінно змінюють сенс написаного: «На перший погляд, «мало не у всіх суспільно-значимих починаннях…» і далі за текстом. Сумлінний, чесний дослідник, гадаю, за жодних обставин не вдався би до такої «операції». Принаймні розпочав би першу фразу з трьох крапок…

В аналізованій книжці сюжет, що його торкається критик, завершується так: «Багато з чим у наведених констатаціях, безперечно, варто погодитись. Вони безспірні. Однак навряд чи виправдано обмежуватися сказаним, тим більше видавати їх за істину в останній інстанції.

Заглиблення в проблему вимагає з’ясування значної низки питань, відповіді на які здатні істотно доповнити, здавалось би, очевидні висновки, скоригувати достатньо поширені уяви, почасти й спростувати їх. Якщо спеціяльно поставити питання кардинально огрублено — що особливо «не подобається» критикам у діяльності В. Винниченка, гнівно й лайливо засуджується ними, виявиться, що це, передусім, наступні наріжні моменти, висхідні позиції.

—

Народоправні, соціалістичні уподобання В. Винниченка і його світоглядна еволюція у напрямі комуністичних ідей, платформи радянської влади.

—

Тяжіння до радикальних, революційних методів розв’язання нагальних суспільних суперечностей, неувага до реформістських, еволюційних можливостей суспільного поступу, посилений акцент на соціяльних аспектах життя і розвитку нації.

—

Федералістські погляди і практика, зокрема, неодноразові спроби знайти компроміс із радянською Росією.

Однак у всіх названих позиціях прозоро проглядає абстрактна загальність, нехтування одним із основоположних дослідницьких принципів — історизму, розумування «заднім числом» і настільки ж очевидна данина новочасній кон’юнктурі, наперед заданій схемі, що, зрештою, є зрадою другого основоположного дослідницького принципу — наукової об’єктивности».

І на довершення сказаного — висновки з урахуванням усім добре відомих фактів політичної біографії Володимира Винниченка та зазначених констатацій: «— Громадсько-політична діяльність В. Винниченка розвивалася в напрямі радикальних, загалом прогресивних процесів перших десятиліть ХХ століття.

—

Світоглядні позиції В. Винниченка виявилися суголосними демократичному спрямуванню суспільно-політичних доктрин свого часу.

—

Усе своє життя В. Винниченко прагнув поєднати проблеми соціяльного і національного визволення українства, що й зумовило сутність теоретичних шукань і еволюцію (поступове полівіння) його поглядів.

—

Політичні позиції В. Винниченка слід визнати за переважно реалістичні, хоч і небездоганні, не позбавлені певних прорахунків і недоліків.

—

Практична реалізація революційної стратегії і планів державотворення, мабуть, найслабше місце В.Винниченка-політика, однак саме він виявився причетним до найважливіших, доленосних, визначальних, початкових рішень і кроків у повномасштабному, різнобічному відродженні нації, справляв визначальний вплив на процеси прогресивного поступу народу України на переломному історичному рубежі».

Здається, ці слова не виглядають недостатньо продуманими й виваженими, якщо тільки не видирати їх із загального контексту книжки й не препарувати свавільно. Але для Юрія Шаповала така метода — це не окремий, прикрий виняток, а правило, «норма». Аби не марнословити, досить поглянути буквально на наступний абзац його критичного виступу. Тут уже з тексту книжки вирвано фразу: «Саме рукою В. Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства», яку супроводжують емоційні та малозрозумілі запитання: «Для кого все це написано і кого це має ввести в оману? Якщо створюються такі міти, від яких тхне духом донцовських апокрифів, то яка мета такого новітнього міфотворення?»