Чтение онлайн

Незаперечний доказ тому — розмова Леніна з Троцьким по прямому проводу 3 січня 1918 р. Вона, точніше відповіді Леніна, настільки красномовні, що варто навести їх цілком:

1

«Біля апарата Ленін. Я зараз тільки одержав Ваш особистий лист. Сталіна нема, і йому не міг ще показати. Ваш план мені здається дискутабельним. Чи не можна тільки відкласти трохи його остаточне проведення, прийнявши останнє рішення після спеціального засідання ЦВК тут? Як тільки повернеться Сталін, покажу листа і йому.

Ленін

2

Мені б хотілось поговорити спочатку з Сталіним, перше ніж відповісти на Ваше питання. Сьогодні виїжджає до Вас делегація Харківського українського ЦВК, яка запевнила мене, що київська Рада на ладан дихає.

Ленін

3

Тільки що приїхав Сталін, обговоримо з ним і зараз же дамо вам спільну відповідь.

Ленін

4

Передайте Троцькому. Просьба призначити перерву і виїхати в Пітер. Ленін. Сталін»369.

Як видно, позиція Сталіна виявилася вирішальною. «Троцький на переговорах запропонував зробити перерву, на що швидко згодилися й інші учасники, оскільки у всіх нагромадилося чимало питань для з’ясування зі своїми урядами.

Особливо ж — усіх цікавила перспектива розвитку стосунків з Україною, проробка можливих варіантів документів на цей рахунок. Кожен з партнерів на переговорах розумів відповідальність моменту, прагнув використати швидкоплинний час на власну користь. Країни Четверного союзу хотіли досягти максимуму вигоди, натиснувши на українську і російську делегації поокремо. Зокрема, від України вони зажадали повного відокремлення від Росії.

Центральна Рада поспішала розв’язати назрілі проблеми, в тому числі й ті, які ініціювали західні делегації на переговорах, доки обстановка дозволяла ще зробити хоч щось у бажаному напрямі.

Сталін же вважав, що час невмолимо працює проти Центральної Ради. Такий висновок повністю витікає з усієї його тогочасної поведінки.

Коли на початку січня 1918 р. розпочалися військові дії проти Української ради, а просування відразу ж засвідчили безсилість у військовому відношенні Центральної Ради, Й. Сталін уже не допускав жодного компромісу з Києвом. У відповідь на поширення чуток про початок нових переговорів з Українською Радою нарком у справах національностей надрукував 13 січня у «Правде» дуже лаконічну, але ж настільки й категорично-непримиренну статтю «Про Київську буржуазну Раду», в якій заявив до загального відома:

«1) Ніяких переговорів з Київською радою Рада Народних Комісарів не веде і вести не збирається.

2) З Київською радою, яка остаточно зв’язала себе з Каледіним і веде зрадницькі переговори з австро-німецькими імперіалістами за спиною народів Росії, з такою Радою Рада Народних Комісарів вважає можливим вести лише нещадну боротьбу до повної перемоги Рад України.

3) Мир і заспокоєння на Україні можуть прийти лише в результаті повної ліквідації Київської буржуазної ради, в результаті заміни її новою, соціалістичною Радою Рад, ядро якої вже утворилося в Харкові»370.

Таку жорстку позицію Й. Сталін рішуче відстоював у ті дні. Так, після його доповіді з національного питання на III Всеросійському з’їзді Рад у ході дискусії висловлювалися критичні зауваження, докори на адресу РНК з приводу його надмірної суворості щодо Української Ради. Й. Сталін у відповідь у своєму заключному слові безапеляційним тоном заявив, що «йдеться про боротьбу з буржуазною контрреволюцією, прибраною в національно-демократичні форми».

Зауваживши, що дії Ради варто судити не по словах, а по ділах, нарком зосередив увагу на тому, що демократичні прапори лідерів Ради не є гарантією демократичної політики. Навівши вже відому аргументацію (пропоміщицька земельна позиція, репресивні дії проти Рад робітничих і солдатських депутатів, допомога Каледіну), Сталін насів на одного зі своїх найнезручніших опонентів — Ю. Мартова:

«Оратори справа, і особливо Мартов, мабуть, через те хвалять Раду і захищають її, що бачать в її політиці відбиток своєї власної. В Раді, що представляє коаліцію всіх класів, таку милу серцеві пп. угодовців, вони бачать прообраз Установчих зборів. Мабуть, Рада, слухаючи промови представників правого сектора, буде так само старанно хвалити їх. Недаром кажуть: рибак рибака бачить здалека. (Сміх, оплески)…

Виходячи з усього цього, доводиться продовжувати так звану громадянську війну, що є, по суті справи, боротьбою між течією, яка прагне утвердити на окраїнах владу коаліційну, угодовську, і другою течією, яка бореться за утвердження влади соціалістичної, за владу Рад трудових мас — робітничих, солдатських і селянських депутатів»371.

У майбутньому Сталін дуже уважно стежив за перебігом подій в Україні, намагався щонайоперативніше передавати відомості про боротьбу радянських військ проти Української Ради в Брест-Литовськ, прагнучи тим самим вплинути на хід переговорів. Особливою активністю щодо цього була позначена остання п’ятиденка січня, коли в Бресті-Литовському вирішувалася доля сепаратного договору України з країнами Четверного союзу, а в Києві вирішувалася доля самої Ради.

Одержавши повідомлення про залишення Радою Києва, розуміючи, що рахунок іде на години й хвилини, Сталін 27 січня 1918 р. передав термінову інформацію в Брест-Литовськ Троцькому і Карахану. Оповістивши про «остаточне перенесення ЦВК до Києва», нарком заявив: «Якщо німці затівають нову емську депешу, заключаючи договір з мерцями, то нехай знають, що вони перетворяться на посміховисько всього світу… Своїми хитросплетіннями з дротами німці можуть приховати істину, скажімо, на один день, заключаючи фіктивний договір з мерцями, та невже не зрозуміло, що шила в мішку не втаємничити».

Наступного дня, ще не знаючи, що договір між делегацією України і представниками австро-німецького блоку підписано, Сталін телеграфує АнтоновуОвсіенку в Микитівку (туди перемістився штаб Головнокомандуючого у справах боротьби з контрреволюцією на півдні країни) і дуже нарікає на народних секретарів, радянських працівників у Харкові й Києві за зволікання з оповіщенням усього світу про те, що Центральної Ради вже не існує.

Сталін ніяк не хотів миритися навіть з очевидними реаліями, з тим, що Центральна Рада підписала мирний договір з країнами Четверного союзу, згодилася на окупацію України австро-німецькими військами.

Так, після спалаху військових дій 18 лютого 1918 р., що виник внаслідок непорозумінь у Бресті, наступу німців по всьому фронту і пред’явлення ультиматуму Радянській Росії, Сталін 24 лютого передав народним секретарям УСРР В. Затонському і В. Ауссему (у зібранні творів Сталіна Документу дали заголовок без згадки про двох репресованих пізніше народних секретарів — «Записка по прямому проводу Народному Секретаріатові Української Радянської Республіки») про нові умови миру, що їх нав’язувала Німеччина, користуючись перевагою у силі. Нарком спеціально зупиняється на пунктах, що торкалися України, називаючи умови «неймовірно звірячими».

Характерною для Сталіна є подальша оцінка: «Нам здається, що пункт про Україну означав не відновлення влади Винниченка, яка сама по собі не становить для німців цінності, а дуже реальний натиск на нас, розрахований на те, щоб ми з вами погодилися прийняти договір старої Ради з Австро-Угорщиною, бо німцям потрібний не Винниченко, а обмін фабрикатів на хліб і на руду»372.

Поінформувавши про рішення ВЦВК Рад підписати мир на грабіжницьких умовах і одночасно «готуватися для організації священної війни проти німецького імперіалізму», Сталін не стільки запитує, скільки інструктує народних секретарів: «Ми всі вважаємо, що ваш Народний секретаріат повинен послати свою делегацію в Брест і там заявити про те, що, коли авантюра Винниченка не буде підтримана австро-німцями, Народний секретаріат не заперечуватиме проти основ договору старої Київської ради. Такий крок з вашого боку, по-перше, підкреслив би ідейне і політичне братерство Рад півдня і півночі; по-друге, зберіг би Радянську владу на Україні, що становить величезний плюс для всієї міжнародної революції. Ми б дуже хотіли, щоб ви зрозуміли нас і погодилися з нами в цих кардинальних питаннях нещасного миру.