Чтение онлайн

Вищевикладене зумовлює висновок про потребу значно виваженішого підходу до непростої сторінки вітчизняної історії, застосування оцінок і висновків, вільних від кон’юнктурних збочень і невиправданих політичних маніпулювань, штучного виривання окремих подій із загального контексту й довільного їх препарування. Зрада істині не може бути виправданою жодними мотивами й розрахунками.

Об’єктивні, неупереджені уроки з історичного досвіду — якими б незручними й неприємними вони не видавалися — єдина гарантія уникнути повторення прикрих прорахунків і помилок минулого, водночас — надійний ключ до пошуку оптимальних варіантів перспективи суспільного розвитку. Це рівною мірою стосується як науки, так й ідеологічної сфери.

Давно помічено: коли суспільство переживає події надзвичайної ваги і значимості, воно особливо часто звертається подумки до явищ, фактів, документів минулого. І в них прагне віднайти генетичну спорідненість, історичні витоки нинішніх процесів, за допомогою вибудовуваних умовних паралелей (а в історії схожих ситуацій з детермінованою логікою їх розв’язки можна підмітити чимало!) передбачити, усвідомити вірогідну перспективу розвитку, визначити, обрати оптимальні шляхи прогресивного поступу, зарадити впливу небажаних тенденцій.

Саме в такому плані сьогодні є всі підстави говорити про історію Донецько-Криворізької Республіки. Хоч з часу її існування минуло понад вісімдесят років, гострі дискусії фахівців практично не вщухали ніколи. Спектр думок завжди був дуже строкатим — від абсолютної апології, всемірного виправдання до якнайрішучішого несприйняття і відчайдушної критики як самої ідеї подібних утворень, так і конкретної практики її реалізації.

Такі дискусії значною мірою відбились і знайшли кваліфіковане тлумачення в спеціальній публікації П. Л. Варгатюка «Донецько-Криворізька Республіка в оцінці В. І. Леніна»424.

Водночас варто зазначити, що з різноманітних факторів, які зумовили процес утворення Донецько-Криворізької Республіки, аналізувались здебільшого співвідношення між економічними розрахунками і принципами національної політики більшовиків, роль військових аспектів (оборона Донкривбасу від каледінців та австро-німецьких окупантів), великодержавницькі, проросійські настрої і орієнтації керівників обласної організації РСДРП(б), серед яких практично не було українців за національністю (Ф. Сергєєв (Артем), Д. Філов, М. Жаков, А. Каменський, В. Межлаук, М. Рухимович, С. Васильченко, Б. Магідов та ін.).

Водночас поза увагою завжди залишалось дослідження рівнодіючої політики всіх реальних сил (за винятком знову-таки протилежних в оцінках дій В. І. Леніна, ЦК РСДРП(б), РНК, персонально кожного з діячів Донецько-Криворізької Республіки). А це, гадається, мало далеко не останнє значення у фабулі розвитку подій, породило феномен регіоналізму і має знайти своє наукове вирішення.

Слід також додати, що в нинішніх умовах об’єктивних труднощів становлення самостійної української державності (справедливості ради варто зазначити, що в подібних ситуаціях опинились всі регіони колишнього Союзу РСР), зросла спокуса розв’язання назрілих завдань і за рахунок застосування рецептів на зразок того, що призвів свого часу до утворення Донецько-Криворізької Республіки. В усякому разі, чимало чинників прямо чи опосередковано зумовлюють латентність такої проблеми, а іноді і відкриті її прояви.

І знову — поділ думок аж до полярних, взаємовиключних. Звинувачення у назріваючих сепаратистських замірах — одна з тез, що дедалі настійніше пробивається в сьогоднішню політичну полеміку, використовується як своєрідний, у певному розумінні зручний, жупел. Звертання ж до історичних аргументів дуже часто грішать непрофесіоналізмом, спрощеністю підходів, примітивізмом оцінок і поверховістю висновків, бажанням підтасувати історичний досвід і його уроки під відстоювану політичну схему, під обраний розрахунок.

Все вищевикладене і зумовлює потребу об’єктивного, неупередженого аналізу історичного матеріалу для з’ясування процесу утворення, функціонування і зваженої оцінки результатів існування Донецько-Криворізької Республіки.

При цьому, гадається, слід мати на увазі, що у численних роз’ясненнях суті поставленої проблеми нагромаджено стільки всіляких нашарувань, псевдонаукових побудов, свідомих перекручень, що нерідко увага відволікається на безплідні манівці, веде в теоретичну безвихідь, відкриває досліджуваний процес від реальних, конкретних людей, їх дій і інтересів.

Принципово важливо з’ясувати політичні передумови і політичні чинники оформлення самої ідеї виокремлення Донецько-Криворізької області, можливості її відриву від України. Безперечно, це ключовий момент для розуміння сутності всієї проблеми, еволюції її практичного вияву на всіх історичних стадіях.

Для Тимчасового уряду, що успадкував великодержавні, централістичні підходи царизму у національній політиці, для урядових партій і організацій (кадети, есери, меншовики, Бунд) Україна існувала в основному і навіть виключно як географічне, а не політико-адміністративне, тим більше — державне (бодай — потенціально!) поняття. Відповідною була і реакція Тимчасового уряду на домагання Центральної Ради вибороти для Генерального Секретаріату (органа виконавчої влади автономії, що народжувалась і де-факто визнавалась уже офіційним Петроградом) прерогативи у межах дев’яти губерній: Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської (материкові, північні повіти).

«Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні» від 4 серпня 1917 р. повноваження Генерального Секретаріату обмежувались першими п’ятьма з перерахованих губерній425. Найрозвинутіші у промисловому відношенні губернії Лівобережжя, а також товарноземлеробські губернії півдня України таким чином «вилучались» з українських. Одним із аргументів затяжної полеміки навколо цього питання був мішаний склад населення означеної території, в тому числі й Донецько-Криворізької області.

Центральна Рада, зі свого боку, довгий час не виявляла належної твердості, послідовності, принциповості щодо Донкривбасу як органічної частини України. Зустрівши Інструкцію Тимчасового уряду обуренням, після бурхливого обговорення її на засіданнях Малої Ради (президії) і шостій сесії Центральної Ради (5–9 серпня 1917 р.)426, документ Тимчасового уряду, а з ним і його позицію щодо Донкривбасу було в цілому схвалено427.

Після повалення Тимчасового уряду питання «про злучення українських земель» («про прилучення «позаавтономних» частин України») було порушено на сьомій сесії Центральної Ради 29 жовтня — 2 листопада 1917 р. 31 жовтня після короткого обговорення було ухвалено постанову: «Поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме — Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини»428.

В ІІІ Універсалі Центральної Ради Харківщина і Катеринославщина уже беззастережно розглядались як українська територія429.

Неважко помітити, що у вищезгаданих документах (і Тимчасового уряду, і Центральної Ради) жодного разу не згадується Область Війська Донського, східна частина якого (Таганрозький округ — аж по Макіївку) — невід’ємна складова Донецького вугільного басейну, а у етнічному відношенні — ареал переважно український. Можливо, тому Центральна Рада, Генеральний секретаріат не могли зайняти чіткої позиції щодо захоплення частини Донецького басейну військами генерала О. Каледіна наприкінці 1917 р. Навпаки, вони готові були поступитися інтересами населення Донецького басейну заради збереження приязних стосунків з козачими верхами Дону.