Чтение онлайн

Відставка Г. Пятакова і посилення правого крила в партії на чолі з Е. Квірінгом не означали розв’язання всіх проблем. Чимало питань, як партійного будівництва, так і політичної стратегії й тактики, залишались по суті відкритими. Ці завдання належало виконати ІІ з’їзду КП(б)У, який відбувся в Москві 17–22 жовтня 1918 р. 125 делегатів представляли понад 9 тис. членів партії.

«Ліві» мали на форумі деяку чисельну перевагу, що зумовило непростий характер обговорення внесених до порядку денного питань, сутність ухвалених рішень.

Як і на установчому з’їзді, ключову роль знову відігравав Г. Пятаков. Він зробив основну доповідь — про діяльність ЦК, виступив із співдоповіддю про поточний момент, брав участь у обговоренні багатьох інших пунктів порядку денного, тобто дійово впливав на процес вироблення тогочасного політичного курсу, пошук шляхів його здійснення.

З’їзд іще раз засвідчив, що змусити лідера «лівих» відступитися від переконань, здати позиції — зовсім не у його вдачі. Уже у вступному слові Г. Пятаков пристрасно доводив, що «світова революція йде, світова революція відчувається всіма нами» і від імені Центрального Комітету запропонував проект відозви до робітників усіх країн.

У одностайно схваленому документі висловлювалась непохитна віра в скору перемогу трудящих України й Росії над своїми ворогами, недалеке об’єднання двох радянських республік, готовність допомогти всіма силами справі торжества світової революції627.

Водночас група «лівих» заявила рішучий протест з приводу дій правих, зокрема виступу Е. Квірінга, який після привітання Петриківським делегатів форуму від імені Першої дивізії повстанських військ Радянської України став дорікати повстанцям за авантюризм їх намірів здійснити захоплення ряду населених пунктів, а ЦВРК — за відсутність принципової витриманої лінії. Виник гострий конфлікт, який не вдалось погасити, незважаючи на всі зусилля навіть присутньому на з’їзді члену ЦК РКП(б) Л. Каменєву628.

Природно, що в основній на з’їзді доповіді про діяльність ЦК КП(б)У, а також у досить розлогій за обсягом заключній промові з цього питання Г. Пятаков зробив усе, щоб переконати делегатів форуму у принциповій вірності здійснюваного курсу, в тому числі і щодо серпневих повстань. Оцінюючи накази № 1 і № 2, він наголосив, що «вони, безперечно, відіграли позитивну роль в рості нашої революції, революціонізуванні німецької армії і в її розкладі»629. Г. Пятаков також підкреслив ту обставину, що формування регулярних повстанських частин відбулося після згаданих наказів, після подій, які вони зумовили.

В такому ж дусі, а можливо й ще наступальніше, побудував звіт про діяльність Центрального військово-революційного комітету його голова А. Бубнов630.

Однак з боку правих (співдоповідачем від «меншості» ЦК виступив Е. Квірінг) було здійснено достатньо ефективну критичну атаку, і Г. Пятаков змушений був визнати, що мали місце «невірні кроки ЦК», що «ми, безсумнівно, переоцінювали свої сили і переоцінювали швидкість розвитку руху»631.

Основний висновок, який виніс тепер уже колишній секретар ЦК КП(б)У з критичного аналізу дій Центрального Комітету і його особистих кроків, полягав у тому, що «партизанська війна і збройне повстання на Україні були організовані погано. Це правда. Однак з цього зовсім не виходить, що повстання і партизанську війну не слід організовувати, а виходить лише те, що треба, відкинувши всі суперечності, організувати цей рух добре»632.

Г. Пятакова помітно не збентежило те, що II з’їзд КП(б)У ухвалив резолюцію, у якій визнав «політичну лінію ЦК невірною, організаційну діяльність незадовільною»633. Начебто нічого не сталося, він з таким же азартом відстоював свої «ліві» погляди і під час обговорення питання про поточний момент, де основним доповідачем від ЦК РКП(б) був Л. Каменєв634.

Останній закликав комуністів України надалі утримуватись від партизанських дій, які начебто не мали належної перспективи, а були відчайдушним спротивом переважаючій силі ворога, й чекати невизначений термін з генеральним виступом: «… Не піддавайтесь нетерпінню і законному революційному гніву, — звертався Л. Каменєв до делегатів з’їзду. — Ви повинні дати собі звіт у тому, що, можливо, 2–3 тижні, а можливо, 2–3 місяці нам доведеться ще терпіти насильницький гніт окупації… Ми повинні терпіти, повинні вичікувати і залізною рукою стиснути своє полум’яне серце революціонера до того часу, коли ми зможемо повести свої війська не на партизанську війну, а на переможну війну зі всілякими гнобителями. Дорога на Київ і утвердження там Радянської влади лежить зараз не через Стародуб, не через Ніжин; дорога до відродження на Україні Радянської влади лежить через Ростов; ми прийдемо до перемоги в Києві не через партизанські виступи і не через Стародуб; [шлях] лежить через розбиті виступи контрреволюції на Ростов і Вороніж. Ми там зосередимо свої сили, тому що там найслабкіші пункти, тому що там немає з’єднання німецької сили з силами російської контрреволюції, тому що ми входимо, таким чином, у Донецький басейн, і наші війська перетворють Донецький басейн на центр подальшого наступу»635.

Навіть більше, Л. Каменєв намагався переконати більшовиків України спрямувати й ті, поки що нечисленні, українські загони, що створювались у нейтральній зоні з повстанців, проти контрреволюції на Дону й Волзі. «…Надайте себе в розпорядження того полководця, який поведе вас, у кого занято хату чи відібрано хліб, поведе вас на красновський фронт, і ви маєте туди йти як комуністи… і [тому] в даний момент скажіть цьому загону: ти повинен піти туди і допомогти боротись Радянській Росії з Красновим»636.

Представник ЦК РКП(б) дуже бідкався з приводу того, що українські селянські маси ще не усвідомили того, що «в даний момент, в даній обстановці слід захищати свою хату не на Стародубському фронті, а на Царицинському»637.

В даному разі Л. Каменєв надзвичайно гаряче обстоював не особисту точку зору, як це з ним нерідко траплялося — те саме доводили і К. Радек, і X. Раковський, й інші діячі РКП(б)638. Г. Пятаков, на противагу позиції ЦК РКП(б), наполягав на тому, що в інтересах і революції в Україні і світової революції — всіма силами сприяти розвитку повстанської боротьби, особливо селянства проти австро-німецьких окупантів і гетьманського режиму.

У цьому дусі він запропонував відповідний проект резолюції, який було відхилено і ухвалено документ, поданий Я. Яковлєвим639.

Першочерговими завданнями більшовиків України ІІ з’їзд КП(б)У визнав перенесення центра ваги організаційної діяльності на територію самої України, концентрацію партійних сил переважно в робітничих районах для організованого завоювання влади і створення дисциплінованих військових частин для боротьби з окупантами і гетьманатом. З’їзд підкреслив, що в ході підготовки до визнання австро-німецьких окупантів Компартія України має виходити з революційної доцільності, координувати свої дії з силами пролетарської Росії і обрати момент загального виступу лише за узгодженням із ЦК РКП(б). «Загальним завданням у цій боротьбі, — наголошувалось у резолюції, — є обєднання Радянської України з Радянською Росією, яке одне лише в змозі забезпечити українським трудящим масам повну свободу національного і культурного розвитку»640.

Зазнавши поразки при ухваленні основних резолюцій з’їзду, ліві відмовились брати участь у виборах керівних органів партії641. Природно, за таких обставин чисельну перевагу в ЦК одержали праві, а їх лідер — Е. Квірінг був обраний секретарем Центрального Комітету. Пленум ЦК, який відбувся відразу після з’їзду, створив два керівних органи — Виконавче бюро для роботи на окупованій території з місцем перебування в Харкові і Закордонне бюро з місцем перебування в Орлі642.