Чтение онлайн

І якщо не з наукової точки зору, а чисто по-людськи, поведінку І. Мазепи ще якось зрозуміти можна (виправдати ж — ні), то зовсім алогічною видається позиція тих сьогоднішніх авторів, які воліють «не помічати» «невигідних» аргументів, фактів, порушуючи одну з основоположних вимог об’єктивності — комплексний підхід до предмета дослідження.

А полковник М. Чеботарів таких «невигідних» аргументів нагромадив чимало. Причому вони кидають тінь не лише на поокремих отаманів, а й на першого серед них — С. Петлюру.

Перед від’їздом з України до Варшави Головний Отаман зустрівся у Волочиську з М. Чеботарівим, наказав йому відправитись у денікінське підпілля. При цьому ніякого конкретного завдання полковник не отримав. С. Петлюра виряджав його зі словами на кшталт: «Ви самі добре знаєте, що маєте там робити на користь визвольної нашої справи»896.

А вже наступного дня сталася досить прикметна подія, яку М. Чеботарів відтворив з деякими цікавими, почасти загадковими подробицями: «Були у мене досить значні гроші, що складалися з депозитів арештованих, були так само в депозиті і ріжні срібні, золоті речі — годинники, персні і т. д. Були і речі з жидівських грабунків, або й погромів (виділено мною. — В. С.). Про ці «скарби» знали всі мої люди. Отже, рано я наказав вишикуватися по військовому і перед ними заявив, що Політичний департамент [Міністерства] внутрішніх справ ліквідується обставинами нашої тяжкої дійсності, що я не бачу іншого способу тримання грошей і речей у себе, як усе роздати їм. Тут же я покликав цивільного службовця залізниці, що мешкав… з його дружиною і щось [з] п’ятьма дітьми, при них я роздав усі «скарби», що мав [при собі], даючи і працівникові залізниці, жінці і дітям. Тут же при всіх я сказав до [глави] цієї родини, що ми його так щедро обділяємо, бо має велику родину і нехай пам’ятає та дітям своїм розповість, що то були українські козаки, що боролися за Самостійну Україну і т. д.»897.

Можливо, випадково, а, можливо, й ні, однак М. Чеботарів згадує, що подібна зустріч відбулася й наприкінці січня 1918 р. Тоді С. Петлюра передав полковникові «куфер, повний грошей для продовження формування Коша Слобідської України… С. Петлюра мені не сказав, скільки грошей в тім куфері, не взяв від мене жодного поквітування…»898.

Звідки взялися гроші, коштовності у М. Чеботаріва на початку зими 1919 р. — невідомо. Було б некоректно припустити, що вони знову були отримані з рук С. Петлюри, — підстав немає. Однак, якщо це частина «експропрійованих» речей, у тому числі — й у ході єврейських погромів, а потім прихованих М. Чеботарівим — однією з особливо довірених особистостей Голови Директорії, то все одно претензії до С. Петлюри не безґрунтовні. Якщо в оточенні найвищого керівництва УНР допускалися подібні речі, то це лише зайвий раз доводить, до якого жахливого стану дійшла вся державна організація в добу отаманщини, що не було змоги скільки-небудь ефективно контролювати суспільні процеси, стихійні дії, боротися з єврейськими погромами.

Вищенаведене дисонує із твердженням професора В. Сергійчука про те, що уряд УНР «уже після перших погромів, що сталися на початку січня 1919 року в Бердичеві та Житомирі, різко засудив їх, вдавшись до розстрілу організаторів і розформування військової частини, що взяла участь у ньому. І в подальшому бачимо неодноразові спроби Уряду УНР, зокрема Симона Петлюри, поставити на місце стихійну отаманію — про це засвідчують оригінальні документи за його підписом»899.

Не заперечуючи антисемітських ексцесів за часів уряду С. Остапенка, автори меморіалів 1927 і 1928 р. І. Мазепа і П. Феденко намагаються довести, що ситуація докорінно змінилася після сформування нового Кабінету Міністрів: «Инша доба наступає, починаючи з 12 квітня, коли після буржуазного кабинету Остапенка було утворено соціялістичне правительство з членом нашої партії т. Мартосом на чолі. З самого початку існування цього правительства було рішуче поставлене питання про боротьбу з погромами. Мусимо ствердити, що нашій партії вдалося це зробити спільно з партією українських соціялістів-революціонерів, які також брали участь в цьому уряді. Петлюра твердо піддержував цю акцію. Позитивних результатів цих зусиль було досягнуто насамперед на ґрунті иншої загальної ситуації, яка утворилася, починаючи з середини квітня»900.

Останній момент надзвичайно цікавий. Що ж то за «загальна ситуація», яка посприяла боротьбі з антиєврейськими акціями? Творці українських документів демонструють просто дива зворотливості: «В квітні українська армія в результаті трьохмісячного відступу займала порівнююче невелику територію, а трохи згодом майже вся опинилася на території Галичини»901 (виділено мною. — В. С.).

Ця обставина, буцімто, й дала змогу здійснити «планову реорганізацію армії» (в ході якої було зліквідовано заколоти отаманів Оскілка й П. Болбачана), запровадити державну військову інспектуру, провести антипогромницьку кампанію у військах. А 27 травня 1919 р. було навіть створено й спеціальну слідчу комісію «для боротьби з погромами з широкими правами й з участю представників жидівського населення»902. Ось все це, буцімто, й дало бажаний ефект — погроми припинилися. Фактів не наводиться. Втім, зробити це непросто — ну, що скажімо могла зробити комісія, коли в неї не було доступу до місць погромів, до населення, яке постраждало, до свідків. Адже владні структури УНР, Дієва Армія С. Петлюри просто-напросто були витіснені з територій, де до того чинили погроми, а в Галичині на правах «бідних родичів» було вже не до «геройствувань» — доводилося проводити «планову реорганізацію» армії під загрозою витіснення і з цієї території, але вже поляками.

То ж Р. Абрамович, не вдаючись у довгі суперечки, відмітає докази української сторони простим, однак переконливим зауваженням. На папері («зливою відозв», наказів тощо) розпочалася справді масштабна боротьба з антисемітськими настроями і погромами. «Але все це робилося аж тоді, як правительство Петлюри мусіло лишити всю Україну і його влада обмежувалася невеличким шматком території навкруг Кам’янця на Поділлю. Це був такий момент, коли навіть найтупіші військові із штабу Петлюри мусіли зрозуміти, що травля жидів і жидівські погроми не принесли користи українській справі, але навпаки, скомпрометували її перед цілим світом»903.

Якщо взяти до уваги вищевикладене, то, крім всього іншого, лише на основі аргументів суперечки в Соцінтерні можна прийти ще до одного цікавого спостереження-висновку: Єврейські погроми на Правобережжі України в 1919 р. припиняються по мірі відступу з її території Дієвої Армії й підрозділів, що саме ідентифікували себе як частина збройних сил УНР, й приходом туди Червоної Армії.

Дуже симптоматично, що згадку Р. Абрамовича про причетність більшовиків до антиєврейських силових акцій укладачі збірника «Трагедія двох народів», українські соціал-демократи супроводжують наступною приміткою: «Треба констатувати, що в багатьох випадках дійсно большевицькі військові частини робили жидівські погроми (козаки Будьонного). Але треба теж признати, що большевицьке військове командування вжило негайно найрізноманітніших заходів супроти винуватців, так що більш не було таких погромів. (В одному випадкові, напр., розстріляно по воєнному закону 138 учасників погромів)»904.

По-перше, характерне визнання того, що більшовицьке військове командування оперативно вживало різноманітних заходів щодо припинення погромів. До цього треба додати, що жодного факту про антиєврейські акції червоних частин, які за масштабами хоча б наближено нагадували ті, що сталися на територіях офіційної УНР, не наводять, хоча витрачається немало зусиль, щоб довести, що єврейські погроми були спровоковані саме більшовиками, які принесли на землі України громадянську війну, а такі погроми, як проскурівський, теж, зрештою, були зворотною (мало не вимушеною) реакцією на поведінку «жидівської молоді, яка в ідеалістичнім захопленні горнулася під прапор большевизму»905. Стверджується, зокрема, про причетність цієї молоді до повстань «проти української влади по містечках, її участь в роботах зненавидженої населенням «чека»906.

По-друге. На підтвердження факту про більшовицькі єврейські погроми згадують козаки С. Будьонного, що, як відомо, вперше з’явилися в Україні аж у червні 1920 р. в ході радянсько-польської війни, а покарання винних за єврейські погроми виявилися не такими вже й однозначними, відбивали, зокрема, й внутрішню боротьбу в радянському керівництві, зокрема в командному складі армії, на чолі якої стояв Л. Троцький, де діячі єврейського походження займали дуже показні позиції й виявляли неабияку активність907.

Тож, відкидаючи кон’юнктуру, в які б шата її не вбирали, комплексно оцінюючи інформацію з питання, що розглядається, достатньо прозоро вимальовуються два основні висновки. Проблему єврейських погромів у роки громадянської війни заідеологізували й заполітизували настільки, що навіть оприлюднення якихось невідомих раніше свідчень сприймається спочатку як вияв певної позиції (хто, чому вводить якісь нові дані в обіг), а вже потім починають шукати якісь аргументи, покликані витлумачити зміст документів, сутність фактів у потрібному ключі.