Чтение онлайн

МОЛОДИК: Він доручив мені подбати про тебе.

ДІВЧИСЬКО: Я хочу знати, де мій брат.

МОЛОДИК: Ходімо, іди зі мною.

ДІВЧИСЬКО: Ні, я хочу знати, де мій брат?

ХАЗЯЙКА: Ану слухайся, товста гидота. Братових наказів не обговорюють.

Дівчисько і сутенер виходять. З номеру з'являється брат і сідає напроти хазяйки.

БРАТ: Не я цього захотів, хазяйко, присягаюся. То вона вперто наполягала, вона забажала прийти до цієї дільниці і взятися тут до роботи. Вона розпочала пошуки не знаю вже там кого і хоче його розшукати. Вона сподівається знайти його тут. Я… я не хотів цього. Я пильнував її так, як жоден старший брат ніколи не пильнував своєї сестри. Мого пташенятка, мого серденька. Я її любив так, як не любив нікого. Я тут безсилий. Безголов'я впало на нас. То її бажання, а я тільки поступився. Як я міг не поступитися перед своєю малою сестричкою. Треба ж лиху було обрати саме нас, треба ж йому було на нас отак звалитися. (Плаче.)

ХАЗЯЙКА: Ну й сміття ти!

На залізничній станції.

ЗУККО: Роберто Зукко. Роберто Зукко. Роберто Зукко. Роберто Зукко.

ДАМА: Навіщо ви все товчете це ім'я?

ЗУККО: Боюся забути його.

ДАМА: Свого імені не забувають. Це останнє, що можна забути.

ЗУККО: Ні, ні, я його забуваю. Я бачу його написаним у моєму мозкові, напис робиться дедалі нерозбірливим, дедалі тьмянішим, ніби його стирають; аби зуміти прочитати його, треба вдивлятися чимраз пильніше. І в мене страх виявитися безіменним.

ДАМА: Я не забуду його. Я буду вашою пам’яттю.

ЗУККО (по паузі): Люблю жінок, жінок дуже люблю.

ДАМА: Любов ніколи не буває надто сильна.

ЗУККО: Я їх люблю, люблю їх усіх. Жінок на всіх не вистачає.

ДАМА: Отже ви любите й мене.

ЗУККО: Звичайно, адже ви жінка.

ДАМА: Чому ви привели мене сюди з собою?

ЗУККО: Щоб сісти на потяг.

ДАМА: А порше? Чому ви не їдете на порше?

ЗУККО: Не хочу, щоб мене засікли. У потязі ніхто нікого не бачить.

ДАМА: Я можу поїхати з вами?

ЗУККО: Ні.

ДАМА: Чому ні? Не бачу, що могло б перешкодити мені поїхати з вами. Ви мені сподобалися з першого погляду. Я поїду з вами. А втім, вам вирішувати. Навіть можете вбити мене або кинути на лоні природи.

ЗУККО: Мені доведеться взяти у вас грошей на квиток. Я без копійки. Мати збиралася дати мені грошей, але так і забула.

ДАМА: Матері завше забувають дати грошей. Куди ви збираєтеся?

ЗУККО: До Венеції.

ДАМА: Венеції? Дивацький намір.

ЗУККО: Ви знаєте Венецію?

ДАМА: Авжеж. Венецію всі знають.

ЗУККО: Я там народився.

ДАМА: Браво. Досі мені уявлялося так: у Венеції ніхто не народжується, зате всі там умирають. А немовлята народжуються всі в пилюці та павутинні. У будь-якому разі, Франція добре вас почистила. Я не бачу слідів пилу. Франція — чудовий мийний засіб. Браво.

ЗУККО: Мені треба їхати, неодмінно, треба їхати. Я не хочу пійматися. Не хочу попасти за ґрати. Я підгинаю хвіст серед усього цього люду.

ДАМА: Підгинаєте хвіст? Будьте ж чоловіком. Ви озброєний: досить витягнути зброю з кишені, як всі кинуться хто-куди.

ЗУККО: Я чоловік, який підгинає хвіст.

ДАМА: А я хвоста не підгинаю. Ви ж своїми очима бачили, що я не підгинаю хвоста і ніколи хвоста не підгинала.

ЗУККО: Тому ви й не чоловік.

ДАМА: Непроста ви людина, ой непроста.

ЗУККО: Як мене злапають, то запроторять. Як мене запроторять, я з розуму зійду. А втім, я уже й так приречений. Повсюди лягаві, повсюди люди. Мене вже запроторили у гущу цих людців. Не дивіться на них, не дивіться ні на кого. ДАМА: Хіба ви помітили за мною намір виказати вас? Дурненький. Я могла б це зробити давно. Але ці телепні мені огидні. Зате ви, ви мені подобаєтеся.

ЗУККО: Погляньте на всіх цих шаленців. Погляньте, які вони злюки. Це — вбивці. Зроду не бачив скількох убивць водночас. Від найменшого сигналу в їхніх головах, вони кидаються вбивати одне одного. От я й питаю себе, чому цей сигнал не клацає тут, тепер, у їхніх головах. Вони ж усі готові вбивати. Вони, як пацюки у лабораторних клітках. Вони прагнуть убивати, це видно з їхніх облич, видно з їхньої ходи. Я бачу; як стискаються в їхніх кишенях кулаки. Убивцю я розпізнаю з першого ж погляду — одяг у них змочений кров'ю. Вони тут скрізь — треба сидіти спокійно, не ворушитися; не дивитися їм в очі. Не треба, щоб вони бачили нас; треба бути прозорим. Як вони помітять, що на них дивляться, як вони почнуть на нас дивитися і побачать нас — сигнал клацне у їхній голові і вони уб'ють, уб'ють. І тільки-но один із них це почне, усі враз кинуться вбивати всіх. Усі тільки й чекають цього сигналу.

тільки й ждуть цього сигналу в голові.

ДАМА: Годі. Не зчиняйте нової бучі. Я йду купити два квитки. Але не хвилюйтеся, ми зустрінемося. (По паузі.) Навіщо ви його вбили?

ЗУККО: Кого б то?

ДАМА: Мого сина, дурнику.

ЗУККО: Бо він був малий шмаркач.

ДАМА: Хто вам це сказав?

ЗУККО: Ви. То ви сказали, що він малий шмаркач. Ви сказали, що він брав вас за ідіотку.

ДАМА: А що, як я любила, щоб мене брали за ідіотку? А що, як я любила малих шмаркачів? А що, як я любила малих шмаркачів більше за все на світі, більше за великих кретинів? Що, як я ненавиджу всіх, окрім малих шмаркачів?

ЗУККО: Треба ж було це сказати.

ДАМА: А я казала це, дурнику, я це казала.

ЗУККО: Не треба було відмовлятися давати мені ключі. Не треба було принижувати мене. Я не хотів його вбивати, але все склалося саме собою через цю історію з порше.

ДАМА: Брехло. Нічого не склалося саме собою; все вийшло без ладу. Адже під прицілом вашої зброї була я. Чому ж це йому ви стрелили ви прострелили голову, з такою кількістю крові?

ЗУККО: Якби це була ваша голова, крові було б не менше.

ДАМА: Але я б цього не бачила, дурнику. Моя кров у мені, мені чхати на це, бо вона мені не належить. А от кров мого сина — це я її вштрикнула у його вени, і це була моя справа. Це належало мені, то чи можна ж розв'язувати мої справи бозна по-якому, у міському саду, під ногами якоїсь зграї бовдурів. Тепер же я не маю більше нічого свого. Хоч би що там сталося з тим єдиним, мені належить. Завтра вранці кров, звичайно, сиплють піском садівники. І що мені тепер залишиться, що залишається?