Чтение онлайн

Отож на моє гаряче казання в обороні картин художника Опанаса Завади товариш Подолюк, затаївши лагідну посмішку в кутиках тонких синюватих губ, зауважив:

— Ох, як ви помиляєтесь, Василю Васильовичу. Настане час і народ, і ми, і ви разом із нами, з партією, бо ви — теж партія, збере мазанину Завади і спалить на попіл… спалить, здоб не каламутити чисті душі радянських людей. Так буде… — І він знову посміхнувся й неквапно оглянув притихлий зал.

І ніхто з нас навіть не пискнув на знак протесту.

І ніхто з нас не пішов геть, ніхто… І я в тому числі; я чи не найбільше злякався своєї хоробрості, що виглядала у як каменем придавленій тиші хлоп'ячим донкіхотством.

Ми сиділи, зігнувшись у три погибелі, і свердлили очима підлогу.

Він просто зневажав нас.

Цитуючи Тагора, Подолюк, як я згодом зрозумів, і не прагнув приголомшити когось знанням східної поезії; Тагорову молитву до Бога, щоб увільнив нас, грішних, від страху, Подолюк призначав для зворотної мети, для того, щоб при потребі й без потреби заради спорту нагадувати нам постійний обов'язок боятися.

Обов'язком мистця є боятися?

Тагорова молитва служила йому за вуздечку, якою посмикував то вправо, то вліво («Лєвой, лєвой, лєвой!!!»), а часом ремінною вуздечкою бив нас по очах, і душа наша сліпла.

Уявляєте осліпленого мистця, котрий малює радощі «соціалістичних перетворень»?

Уявляєте глухого музиканта, який вслуховується у клекіт трудового дня?

Кожний з нас як умів відганяв від себе страх, віддаляв його чи лише притамовував. Може бути, що ніхто відверто не признавався, що певний пласт його творчості — це старосвітські замовляння від страху: були романи-замовляння, були поеми, були ролі низького рудолисого вождя з борідкою клинцем, який бігав по сцені, заклавши руки в кишені камізельки, й виспівував, що «є такая партія»; були полотна з рожевими свинарями й такими ж поросятами; були люди з орденами, які (нібито ми цього не знали?) їх не заслужили; були на наших полотнах міста, над якими сходили веселки, а в тих веселкових містах, мов на глум, лише по дві-три години подавали людям воду.

Але тихо — ш-ша…

Труднощі на те і є, щоб їх переборювати і йти вперед до світлого майбутнього. Що, хтось там, невмиваний, стоїть із кляпом у роті, хтось у чорних окулярах, хтось лукавить, фальшивить, бреше!

Пс-с-с…

Інколи, коли ми випадково збиралися в пивничці «Лис Микита» й попивали каву з коньяком, до нас підступав старий патлатий поет у масивних рогових окулярах, який рідко бував тверезим, а, будучи п'яним, сміливо кожному з нас виговорював ув очі, хто є хто, розпанахував наші виразки і смороди, наші страхи, плазування, а себе виставляв стукачем кадебе і цілком направду, поклавши палець на губи, просив нічого «такого» при ньому не говорити, бо тоді він змушений буде донести… так, змушений, бо інакше донесе хтось інший.

Ми слухали його коли з острахом, коли гидливо, а коли й з жалем… і, жаліючи його, наливали повну чарку.

Поета звали Богданом Плетуном.

Коли ж, траплялося, старий поет приходив до пивнички тверезим, правда, аж синім від перепою, то являлася мені цілком інша людина — ласкава, добра, готова позичити приятелеві останнього карбованця, напрочуд увічлива й соромлива; він, здавалося, соромився самого себе, бо під час розмови червонів і раз-по-раз загулював лице розчепіреною долонею… і тоді з-за розчепірених тремтячих пальців пробивалися, як джерело поміж камінням, його вірші, складені вчора, позавчора чи таки сьогодні вночі. І тоді ми забували про його начебто конфіденство, про пиятику, про брутальні образи, завдані нам, при столі сидів тяжко, як колодою придавлений, згорблений поет, котрий направду тонко відчував світ і бачив його не тільки очима, а своїм єством; бачив руду комаху, то різьбила листочок калини; бачив вітра, що спав у покинутому воронячому гнізді; розмовляв із садовим добрим богом-дідком, що виріс на лікоть, який удень спав у дуплі старої груші, а вночі підливав дерева; і дерева, і люди, і заблуканий поміж травою жовтий квіт заячої крівці, і їжак, що шарудів і порхав ув опалому листі, і біла ласиця, що мала нору під корінням розщепленої громом яблуні, і садовий бог, і сам поет — всі були братами і жили в одному колі, якому нема початку й нема кінця.

І ще в кожній новій Плетуновій книжці постійно ніжно і тужливо звучала струна про білу дівчину, яка явилася йому один раз у житті… один раз чи сто разів поцілувала… одну ніч чи цілий вік він із нею переспав на верховинському сіні, і сіно липневе, рута любовна пахла попід небеса, а щастя мандрувало землею, немов Ісус Христос. Потім дівчина зникла, як лісова повітруля, ні сліду, ні слова, ні життя, ні смерті. Він ціле своє життя її шукає і кличе… кличе й не докличеться. Є у нього жона, яка народила йому сина, були в нього замолоду любки, що аж сипали іскри і сіно під ними димілося, було йому солодко з жоною і з усіма, хто давався любити, а перше кохання йому сниться. Вона десь тут у гурті людському, вона поміж житами, вона у дрібних хвилях стрімкої води; він її кликав пошепки, й пошепки душа його плакала, сльози пробивали собі нори поміж пальцями, і сльозами він неначе омивався й очищався від скверни.

Колись я сказав йому про очищення слізьми, поет був тоді напідпитку і був, як завжди в такому стані, злоязикий, гострий і, певно, лютий на цілий світ, бо ураз ухопив мене обома руками за рамена й потряс… і засміявся самими зубами.

— Ти мой знаєш чим оплачую право просльозитися і право, холєра ясна, власним серцем сприймати світ? Ти взагалі, Бережане, уявляєш, чим платить поет за один лише спогад про ту дівчину, яку любив і недолюбив, бо щезала моя Дарка в сибірських пущах у сорок сьомому. Ти, мой, не дуже мені вір, не каже поет правди у своїх віршах, що нібито вона щезла, як повітруля, і стих її голос. Це, брат, лірика… це так тільки у вірші, а в плині крові живуть інші слова з переказів моїх знайомих, що вціліли в сибірах, з фрагментів листів, з кількох куплетів співанки-хроніки, що вилетіли з тайги, як обпалені морозом голуби… слова, чуєш, про те, що Дарка повісилася після того, коли три конвоїри зірвали з неї одежину. Голодні брудні пси смерділи похоттю на увесь Сибір, а вона, Дарка моя, лежала посеред лісу й кликала мене… і кликала… і кликала. І знаєш: живе у моїй крові її крик, такий виразний, аж страшно. А я, скурвий син, з безпоміччя, з безхарактерності заливаю, гашу її крик і мої строфи ненаписані горілкою… в болото свої строфи втоптую, в багно, щоб захлинулися. — Плетун не випускав моїх рамен з своїх рук… а руки його костеніли, бралися тремтінням, дрож передавалася мені, поет немовби влізав у мою душу своїм тремтінням, очима, що сльозилися, чорнотою у двох повздовжних зморшках на лиці, посинілими губами. Я опирався його напорові, мене лякала Плетунова напористість і відкритість (відкритість уявлялася мені, як поле, що потолочене копитами), а може, остерігався підслухача, котрий міг сидіти за сусіднім столиком; а якщо по правді, то в моїй душі не було місця для чужого болю: мав чи не мав я право жити у власній душі, як у теплій хаті, обтуленій зусібіч загатою (вікна були закладені околотами супроти голосів зі світу й супроти вітру з поля), натопленій, осяяній трійцями, що пахли медом; панував у хаті затишок, роїлися думки, як бджоли, милувався з своєю жоною і виношував замисли нових полотен.

Нащо мені була чужа біда?

Плетун помітив мій супротив, бо враз охляв, поклав руки на стіл і згірдливо похитав головою. Довге волосся впало на лице.

— Боїшся моєї відкритості, правди моєї гіркої боїшся, так! Боїшся, любчику, мене пізнати таким, яким я є насправді? Ліпше тобі зі мною, коли я фальшивий. Безпечніше? А що — резон. Нащо людині у наш небезпечний час знати болі й таємниці, чи, не дай Боже, щастя свого приятеля. Спокійніше жити в невіданні, правда? — Плетун урешті замовк, налігши грудьми на стіл. Дрімав. Ні, згадував щось, морщив лоба. І таки прийшло забуте на ум — добув із кишені пласку пляшку, жадібно припав до неї, аж цокотів зубами. Горілка помогла, бо звів на мене уже повеселілі очі, ніби перед хвииною й не розхлюпувався із них біль і крик, і сказав спокійно:

— Взагалі, старий, усе дуже просто: займаюся літературною проституцією. В січні складаю сумний віршик на смерть Леніна, в лютому друкую в обласній газеті віршований фейлетон, в якому таврую заокеанського українського патріота, який вижебровує у земляків долари на пам'ятник жертвам голоду в Україні 1933 року. О, холера ясна, даю я тому патріотові бобу, бо він збирає центи і долари для того, щоб пропити… бо ніякого голоду не було, ніхто без хліба не вмер. Усе це вигадки куркульські. Ми про це з тобою добре знаємо, — і він по-змовницькому підморгнув. — Ну, а в березні, як належиться, славлю в усіх виданнях радянських жінок. У квітні знову: над Ульяновськом, понад широкою Волгою зоря зійшла ясна. У травні — вірш про Перемогу. У вересні… у вересні всі поети, заплющивши від задоволення очі, славлять возз'єднання 1939 року. У жовтні вихваляю «Малу землю» і «Цілину» дорогого нашого Леоніда Ілліча. В листопаді, звісно, революція, боротьба, залп «Аврори», новий світ і нова людина. В грудні — іменини в Ніни Федорівни — рідної жінки нашого Першого секретаря. Я для неї теж пишу довгого вірша…

І так щороку.

Щороку несу новенький, щойно з копита віршик Ніні Федорівні. Вона сплескує білими ручками й вигукує: «Эх, какие милые стишки. Я их берегу для семейного музея», а сам Перший, старий червононосий п'яниця поблажливо попліскує мене по плечу, потім дістає пляшку вірменського коньяку, і ми, чуєш, розпиваємо на рівних, майже на «ти». Він дивується, звідки я черпаю таку силу-силенну любові до Ніни Федорівни, до вождя, до Першотравня, до Жовтневої революції, до Дня прикордонника й до всіх інших об'єктів оспівування, а я, чуєш, скромно прикриваю долонею очі і зітхаю, що, мовляв, не збагнеш душі поета… моя ж душа повна любові, як копанка води.

Боже мій, яка облуда… Де ж та любов ночувала… ночувала ворона на вільсі.

Боже мій, як мені баглося, Бережане, вхопити пляшку та огріти нею по голові Першого, але я з пересторогою кивав пальцем на самого себе й ліз до Першого цілуватися; ми цілувалися, як сизі голуби. Я мусив цілувати совіцьку владу в задницю, бо вона вдавала, що забула про мої п'ять років тюрми, які я відсидів чесно, й дозволила себе оспівувати…

Плетун помер раптово тут таки в пивничці «Лис Микита»: висмоктав ураз півлітру, заснув на «своєму фотелі», в якому завжди любив здрімнути на правах постійного відвідувача, й більше не прокинувся. Ховали його з помпою: була довжелезна вервечка вінків, був оркестр, привезли грудку землі з Покуття, де поет народився. Сам Перший промовляв і вихваляв небіжчика за чесне служіння партії і народу. На надгробку на чорній мармуровій дошці вирізьбили його ж, поетові-таки слова: «Помру я на посту, оспівуючи любов, і перо моє не заржавіє…»