Чтение онлайн

Але й траплялися смерті несправедливі…

Вечір був густий і глухий, темрява, здавалося, впиралася в груди, немовби її виплели з грубої волосіні. Боївкарі йшли один справа, другий — зліва, не промовивши за дорогу ні слова. Коли припадкове я спотикався об камінь, котрийсь підхоплював мене під руку. Мали, очевидно, наказ мене берегти. Село, дарма, що ще не настала пізня година, нишкло в тривожних снах, і лише де-не-де блимав у вікні каганець.

Мене привели до хати на околиці села, від якої до лісу махнути рукою. Вікна були заслонені веретами, на столі чаділа з високо підкрученим ґнотом гасова лампа, й ціла невелика халупчина з старосвітською лавою під стіною, побіленим комином, рядком образів на чоловій стіні й порозвішуваними над постіллю мальованими тарелями, виглядала немов розквітла яскрава ружа; посеред хати, осяяний лампою, сидів за столом, схиливши голову на руки, молодик у совіцькій військовій гімнастьорці й у вишиваному киптарі, туго підперезаний паском із портупеєю.

— Сідайте, пане професоре, — промовив співучим тонким голосом, і я подумав, що він гарно читав би у церкві «Апостола». Навіть посміхнувся, уявивши його на криласі.

Я сів на табуретку навпроти нього і ждав; він дивився на мене довго, колючими очима стріляв мені то в обличчя, то в груди; мене його зирки не лякали.

— Ви хотіли мене бачити? — спитав, усміхнувшись до себе. — І, очевидно, знаєте, з ким маєте справу? — додав і знову пісно усміхнувся. Чи усміх цей означав погрозу, чи навпаки Опришко таким способом вибачався, що його ім'я котилося околицею, як туге колесо колючого дроту?

— Хотів, — кивнув я головою. — Я давно хочу з вами… з кимсь із зверхників у підпіллі поговорити, щоб з'ясувати дещо для себе й, може, дещо вам порадити. Тому й просив, щоб ви вибрали час.

— То я вас слухаю, — кивнув нетерпляче Опришко, і я зрозумів, що він не дуже любить прислухатися до чужої думки. У підпіллі він був цар і Бог, він мав під обцасом провідників, станичних, різних ідеологічних референтів… вони для нього гейби й не існували, адже він уособляв собою караючу руку підпілля і саму Божу кару.

— Мене турбує, пане Опришко, одна обставина… турбує і болить. Маю на увазі той факт, що підпілля дедалі частіше вдається до терору: там когось повісили, там — розстріляли, а того взяли вночі й слід за ним пропав. Кожної ночі якась кривава акція…

— Ви, професоре, не забувайтесь! — Опришко нервово схопився із-за стола й так задерев'янів стоячи. На сухорляве його обличчя хтось начебто наклав гіпсову маску. Руки заклав за спину.

— Я й не забуваюся, знаю, з ким розмовляю, і прошу мене не лякати, я, прецінь, стріляний горобець, — відповів йому зухвало. Очевидно, даремно я роздмухував вогонь, але такий уже мій характер. — Мені, може, пане Опришко, справа України не менш дорога, ніж вам, і ви це, напевно, добре знаєте.

— Я знаю також, — відповів він, не міняючи пози, — що ваш син був комуністом.

У мене заболіло серце: я довго мовчав, сховавши обличчя в долоні.

— Я був про вас, друже провідник, кращої думки, — відповів йому, поволі добираючи слова… слова ж бо розлетілися, немовби посеред них вибухла граната. — Мій син — моя трагедія, але, повітре, й він жадав добра своєму народові. Одначе його нема й про нього не будемо говорити. Є я… а вам не може бути невідомо, що я при потребі людській і шкільній буваю в районі та в області, стукаю до канцелярій різних начальників і навіть до районного енкаведе. Приїздять і вони до мене… ось Ступа приходить на уроки. Отже, якщо продовжити вашу думку, що, коли в батька син виріс комуністом, то батько, тим паче чоловік мого характеру, який усюди пхає свого носа, мусить бути тричі комуністом, а простіше — запроданцем… і вам простіше простого кликнути когось із своїх, що десь тут затаїлися за дверима, й наказати повісити мене на сухій вербі. Я у вашому розпорядженні. Нема про що розмовляти. — Я був, власне, вражений не так зневажливою згадкою про мого Романа, як пронизаний жалем: дотепер сподівався, що в підпіллі були про мене доброї думки; їхня думка, очевидно, для мене щось та важила… тим більше для мене, який високо себе цінував… надто високо.

Опришко вийшов з-за столу й, заклавши руки за спину, задумливо міряв кроками хату — від образів до порога. Час од часу зупинявся посеред хати, підвівши голову й устромивши погляд у сліпі заслонені вікна. Чи надслуховував, що діється на теренах ночі, чи прислухався до самого себе? Лише тепер мені відкрилося, що він ще дуже молодий; ходив він пружно, легко, і, дивлячись на нього: мені здавалося, що він кожної миті був готовий до стрибка, до бігу… він кожної миті був готовий до бою.

— Вибачайте, професоре, — промовив Опришко примирливо, зупиняючись переді мною. — Не будемо торкатися вашої батьківської рани. Це ваш біль, я хочу це зрозуміти. Одначе, я рішуче не сприймаю вашого звинувачення у сліпому тероризмі: є жертви, бо фактично триває війна, і, якщо хочете, війна братовбивча. Та чи ми її розв'язали? Більшовики кують нам кайдани, а ми надлюдським зусиллям ті кайдани лущимо по скалці. Проти нас енкаведе, партія, військо, уряд, преса, гроші. Це страшна й дика сила, яка не вибирає засобів: куля, бомба, виселення, наклепи, знищення цілих сіл. Особливо, на мій погляд, небезпечним є плекання совітами зрадництва поміж нами. Вони вміють це робити… вони майстри, це треба визнати, виплоджувати гадюччя, яке підступно впускають в наші міста й села, в наші ліси і поля, і в наші душі теж… гадюччя бризкає трутизною й нема іншої ради, мій шановний пане професоре, як топтати його чобітьми. Наш змаг — великий і святий — боремося за Україну… хтось гине в боях, хтось воює в підпіллі, хтось нидіє в потаємних криївках від голоду й задухи, а хтось мусить чавити чобітьми гадюччя. Цей льос випав на мене. Думаєте, пане професоре, це легко?

Опришко не очікував на мою відповідь, йому не потрібне було Моє ствердження, очевидно також, що його монолог для мене не призначався, це скоріше була сповідь самому собі, він себе переконував, що нема в підпіллі важливішої роботи, ніж чавити чобітьми гадюччя.

— Мабуть, маєте рацію: тяжкий повстанський змаг… треба мати віру, що боротьба буде недаремною, й треба мати відвагу, щоб повстати проти орди, котрій несть числа й котра не вибирає засобів… — почав було я, зворушений Опришковим вогнем; вогонь обпалив мою душу.

— Я вірую, професоре, що змаг наш святий, — сказав Опришко, перебиваючи мене. — Якщо навіть усі ми до одного ляжемо кістьми, якщо орда потоптом покотиться по нашій землі й зрівняє наші могили… якщо нас, оббріханих, облитих брудом, помиями, якесь покоління або ж забуде, або від нас відцурається, засліплене брехнею, ми однаково знову воскреснемо в котромусь літі й у котромусь новому поколінні. І так буде, поки не настане Україна. Господи, — чомусь стишив голос… голос його тремтів, — яке солодке слово «Україна». Як слово «любов». — Закінчення його було дещо екзальтоване, урапатріотичне, він мовби випадково натрапив у своїй душі на оте просте округле слово «любов». Він стояв переді мною усміхнений, притихлий, немовби скупався у чистій воді, і зовсім не був схожий на всесильного у підпіллі есбіста, якому дано право судити й карати.

— Оте ж бо і є, пане Опришко, — сказав я, а хотів сказати ти «мій сину» — як це важливо навіть для майбутніх поколінь, щоб на Україну, на любов, як ви висловилися, не впало ні краплі невинної крові. Я власне на цьому хочу наголосити… для цього й хотів вас бачити. Не можна Добро творити через Зло.

— Мене інформували перед тим, як ми мали зустрітися… зрештою, я давно чув про вашу заповідь: «Творити Добро». І все, що ви робите в школі, чи в селі… що вам вдавалося в обороні людей… справи ці, я знаю, не мусили бути аж якісь великі, часом — побутові, дрібні, сусідські, а ви, проте, вкладаєте їх у скарбонку, на якій написано: «Добро». Правда ж?

Я переконувався, що есбе недаремно їсть свій підпільний хліб:

Опришко вивідав також про мою скарбонку з написом «Добро». І я зрозумів із тону його розмови, що моя «скарбонка» йому чимсь не сподобалася.

— Ви маєте на увазі «скарбонку» як самоціль? — спитав я. — То отже й творення добра — теж самоціль? Шо маю на це відповісти? Що повинен бути природний потяг робити добро? Очевидно, що так? Але, коли людина, в даному випадку я — народний учитель, силою обставин і в силу свого становища свідомо стаю в обороні людській, і це, так би мовити, стає моєю громадянською потребою і моїм громадянським обов'язком, то що є у цьому непорядного? Думаю, що якраз наша біда… наша українська біда, що ми романтично ставимося до громадських своїх обов'язків… має бути, мовляв, якийсь внутрішній імпульс, підсвідоме навіювання, нашіптування, веління душі. Я сповідую прагматичний підхід: не варто очікувати імпульсу, а треба діяти… діяти щодня й щогодини, робити все, що в твоїх силах, можеш зробити сьогодні. Зроблене, не соромлячись, записуй на своє конто. І чим довший твій рахунок, чим грубша книжка твоїх доброчинств — тим більше будеш поважати себе й будеш поважаний серед людей. Це і є моя «скарбонка», друже провідник.

Опришко слухав уважно; він знову походжав по хаті й чоботи його поскрипували голосно, але ні одне моє слово під чобіт не потрапляло.

— Це, знаєте, цікаво… така прагматична релігія доброчинства, — промовив він. — Комусь вона може не сподобатися своєю раціональністю… мені вона теж не припала до серця, я не звик записувати кожну добру справу, зроблену того чи іншого дня… це пахне, на мій погляд, егоцентричною бухгалтерією.

— Мене, вибачайте, ваші хлопці не привели сюди для того, щоб я навертав вас на свою релігію, — спалахнув я. — Мене привели, щоб ви, якщо забажаєте, мене вислухали. Ми вже цієї теми… теми крові й України торкалися. І хоч вам не сподобався мій прагматизм, я, усе ж прагматично міркуючи, прийшов до вас просити, нагадувати чи й вимагати — чом би й ні: боротьба за Україну свята справа і корогви українські мають бути незаплямовані.