Чтение онлайн

Трохи ніяковіючи перед гарненькою тіткою, тип довго не міг знайти потрібних коралів. Софійка вже й зневірилась, коли нарешті уздріла рідненьке – розцілувати готова! – намисто.

Сніжана, ошелешена, сіла.

– Як для вас, мадам, ціну можу трохи збавити! Хоч за таке намисто на ск ці дорого дали б. Там його на тибетські ритуальні маски, знаєте, як беруть! І дають більше, ніж за ті, що до Китаю везуть на ліки. Тьху, що це я перед вами розколовся! То що, беремо, дівчатка?

До потрібної суми трохи не вистачало, але “такій гарній дамі”…

– Ви, пардон, що увечері поробляєте? – допитувався навздогін.

– Гуляю на власному весіллі! – кольнула металевим смішком. – Запрошую!

– Нема лиха без добра. Це Боже провидіння, що вони загубилися, – сказала Сніжана, як поверталися додому.

– Тепер коралі зберігатимуться тільки у вас! – із полегкістю мовила Софійка.

– О ні, досить! Більше заміж не ходитиму! Це вже тобі… Візьми їх, Софійко! І не губи!

Площа вирувала, гула й клекотіла. Софійка намагалася зорієнтуватись. Так, це приблизно центр Вишнополя: он сяйливі ратуші базару (у Софійчиному часі його називають старим). А на місці тієї церквочки нині пам’ятник, обсаджений блакитними ялинками…

Спершу шукала схованки, але невдовзі збагнула, що її ніхто не помічає. Зважившись, навіть ущипнула якогось чоловіка за лікоть. Той озирнувся – і… нікого, схоже, не побачив! Невже стала невидимою? Чи не завдяки намистові? Намацала під коміром тоненьку низку. Відщібнула, поклала поруч на сніг.

– А я думаю, хто це щипається? – обернувся вдруге чоловік. – А це якесь дівча-недоросток! Чого вдома не сидиш, горшків не глядиш, а по таких сурйозних збориськах швендяєш?

Ти ба, напався! Підняла коралі, надягла мерщій на шию. Втретє чоловік озирається: що за мара? Нікого! Вчетверте – нікого! Перехрестився та й став далі слухати, що кажуть.

Софійка вслухалась і собі.

– Маєтності дворян Жуковських, Пашковських, їжакевичів, Дульських і Старосвітських, а також їхнього предводителя Міщенка з його великодушної згоди сукупно з хатами, худобою, десятинами поля, а також шляхетськими званнями вважати однині проданими панові Гордієві Кулаківському за вищевказаною ціною. Понеже всі гроші сплачено в акурат Данилові Міщенкові, під чим він власноручно підписався, з усіма претензіями звертатися до нього…

– Простіть! Не винен! Не брав! Не хотів! Лихий попутав! – каявся нещасний одурманений Міщенко, але його ніхто не слухав. Натомість кожен норовив дати йому добрячого штурхана.

– Тихо, люди, тихо! – На кін вийшов Гордій Кулаківський.

Юрба притихла.

– Кожному, хто схоче, дозволяю викупити свою частку! – заявив той. – Звертайтеся до мого економа…

Далі усе заглушив людський ґвалт.

Міщенко прибіг до своєї хати. У двір висипало повно родичів.

– Скоріше, сину, втікай! – показував на запряжену й повантажену однокінку сивий батько. – Пересидиш лиху годину десь у тихім закутку! Ми вже якось тут самі твій сором покриватимем!..

– На кого ж дітей покидаєш?! – заголосила дружина, припадаючи до двох безвусих юнаків.

Але запряжка вже була ген за околицею, зостався тільки синій слід на свіжому снігу…

Здається, ще ніколи з такою радістю не поверталась до власної кімнати! У тій минувшині – мовби на чужині! Вона нічого не зробила, не запобігла злочинові! Чи мала вирвати перо з рук п’яного Міщенка? Чи вихопити злощасного папірця у Кулаківського та кинути в піч? Не те, не те…

– Доню, часом не хочеш погуляти з Ростиком? – засокорила на порозі мама. Після вчорашнього Софійчиного майже героїчного вчинку мама не знала, як догодити доньці. Аж незручно було відмовлятися! Та й неділя заповідається такою сонячною! І перед Сашком є чим похвалитись…

Сашко бідкався, що сестри – всі одночасно, це ж треба! – виросли зі свого весняного взуття, й тепер він повинен бодай утричі більше заробляти, щоб їх повзувати.

Чорнобілку так ніхто й не купив. Кошеня вже не сиділо в кубельці, а поруч із Сашковими вагами бавилось трісочками від непроданих дров.

Ростик дивився на тваринку й захоплено пищав. Явне підтвердження, що коти шкідливі для маленьких дітей! З не меншим захватом Софійка переповідала розв’язку історії з коралями і про ге, як удома її заповажали.

Після двадцяти валер’янових крапель (Чорнобілка потішно винюхувала розлиті ляпки) і п’ятнадцяти крапель настоянки глоду мама із присутністю кошеняти в квартирі сяк-так змирилася. Коли ж бабуся пообіцяла, що кішку завжди можна буде віддати їй у село, Сніжана, забігши на мить: вигукнула “Яке диво!”, а тато пожартував, що з

Чорнобілки вони виховають сторожову квартирну кішку, – полегшено відітхнула й знеможено прилягла у спальні з мокрою шматою на чолі. Чорнобілка ненав’язливо й винувато примостилась біля її колін.

Софійці набридло швендяти за Гордієм Кулаківським, який доводив до кінця нещодавню оборудку. Вона втомлено зупинилась перед церквичкою на майдані. Була в коралях, тож поодинокі перехожі не помічали її.

– Що засмутило тебе, дитино? – почула зненацька.

Остовпіла. Під муром, просто на засніженій бруківці, втупившись у Софійку невидющими очима, сидів старець. Сліпий старець!

Гарячково занишпорила в кишенях: дякувати, в правій, недірявій, ще завалялося десять копійок (у кишенях часом знаходиш більше, ніж сподіваєшся!).

– Ця монета – не з нашого часу! – обмацав милостиню тремтячими пальцями. – Ти – з майбутнього?

– Так, – отетеріло кивнула.

– Людям не дано міняти обставини, – казав, наче до себе і наче відповідав на Софійчине запитання. – Хоча іноді… Варто спробувати. Надто ж – коли хочеться змінити на краще… Тут, дитино, тобі нічого робити. Кулаківського його жертви вже прокляли…

– Де? В оцьому храмі?

– Хіба не однаково, в храмі чи не в храмі? Біда в тім, що із серцем.

– А Міщенка? Він же теж завинив!

– Його виблагали-вимолили родичі. Тож зглянулись на авторитет і мудрість його батька, на дітей… І йому віділлється… Але тут ти нічого не вдієш…

– Що ж мені робити, дідусю? – кинулась до старого, як до рятівної соломинки.

– Перебирайся потрохи вперед, від покоління до покоління. Десь зустрінеш ту мить, коли можна спинити інший злочин, коли здатна будеш відвернути невідворотне.