Чтение онлайн

По вечері обважнілий Кулаківський подякував і викотився за поріг.

– Прощавайте! – якось наче веселіше проказала сухенька пані.

– До завтра! – багатозначно поправив гість.

А йдучи додому, діставав із кишень та поїдав… пироги з капустою. Софійка гадала, що взяв їх для сина Васюні!

– Завтра ще раз вечерятиму в Дульських, позавтра – в їжакевичів, потім – знов у Дульських… Терплять мене, зарази: думають, що маю ще якісь батечкові боргові розписки, бояться, щоб не дав їм хід! Якби міг – знову їх розорив би! Ич, повід’їдалися-таки, свині! А я гарно придумав: заганяти економію! Ще тиждень-другий – і зекономлю собі на шапку!..

Ось вони з тітонькою Сніжаною знов у Половинчику. Як і того разу: прийшла, скомандувала, зібрала – поїхали. Софійці завтра проти ночі в зачакловану квартиру лізти, а тітоньку в Половинчик магнітом тягне!

Хоч і приємно сидіти отак біля дідуся й бабусі у холодочку за столом і сьорбати риб’ячу юшку!

– А чому ваш ліс називається Міщенським? – співала своєї дівчинка.

– Міщенський – не Міщенський, а колись, розказують, Міщенко його тримав, – одповіла бабуся. – Був у Вишнополі такий, багатий – не багатий, але земелька його якраз під Половинчиком закінчувалась отим ліском. Потім ніби до когось іншого той ліс перейшов, а люди й досі Міщенським кличуть.

– Та й сам він, кажуть, прізвище змінив. Тобто син його. Чогось йому розхотілось Міщенком бути, записався якось інакше, – втрутився дідусь. – А як? І не згадаю! Пам’ятаєш, Ліно, колись тобі розказував? – звернувся до бабусі. – Він ще із моїм дідом разом документи ходив міняти. Дідові папери у громадянську війну згоріли, мусив поновлювати. Ходив за цим до Вишнополя, там у якійсь конторі з Міщенком і здибався.

– І що? – Софійка забула про юшку, бо ковтала тепер кожнісіньке слово.

– Тільки й знаю, що якось інтересно він своє прізвище перекрутив. “Новим і чистим чоловіком зробитися хочу!” – пояснював. Тоді ж і з моїм дідом оказія сталась: переплутали його прізвище і замість Вишні Ягодою записали.

– Наше родове прізвище було Вишня? – здивувалася тітонька.

– О, це було знаменито! – Дідусь замріяно примружився. – Дід мій із Вишнополя. Кажуть, це містечко заснував могутній та здоровенний козак Вишня. Потім неподалік од його куреня церкву збудували – на моїх очах її й валили, пам’ятник поставили, блакитними ялинками обсадили.

“Та це ж біля тієї церкви я старця зустрічала!” – зметикувала Софійка.

– А я собі ще думаю, – продовжував дідусь Максим, – чи не від самого бога Вішну, що колись і на нашій землі свій босий слід залишив? Бачили над Відьминим ставком скелю з наче вдавленою гігантською ступнею? Від нього пішли дерева вишні й козаки Вишні, а потім і Вишнопіль. Дуже на те скидається!

– Ох і брехун! – похитала головою бабуся.

– Наш тато поначитувався – є що послухати, – лагідно усміхнулася тітонька. – Не второпаю тільки, як вам, наче ж освіченим людям, учителям, козакам та замандюрилося мене Сніжаною назвати? Ім’я таке, що жодне прізвище до нього не клеїться!

– Ім’я-то якраз і наше, рідне! – заперечив дідусь. – Ти ж як народилася, бабуся ніяк не могла придумати, як маєш зватися. Так – не гарно, так – застаріло, так – на собаку кинь, а в це ім’я попадеш! Тиждень минає, другий – дитина безіменна! Я вже не витримав та й кажу: коли до завтра не визначишся, назвемо іменем того, хто першим у двір зайде! І що ж? До обіду – ні душі, в обід – нікого. А під вечір – серед жовтня! – такий сніг пішов!.. От ім’я і впало з неба.

– Дідусю, а ви ніколи не хотіли переписатися знов на Вишню? – устряла Софійка.

– Хотів, а нащо? Тільки дочками Бог нагородив. Рано чи пізно заміж повискакують, навіть Ягід не стане!

– Я заміж не піду, – пробубоніла Сніжана.

– Змінювати – то вже змінювати! Яке там Вишня! На Вішну й перепишемось!.. – змела гілочкою риб’ячі кістки бабуся Ліна.

Надвечір’я у бабусиному дворику все гарнішало, а тітонька Сніжана все відвертіше нудилась, ніяк не знаходила собі місця.

– Знаєш, люба племінничко, – мовила нарешті, – ходімо погуляємо!

Тітоньку тягнуло до Відьминого ставка. Софійка тихо ступала поруч.

– Дивіться: це ж дерево, за яким ховалась Франя! – Уклякла перед старим пеньком, на якому за дня возсідала стара-пресуха бабця.

– Яка Франя? – прокинулась від своїх далеких думок Сніжана. – Яке дерево? Пеньок!

Призахідне сонце виблискувало на плесі усіма барвами веселки. Ще й комарі не кусали – благодать!

Раптом і Сніжана засвітилась, повеселішала, ніби скинула сонний панцир. Вона вже не озиралася й залепетала про якісь дурниці, щедро пересипаючи їх срібним сміхом.

А он і причина тітоньчиного оживання: віддалік бовваніла постать художника. Цього разу він малював краєвид зі скелею, на якій справді проглядався відбиток величезної ступні. Все виглядало б вельми романтично, якби той малярчук на Сніжану хоч бровою повів!..

– Як гадаєш, може, варто заговорити першій? – Сніжана тяжко зітхнула.

– А що, навіть світова казка знає подібні випадки! М-м-м… – Софійка замислилась. – Он Русалонька власними силами добиралася до палацу коханого. Англійська Кейт-Лузаночка… Зрештою, царівна-жаба теж сама нав’язалась Іванкові…

– Ти мене переконала, – ще тяжче зітхнула тітонька.

Поверталися в сутінках повільно й неохоче. А художник майже навпомацки все чаклував над своїм полотном.

Снідали, як завжди, у дворі під густим виноградним шатром. І, як завжди, рибою. Цього разу бабуся потішила фаршированою щукою, з якою возилася ще з досвіта.

Софійка розуміла: щодня так шикувати бабуся не може. Але це все одно щастя проти жахіть, що колись довелося пережити бабусиним батькам…

– А що з Мальвою зробили, як голод був? – боязко спитала Софійка.

– Мальви у нас на ту пору вже не було…

– Як?! Але ж Ніні вдалось урятувати її від червоноармійців!

– Невже я про це розповідала? – здивувалась бабуся. – Справді, повернувши Мальву, мама якийсь час переховували її в ярку. Але хіба ж таку сховаєш? Знайшли і таки відібрали!

– А Маківка, лошичка Мальвина?

– О, Маківка ще довго нам служила, поки її разом із Буйним – отим підміненим, кошлатим – не забрали. Тоді все у всіх забирали. В колгоспі обоє якийсь час животіли, поки не перевели до іншого – дальнього. І добре, що перевели, бо несила вже було на їхні ребра дивитись! А до цього Маківчиних синів – Майорів – дідусь багато років продавав і мав із того добрячий заробіток!