Чтение онлайн

— І вам щасливо! — задзвенів вдячністю дівочий голос. — Хай доля щедрою буде для малого захисника вашого!..

Не гаючи й хвилі, Горислава повернула свого коня, зірвала його з місця навскаки. Лиш вітер шумів навстріч.

Та, дивна річ, з наближенням до надтисьменського городища охоплювала Гориславу непояснима тривога, змушуючи і далі підганяти буланя, що й без того мчав, наче вихор.

Таки не одурило дівчину передчуття небезпеки. Вихопившись на безлісу верхівку гори, що владарювала над довколишньою місциною, огледілася і відчула, як отерпло тіло. Звідси ще не видно було близької вже надтисьменської кріпості, зате добре проглядався великий відрізок Купецького шляху, що тягнувся до Надтисьмені з боку спаленого ворогом Сільця. Там, де мала б побачити попелище та запустіння, копошився людський мурашник. Не треба було аж надто зірких очей, аби розпізнати у тому тлумі воїнів, вбраних у металеві обладунки. Раз по раз зблискували сліпучо під сонячним промінням щити та кольчуги. «Підмога! Лехітська підмога обложникам кріпості!» — та думка обпекла льодяним холодом.

Не роздумуючи більше, Горислава в повну силу шмагонула по крупу коня і погнала його далі.

Стугоніли копита у шаленому бігу, клапті жовтуватої піни спадали з морди скакуна, здавалося, стомлений стогін зривається разом з тими клаптями. Та не чула жалю до знеможеної тварини, була лише тривога, аби витримав кінь і не впав передчасно. Бо ж від того залежало, чи зуміє попередити про нову небезпеку захисників кріпості, чи не застануть їх знагла загони нападників.

Аж на закрайці випраженого сонцем зрубу, що випинався до середини гори, саме навпроти воріт кріпості дала короткий спочинок обезсилілому коневі. Звідси як на долоні виднілася сама кріпость і все доокілля. Здавалося, якесь велике військо обрало собі для перепочинку широку улоговину, що відділяла надтисьменську кріпость та городище довкіл неї від крайки лісу. Все там, внизу, дихало спокоєм і умиротворенням. Лише дивна скам’янілість тих десятків людських тіл, поодинокі постаті жінок, та дітей, що відшукували поміж полеглими своїх рідних, розвіювали завісу омани. І приходило розуміння, що цим спочиваючим воїнам вже ніколи не підвестися самотужки із землі, що не для них те сліпуче ранкове сонце та смарагдовий відсвіт порослих буйними лісами верхів’їв. Їм уже не почути навіть сього тремтливого стогону-плачу, що тужливо стелився над змовклим бойовищем.

Горислава поминула те поле скорботи і в’їхала під звід вежі. Звідси до Перунового горба, що височів за посадницькою хороминою, тягнулася безконечна вервечка люду — туди зносили полеглих у бою надтисьменців.

Зіскочивши з коня та припнувши його до конов’язі, дівчина подалася й собі в одному напрямку з тим людським потоком.

Велелюдно було довкіл Перунового горба. Та нині похмуро стелився понад землею стишений сумовитий гамір, густий і тягучий, ніби сірий дим від кинутого на вогонь свіжозрубаного ялицевого віття.

Дівчина одразу ж віднайшла у тому тлумі постать Влада. Стояв поруч із найдостойнішими мужами громади, сивочолими старцями. Говорив запально, раз по раз вказуючи десницею на кілька десятків полонених лехітів, ніби переконував подарувати бранцям життя. Байдужим поглядом ковзнув по дівочій постаті, не одразу й зрозумів, хто це і чого хоче від нього ця легінка. Бо ж не сподівався побачити зараз перед собою Гориславу.

— Ти?! — привітав її здивованим вигуком.

Спохмурніла. Лише заклопотаність та подив розгледіла у його очах. І більш нічого. Навіть відсвіт радості від цієї зустрічі годі було відшукати у тому погляді.

— Спішила дуже, — мовила сухо, не приховуючи образи. — Посадника Миловида остерегти мушу — велике військо бачила на Купецькому шляху, зовсім недалеко звідси. Багато воїв, може, з кілька сотень. Мислю, князь лехітський вислав підмогу своєму воєводі.

— Військо, кажеш? — стрепенувся Влад. Не перепитував, рвучко повернувся до дружинників, що стояли поруч. — Усі туди! Найперше — полагодити і закрити ворота, — провів поглядом воїнів і глянув знову на дівчину. — Розповідай, усе розповідай, Гориславо. Нині я у відповіді за кріпость нашу…

Намарно вслухалася у мову його, порожньо було за тими словами. Ніби і не цей голос дарував їй щастя тої чаклунської ночі, що спливла в невідь. Чи, може, й сама та ніч лише примарилася та й встала між ними глибокою прірвою, дна якої не судилося сягнути вже ніколи…

Від густого запаху цвілі і вільгості, що обволікала важким задушливим баговинням, іржею в’їдався в тіло та думки, ще безпросвітнішим бачилося майбутнє. Та й чи є воно у них, те майбутнє?!

Щойно Осташко приніс звістку, яка закреслила рештки сподіванок на успішне скінчення щойно виплеканого задуму. Боярин Миловид вирушив у світ ліпший, а замість себе наставив господарем у кріпості якогось безрідного язичника. Того самого, що, власне, і є винуватцем усіх бід, бо хтозна-як зумів привести надтисьменцям помогу, що й вирішила долю битви.

Розумів Горазд, що коли й можна було сподіватися на милість Миловида, передавши йому цього повискуючого в темряві старого щура, то навряд чи вдасться умовити нового повелителя порубіжної твердині. Гм… зять старійшини Гостомисла… Нічого не говорило те ім’я колишньому тивуну. Знав одне, що у помсту за свого вбитого батька не прислухається той Влад до їхніх благань. Миловид — той би простив, бо ж не один рік ділився з ним, Гораздом, всіма помислами своїми. А помисли ті до одного були: як впокорити громаду надтисьменську, як довести тій черні, що лише один боярин є справжнім господарем у цьому краї… А тепер — на тобі! Замість думати про зміцнити в цих околицях справедливої княжої влади, Миловид передає її зятеві старійшини Гостомисла, зачинателя всіх бунтів супроти себе. Ні, з новим посадником можна домовитися хіба що про власну смерть.

І все ж потаємно гордився собою колишній тивун, що навіть у такій скруті діяв обачно і далекоглядно. Що не поспішив з покаянням, а таки вирішив перечекати та огледітися. Певно, завдяки тому і живий ще разом із цими безмізкими войовниками, що єдине вміють — мечем махати та шукати власної вигоди.

Що ж, і далі годиться діяти обачливо та з осторогою. От повернеться Осташко, висланий знову на вивідний, розповість, що новенького намислив новий «боярин». Отоді й можна буде щось вирішувати. Зрештою, дорога до порятунку тепер одна: через хід підземний. Ночі можна й тут дочекатися, навряд чи сюди хто сьогодні загляне. Бо ж із дружинників, що знають про цей лаз, кажуть, усі полягли у тій січі разом із воєводою.

Та відчував Горазд, що тим лише вспокоює себе. Насправді ж непевність становища, довга бездіяльність та постійно нависаюча небезпека незримо, ніби шашіль деревину, підточували волю до супротиву. Не було бажання навіть перемовитися словом зі спільниками, глуха злість та роздратування врешті-решт підкорили собі всі інші чуття. Здавалося, навіки поховано їх у цій мертвотній тиші.

І тільки скрадливі, ледь чутні кроки на камінних сходах, що вели до підземелля, пробудили до життя тіні людей, зачаєних у тісному камінному мішку.

Горазд припав до дверей і насторожено вслухався у ті звуки, чуючи позад себе похапливий віддих тих, хто тісно пов’язаний із ним спільним злочином.

— То я, Осташко… — почувся тривожний шепіт. Горазд наліг на важкий металевий гак, закріплений у камені, і ледь відхилив двері. Худорлява постать підлітка просковзнула досередини.

— Ну, що там нового? — обступили хлопця тісним колом, видихаючим страх та непевність.

— Нічого доброго… — глухувато і якось знехотя, ніби через силу, почав оповідати хлопець. — Наші… — спіткнувся на слові, але таки не поправив себе, — готуються знову кріпость обороняти. Звістили, що йде сюди велике військо, певно, на поміч воєводі Гнєзу. А воєвода вже віддав богові душу… — всміхнувся з хлоп’ячою безпосередністю.

— Гм… — потер радісно руки колишній тивун, — А кажеш — нічого доброго не приніс. Та ліпших вістей годі було й ждати! — Горазд миттю сповнився енергії та снаги: — Не гаючи часу, ідемо назустріч лехітам. А родичі наші дорогі нехай укріплюють стіни, нехай чатують на ворога скільки влізе. Разом із посадником новоспеченим. Не порятуватися їм тепер від смерті. Непомітно над ранок проведемо у кріпость воїнів християнських цим от лазом. А тоді вже, — зареготав торжествуюче, — буде по всьому. Ніхто не порятується від кари, посланої самим господом. Ніхто!