Чтение онлайн

По тiм узяв Сагайдачний кошового на сторону i каже:

–  Перш усього, кошовий батьку, у мене одно пильне дiло, яке треба негайно поладнати. Я вже говорив вчора перед старшиною, що приїхав з нами один потурнак, котрий у сiм походi козацтву багато прислужився. Я був би своєю головою, нiде правди дiти, цього не вигадав, i ми всi були би попропадали, як рудi мишi, коли б не вiн. Людина освiчена, розумна, хитра i щира. Вiн сердечно сповiдався перед нами i каявся. Треба повести дiло так, щоб козацтво простило цього наверненого грiшника i прийняло його до громади. Вiн може на будуче козацтву дуже прислужитися своїм розумом i досвiдом. Я йому поручив безпечнiсть, i у цьому моя честь зачеплена, бо Сагайдачний не може не додержати того, за що поручився. Треба би робити усе iззагаряча, поки козацтво захоплене радощами з великої побiди. Треба завтра скликати велику раду. Потурнак має багато ворогiв помiж тими бранцями, що ми їх з Варни привезли. Не треба їм багато лишати часу, бо як рознесуть помiж козацтвом про його вчинки, то можуть нам його з рук вирвати i на куски пошматувати.

–  Добре, назавтра ми скличемо раду. Я розкажу про славний похiд. Мушу тебе звеличати, щоб тобi з'єднати пошану у всiх, а тодi хай вже твоя голова промишляє, як дiло повести.

Сагайдачний, вернувши вiд кошового, каже до потурнака:

–  Ходи, вашмосць, зi мною до церкви…

На те слово потурнак задрижав усiм тiлом i каже:

–  Я боюсь переступити порiг божого дому, щоб мене господь не покарав на мiсцi.

–  Не бiйсь! Знай, що Бог не хоче смертi грiшника. Я тебе проведу аж до попа. Тобi треба висповiдатися i прийняти покуту, яку тобi наложать. Вiд того тобi на серцi полегшає. Уповай на Боже милосердя. Тобi i перед козацтвом гладше пiде дiло. У сьому буде вже моя голова. Я вже говорив з кошовим про тебе, i завтра збирається велика рада. Кошовий менi поможе, товариство тобi простить i заживеш мiж козацтвом давнiм лицарським життям.

Iван був такий зворушений тим, що почув тепер, що не мiг iти власною силою, i держався руки Сагайдачного. Вiн хитався, мов п'яний. Пiшли так у церкву. Козацтво дивилось на цього знатного бородатого турка, та коли вiн йшов пiд руку з Сагайдачним, нiхто не посмiв його зачiпати.

На порозi церкви Iван впав навколiшки, бив себе в груди i плакав.

Вийшов їм назустрiч пiп.

Сагайдачний каже:

–  Оцей каючийся грiшник приступає со страхом i трепетом до сповiдi. Бiльше тобi, отче, говорити не треба, бо се вже не моє дiло.

Сагайдачний лишив Iвана в церквi i пiшов на майдан.

Пiп приказав зачинити церкву, i розпочалася сповiдь…

Сагайдачному аж навкучилося ждати. Вiн не хотiв, щоб потурнак сам вертав з церкви. Ходив по майдану, зайшов аж до свого куреня, балакав з козаками, а сповiдь не скiнчилася.

Аж вийшов пiп з церкви i прикликав Сагайдачного.

Насеред церкви лежав на помостi, навхрест руки розвiвши, потурнак Iван.

Вiзьми його з собою, пане Конашевичу, а то околiє чоловiк… Такого щирого каяття я ще не бачив…

Сагайдачний нахилився i взяв його за одежу.

–  Устань, товаришу, пiдемо обiдати. Господь простив тобi твої грiхи.

Iван встав. У нього були червонi очi вiд плачу. Пiшов з Сагайдачним, мов мала дитина, держачись його руки. Козаки ззирались за ними.

–  Хто се?

–  Се той потурнак, котрого Сагайдачний привiз iз Варни.

–  Чого Сагайдачний з ним возиться? Його би живого у землю закопати.

Другий козак каже:

–  Вiн пiд рукою Сагайдачного. Не раджу нiкому його зачiпати. Сагайдачний добрий чоловiк, але зачiпати його небезпечно.

Потурнак, увiйшовши в хату, приклякнув перед iконою i став молитися, i так моливсь довго-довго, їсти не хотiв нiчого i просив Сагайдачного, щоб йому не перебивали. А рано просив Сагайдачного, щоб його провiв у церкву запричащатися. Цiлу службу Божу лежав у притворi хрестом. До причастiя треба його було пiдвести пiд руку, як недужого. Як вернулися у домiвку, потурнак кинувся Сагайдачному в обiйми i став дякувати.

–  Тобi, отамане, одному подякувати за спасiння моєї душi. Тепер я себе щасливим почуваю. Хоч би нинi присудило товариство розiрвати мене кiньми або настромити на кiл, то це прийму, як заслужену кару. Про земське менi тепер байдуже, як я осягнув прощення у Бога.

–  Слухай, Iване, зараз збирається радне коло. Не роби собi з того нiчого, що тебе приведуть на майдан перед раду в кайданах. Так воно мусить бути.

В тiй хвилi вдарили на майдан в литаври. З усiх сторiн сходилося козацтво. Кожний був цiкавий почути, чого їх кличуть.

Вийшла старшина з своїми знаками уряду. Кошовий, кланяючись на всi сторони, говорив:

–  Панове отамання i усе сiчове товариство, лицарство!

Не того ми скликали вас на велику раду, щоб звiстити вам про славний похiд на турка, бо вже всi про се, здоровi, знаєте. Багато з вас у сьому походi були, i вони розповiли другим товаришам краще за мене. Я вам лише хочу сповiстити, яку добичу привезли на Сiч нашi славнi лицарi-молодцi. Прочитай, пане писарю, що списано, бо усього запам'ятати не можна.

Писар став вичитувати з реєстру, а козаки перебивали його окликами: "Слава!"

Скiнчився реєстр тим, що визволено з турецької неволi шiсть тисяч християнських бранцiв.

Тепер кошовий говорив далi:

–  А чия в цьому найбiльша заслуга, панове товариство? Правда, що без вiйська, то кожний найкращий ватажок нiчого не зробить, та коли знову найкраще вiйсько не має тямущого ватажка, то пропаде вся громада…

–  Правда! Правда! Добрий ватажок за половину вiйська стане.

–  Слава Сагайдачному!
– гукали козаки, пiдносячи шапки вгору.
– Давайте сюди Сагайдачного, чого ховається за спину других?

Сагайдачного випхали на пiдвищення, i вiн кланявся на всi сторони.

–  Тихо! Сагайдачний буде говорити!

–  Панове отамання, i ви, мої добрi, щирi i вiрнi товаришi! За що ви мене славите i величаєте? Я лише думку пiддав, щоб йти на Варну, а похiд повiв i все запорядив наш славний отаман Жук, вiн там i голову поклав, його тiло ми з собою везли, щоб славно, по-лицарському звичаю, на сiчовому кладовищi поховати. Та буря на морi затопила його враз з байдаком, i вiн на днi моря спочиває. Царство йому небесне i слава на вiки вiчнi, йому треба подякувати, його досвiдному отамануванню, а не менi.

–  Що й казати, - говорив хтось з гурту, - а Варнянський замок таки ти здобув, не хто другий…

–  А хто нас так хитро вивiв iз матнi, як не ти?

–  Нi, не я, товаришi. На здобуттi замку був моїй роботi кiнець. I коли ми були у найбiльшiй небезпецi, коли турецький флот з Бургаса сидiв вже нам на спинi, то я був безрадний, бо я не мав жодного досвiду у морськiм походi. Тодi послав нам Господь на щиру пораду мудру i досвiдну голову, i це нас врятувало вiд неминучої загибелi.
– В цю хвилю коло заворушилося, i всi були цiкавi знати, про кого Сагайдачний думає.
– Та цьому не кiнець, - говорив Сагайдачний.
– Той самий чоловiк славно убрав у шори очакiвського пашу, забрав у нього весь турецький флот, який ми опiсля в лиманi спалили, видурив вiд нього двадцять тисяч золотих турецьких цехiнiв i не взяв з цього нi шага для себе, а все вiддав сiчовому товариству.

Коло розступилося, i тепер привели козаки з шаблями наголо в кайданах потурнака i поставили перед Сагайдачним.

–  Боже провидiння заставило одного славного козака, що побував у турецькiй неволi, потурчитись. Се дало йому спромогу вивчитись турецької мови, звичаїв, пiзнати всi бусурменськi штуки, розвiдати усi скритки у Варнянськiм замку. Коли його невольники пiймали, хотiли його, живого, кинути в огонь. Та голос Божий наказав менi до сього не допустити. Сей потурнак показав нам сi каземати, де мучились закованi християнськi невольники, показав нам комори та скриньки, де було турецьке добро зложене. Без того ми самi хто зна, чи були би що знайшли, а тi нещаснi у льохах були б повмирали голодною смертю.