Чтение онлайн

Окуно вiдсунув щита i кинувся в прохiд - угору, на поверхню землi. Його обдало теплим, вологим повiтрям, серце одчайдушно билося, i вiн подумав: "Невже це я? Безглуздя!"

Кьоко бiгла слiдом за ним, але нiяк не могла наздогнати.

Срiбляста нiч вкутувала безлюдне мiсто - певне, десь там, за темною стiною парку, зiйшов мiсяць. Була нiма, непорушна тиша, i цi двоє не могли бодай сколихнути її, наче не ступали по гравiю, що встеляє широку алею, а линули безтiлесними тiнями.

Кьоко таки наздогнала Окуно, простягла йому руку, i вiн з готовнiстю взяв її, нiби чекав цього. Iшли мовчки, притулившись одне до одного. I ця алея, i темнi хащi обабiч, i висока арка, складена з величезних стовбурiв,усе було, як увi снi. Кьоко здавалося, що вона вже переживала це в якомусь мареннi.

– Окуно-сан...

Вiн повертає голову i мовчки дивиться на її витончений профiль, якесь невиразне, але до щему хвилююче почуття охоплює все його єство.

– Окуно-сан...

Вiн обережно стискує її нiжну долоню, шепоче:

– Тихо, тихо, Кьоко-сан...

Шепоче i думає: яким числовим кодом i хто змiг би передати оцей, саме оцей стан душi?

Попереду забовванiли розмитi сутiнками контури легких храмових будiвель. Окуно Тадасi вийняв блокнота, написав кiлька iєроглiфiв. Одiрвавши аркушик, пiдiйшов до найближчого куща i примостив його мiж гiлками. Кьоко все це спостерiгала мовчки, а коли папiрець забiлiв на темному тлi дерев, спитала:

– Нащо це ви, Окуно-сан?

– То молитва.

Неширока дорiжка повела їх у гущавину, йшли, знову взявшись за руки, дослухаючись нiчних шерхотiв.

Якось несподiвано дерева розступилися, розiйшлися в боки, i перед Кьоко та Окуно сяйнула галявина. Залита мiсячним свiтлом, вона дуже контрастувала з темрявою парку. Бiлим видивом посеред неї стояла розквiтла сакура. Яка ж вона казково гарна!.. I бiля неї - маленька постать Мiки. Простягла рученята перед собою - наче вимолює щось - i ходить навколо вишнi.

На якусь хвилину Кьоко i Окуно нiби заклякли - так вразила їх ця картина. Дитя пiдземелля на лонi природи! Пiд сакурою... Хто його навчив ловити в жменьки опадаючий цвiт? Та вона ще й пiсеньку спiває!

Сакура, сакура,

Мила, люба сакура...

Кьоко прожогом кинулась до неї, вхопила на руки, шепотiла, пригортаючи до грудей:

– Я так турбувалася, де це моя Мiка-тян? Де моя вишенька? I Окуно-сан...

Кьоко i Окуно забули про все на свiтi: i про радiацiю, i про Унiкума, i навiть про бездушну Установку контролю i санкцiї.

– Мама правду казала, - обiзвалась Мiка, - тут дуже гарно! Еге ж, Тадасi-сан?

– Еге ж, еге ж, - хитнув головою Окуно.
– Але нам треба хутко додому.

– Так, доню, нам треба поспiшати.

– А ми будемо сюди приходити?

– Будемо, - пообiцяла мама. Окуно Тадасi промовчав.

Мiка зiсковзнула на землю, взяла його за два пальцi:

– Я вас, Окуно-сан, а ви маму вiзьмiть за руку, обiйдемо навколо сакури!

Мiка тупала попереду, вони йшли за нею. Окуно виламав гiлочку з квiтами й дав дитинi. Коли рушили додому, мала помахала вишнi рученям. Тепер вони крались, наче злочинцi. Тiльки в тунелi, засунувши за собою щита, Окуно передихнув.

– Ми всi мусимо негайно пройти дезактивацiю, - сказав, переступивши порiг боксу Кьоко.
– Я зараз настрою дозиметра i покличу вас. Перевдягатися не треба. Мiка-тян, дай менi цю гiлочку, прийдеш iз мамою - забереш, вена твоя, я тiльки перевiрю...

Кьоко була стомлена i... байдужа до радiацiї. Донька знайшлася, донька бiля неї!
– ось головне. Пригорнула її до себе та так i стояла, ждучи сусiдового запрошення. А коли вiн покликав, Кьоко з першого ж погляду помiтила, що вiн дуже розгублений - то клав гiлочку сакури в дозиметр, то виймав її звiдти, крутив тумблери то в один бiк, то в iнший.

– Розумiєте, Кьоко-сан... Рiвень радiацiї в межах норми...

– Так це ж добре, Окуно-сан!

Вiн поглянув на неї по-дитячому безпорадно:

– Може, моя апаратура...

До пiзньої ночi вiн вимiрював ступiнь зараженостi одягу, вишневої гiлочки, але радiоактивнi характеристики вперто приховували вiдхилення вiд норми. Прилади наче затялися, i збентежений Окуно Тадасi змушений був вiдступитися. Знизав плечима:

– Завтра замiню апаратуру.

Мiка заснула в крiселку, i Окуно, обережно взявши дитину на руки, вiднiс її до боксу Кьоко. Поклали малу в постiль i ще довго розмовляли, обмiрковуючи те, що сталося. Кьоко часто позирала на розпашiле доньчине обличчя i байдужим тоном намагалась приховати тривогу:

– А... хiба це життя? Наче якiсь кроти... Як отак жити...

– Нi, Кьоко-сан, - заспокоював її Окуно.
– Не треба так казати...

Вiн добре бачив її сум'яття i щиро хотiв пiдтримати, заспокоїти, хоч сам був схвильований до краю. Така нiч! Парк, розквiтла сакура... Вiльна атмосфера - хоч i радiоактивна, але вiльна, вiльна... Окуно Тадасi вiдчув, може, йому вiдкрилося: або вiн освiдчиться зараз, або нiколи. Необхiдне рiшуче зусилля, i психологiчний бар'єр буде подолано!

– Кьоко-сан!
– Голос його зазвучав неприродно урочисто, i, може, тому вiн ще раз повторив: - Кьоко-сан! Я давно вже хотiв сказати...

Повернула до нього красиво окреслену голову, очi сяйнули:

– Я здогадуюсь, Окуно-сан... Але ж нас роздiляє,., Тепер я можу не таїтись - нас роздiляє гасло: "Неба i сонця!"

Зараз, почувши девiз пiдпiльникiв, Окуно Тадасi не здригнувся, поглянув на молоду жiнку з нiжнiстю, теплотою й довiрою.

– Я багато думав про це,- сказав неквапно,- особливо пiсля тiєї розмови... Я шукаю стежки до вас. Неба i сонця!

Кьоко тихо промовила:

– Кожен iз нас має право прилучати iнших. А в боротьбi з Унiкумом такий iнженер, як ви, Окуно-сан...

– Що потрiбно, щоб стати до ваших лав?

– Насамперед чеснiсть i вiдданiсть.

– Кьоко-сан, адже ми...

– Так, я вiрю. Зараз, Окуно-сан, ви мусите вклонитися чотирьом сторонам свiту, вимовляючи наш девiз: "Неба i сонця!"

Схиляючись у поклонi, Окуно Тадасi притуляв долонi рук до колiн i при тому казав:

– Неба i сонця! Неба i сонця! Неба i сонця! Неба i сонця!

Подивилися одне одному в очi, i це вже були погляди спiльникiв, товаришiв по боротьбi.