Чтение онлайн

Вона не відала зла й тому не коїла зла; просто їла, щоб жити, тож, засинаючи, відчувала, як живе її тіло, а передусім — як воно росте. На ранок вона мала прокинутися іще більшою. І тоді, можливо, вже змогла б нарешті позмагатися з тими дивними двоногими створіннями, які так відчайдушно стискали перед собою загострені шматки деревини.

А тим часом у граді вільний день теж добігав свого кінця. Люд, приголомшений побаченим на березі, розбрівся по домівках своїх. Щоб якось розвіяти, перебороти страхітливе враження, старші чоловіки пляшки подіставали, їх по підвалах та льохах на Подолі ще чимало знайти можна: від первих людей полишалися. Тільки в пляшках теж різне може виявитися: то таке добре та смачне, що й не відірвешся, заки всього не вип’єш, а то й отрута якась — від неї й сліпнули було й у корчах лютих, із піною бридкою білою на губах помирали. А як його розібратися, де що, — того тепер уже ніхто не відає. Декотрі пробують на запах визначати, але не завжди такий спосіб правильним виявляється. Часом і запахом уміст пляшки видається привабливим, а скуштуєш — і вивертає тебе всього. Та й добре, якщо тільки вивертає. Наступного ранку багато хто й на ноги звестися не може, коли свистять десятники до роботи йти. То таких тоді канчуками січуть на головній площі показово, прилюдно, поряд із тим дивним місцем, де якийсь обгорілий патлатий чоловік собаці пащеку розриває. (Волфи повідають, що перві люде на тому місці теж капище мали, якісь свої обряди відправляли й ніби навіть теж винуватців різних карали.) Кричать-верещать бідолахи січені, ногами й руками дригають, а довкола юрба з них насміхається.

Тільки ж то на завтра покарання буде, а зараз, надвечір, тільки гріх той чиниться, за який покарання неминуче призначають. Ото що воно жити в недонародженому світі — і знаєш, що недобре, гріховне чиниш, а схаменути, спинити тебе немає кому. Бо померли, згинули всемогутній Фак зі всеблагою Факою, слава їм обом. І ніхто за людиною вже згори не дивиться, не дбає.

Молодь і підлітки — так ті не дуже пляшки шукати полюбляють по льохах смердючих, запилюжених. Вони все більше на природу, у гору та в гайки вибираються. Хтось крадькома растаман-траву призбирує, ще хтось клей духмяний (також від первих людей спадок) у пакет видушує-вичавлює з тюбика розігрітого. Декотрі гриби збирають, маленькі такі гриби, на ніжках тоненьких-тонесеньких, обдивляються кожен, обдмухують, потім до рота кладуть і жують по чотири рази на правий кутній зуб, потім чотири — на лівий. Слину при цьому довго не сковтують, а сковтнуть — і завмирають вони, наче якесь блаженство відчувши. Ще інші просто собі бавляться, на хитарах пісень грають різних. І линуть пісні ті понад схилами, аж біля Ріки їх почути можна:

Воно, може, і не дуже до ладу ця пісня складена, так не дано ж нам, теперішнім, кебети. То перві люде, розповідають, уміли пісні співати, що там усе було й у склад, і в лад, трималося слово слова, ще й на мелодію лягало. А тепер інакше все. Бо тоді були хоч такі часи, а зараз ніяких не стало.

Отож і бавиться-відривається град, як уже вміє, у передчутті дня завтрашнього, нелегкого, робочого. Тільки Кнєзь у великому домі своєму на Узвозі сидить у світлиці, думу думає. Усе не йдуть йому з голови ті сліди від зубів гострих, небачених, якими нещасного Івашка й родину його порвано-поперекушувано. Та й звістка про Янку-растаманку теж радості не додала, бо й за це треба буде з Кирюхою розбиратися. Воно-то не вельми володар того Кирюхи побоюється, та все ж стережеться, а найбільше добрими стосунками з ним користується, бо Кирюха єдиний у граді, хто допетрав і докумекав, як зі спадщиною, що її перві люде нам лишили, обходитися. Дещо вже Кнєзь від Кирюхи перейняв, та до більшості таємниць-секретів тих ще його не допущено. Потроху-поступово просувається володар у пізнаннях своїх. А тут така притичина сталася з найдорожчою для Кирюхи в граді людиною. Це ж і справді якось пояснити треба й від гніву Кирюшиного порятуватися, та й ще того Азар’яна-пройдисвіта вигородити примудритися. Бо від нього теж користі ще чимало почерпнути можна, ніхто міцно так не вміє в шорах люд тримати, щоб не пискнув ніхто й не помислив навіть проти волі володаря бунтувати. До цього теж хист треба мати, і негідник Азар’ян саме таким чорним талантом невідь-чому нагороджений.

А ще з доньками клопіт черговий, сподіваний і несподіваний: доростають дівочки, дорослішають. Нині няньки доповіли-донесли, що вже груденята в них виступають-бубнявіють і з дня на день те статися мусить, що дівчинку на дівчину перетворює. А тоді, коли це станеться, — як то найдосвідченіша нянька ствердила, — треба доньок не дома в балії скупати, а на Ріку вивезти й там звершити омовіння врочисте.

Тут хоч не хоч, а замислишся. Стануть доньки дівчатами дорослими, захочуть-забагнуть заміж. І що тоді? Чи їм обом одного мужа вистачить, бо ж вони знизу в єдиному тілі обидві перебувають; а чи все ж таки двох чоловіків потребуватимуть, щоби кожну у вуста її окремий зять цілував?.. І як ті зяті поміж собою те, що знизу, ділитимуть? Ось де загадка, для серця батьківського не розв’язна! Бо на простого вільного чи й на гридня, про смерда вже й не кажучи, завжди гаркнути можна, а от коли він у дім твій увійде, поселиться в ньому, ближнім, рідним тобі стане, отоді як із ним чинити? Не знає Кнєзь, не може вирішити, попри хвалену мудрість і прозірливість свою.

Нарід останнім часом із рук виривається, дедалі важче з ним управлятися, і навіть Азар’ян подеколи нічого вдіяти не може. Оно декотрі ставлять під сумнів доцільність будування мосту на схід. А ще ті мудриполітенівці оборзіли вже остаточно. Не тільки на кпини гриднів і десятників піднімають, а вже й набіги на обози почали робити. Розкрадають майно Кнєзеве, б’ють візничих, коли силою кількісно їх переважають. Їсти, кажуть, хочуть! А де воно тієї їжі на всіх напасешся — тут би гриднів із десятниками прогодувати, коби не возроптали. Растаман-траву молодь споживати приохотилася, а які з них після того робітники чи воїни?! Кругом у Кнєзя біди та проблеми.

Кирюха повертався з низів’їв, дощенту напакувавши човен шкіряними куртками, консервами й сіллю, а ще прихопивши подарунок для Янки — кальян скляний, високий, міддю окутий, із довгим мундштуком срібним продавав купець заморський. Правлячи проти течії, щоб не нудитися, уявляв собі, як сяде ввечері з коханою та заправить кальян сушеним цвітом растаман-трави, перетертим-перемішаним, як поставить згори вуглинку-жаринку і як тлітиме та вуглинка, а м’який духмяний дим стелитиметься кімнатою. Янка, зробивши пару хапків, примружить очі зелені, підібгає під себе ноги за звичкою, тонкі руки сплете перед собою, та й зануряться вони обоє в той дивний стан, коли ні розмовляти, ані рухатись не хочеться, тільки сидіти та думати кожен про своє. Тим часом за бортом пропливали пороги та перекати, уламки мостів і шлюзів зруйнованих, що їх іще перві люде збудували. Пройшов Черкаси, наближався до Канева. Певно, гарне було містечко ще до Спалахів: оно які гори, садками здичавілими порослі, понад Рікою одна в одну перетікають. На горі найвищій тут кам’яний чоловік стоїть — певно, теж один із богів, тих, що їм перві люде поклонялися. Якийсь там же, на горі, і будинок розвалюється — ніби храм чи капище того невідомого тепер божества, бо кругом там на стінах того самого вусатого чоловіка зображення понамальовувані та на килимах вигаптувані.

Десь попід горою тією, у низенькій землянці викопаній, пророчиця живе. Кілька років тому, ще як із батьком покійним Кирюха в низів’я перші рази спускався, зайшли вони якось до тієї пророчиці-відунки, і вона, пильно-пильно хлопчакові в очі подивившися, провістила, ніби, підрісши, відкриє він таємниці механізмів і пристроїв, що їх перві люде після себе нам полишили. Годилося б тепер зайти, подякувати, бо звідтоді якось не траплялося нагоди. Кирюха почав видивлятися, де б човен причалити безпечніше, бо ж човен товаром завантажений, мало кого привабити може. Урешті вибрав між кущами місце, затишне й непримітне. Заглушивши двигун ще на середині Ріки, вже на веслах підійшов тихенько до куща, зіскочив у воду й за носа витяг човен досередини на берег. Прикривши його обвислим аж до води гіллям, вибрав із пакунків на кормі куртку шкіряну не дуже великого розміру, банку консервів увіпхав до кишені й подерся крізь верболози вгору, на пагорби.

Паралельно Ріці тяглася стежка, яка невдовзі вивела Кирюху до початку схилу пагорба. Десь тут, у гущавині, й викопала собі землянку пророчиця. Лишалося знайти, згадати те місце після стількох років — коли вже на чоловіка перетворився тодішній отрок безбородий. Та он уже чути терпкий запах трави паленої, яку відунка воскуряє на багатті ритуальному. Значить, десь недалеко й сама землянка, і капище перед нею, черепами собачими на палях прикрашене.

Вибрався з кущів на галявину Кирюха, обтрусився. Роззирнувся навколо — нікого, тільки вогнище сивим димом куриться. Але в землянці якесь шурхотіння чути, завіса брудна відсувається, і виходить пророчиця, згорбившись, на кривий ціпок спираючись. Її теж ці роки, що минули, молодшою не зробили. Сива голова труситься, на груди обвислі хилиться. Очі вибляклі сльозяться, рука зморшкувата, що ціпка тримає, вся прожилками синюватими обплетена.

— Що, шинку, дійшов до баби-відунки? Довго ж ти йшов… — шамкає, беззубим ротом ніби всміхаючись.

— Дійшов, пророчице. Оце дари для вас приніс, — Кирюха витягнув із кишені банку круглу металеву і, поклавши її на куртку зібгану, простягнув шанобливо старій.

Відунка прийняла дари з гідністю й, не роздивляючись, відклала на пеньок, що стримів посеред галявини. Потім через силу підвела голову й знизу вгору подивилася Кирюсі в обличчя.

— Піжнаю, піжнаю, хлопче, — розплився в усмішці беззубий рот. — Ну, шкажи ж бабі, а чи жбулошя те, колишь мною тобі передбачене?

— Збулося, — Кирюха трохи розгубився. Він не сподівався, що стара пам’ятає його, й тим більше — що впізнає.

— А тепера жнов прийшов відунку провідати? Та не в добру годину, ой не в добру, шинку…

Стара почовгала до попелища-багаття, яке курілося дедалі слабше, поворушила в жару ціпком, від чого дим повалив трохи густіше, присіла й почала шукати щось у кишенях драної куфайчини. Вийнявши з кишені жменьку порохна, вона висипала його на жарини й витріщила свої вибляклі очі просто на візерунки диму, які з тріском, розлогими зигзагами здійнялися їй в обличчя. Щось там видивившись, відунка нахилилася, потерла очі негнучкими пучками, схлипнула, замислилася, а потім, за кілька хвилин, ніби прокинувшись, заговорила іншим, низьким і грудним голосом.