Чтение онлайн

Отже, в гру підключена нова точка — «Зілле».

Кілька радіошифровок:

«Зілле» — «Сатурну»

«Дівчина Леонова — справжня знахідка. Вона багато знає і охоче розповідає. Передаємо одержані від неї відомості. Рух ешелонів по нашій дорозі в напрямку Москви протягом останніх тижнів скоротився майже наполовину, і відповідно збільшилися перевозки в південному напрямку. Її брат, за званням підполковник танкових військ, учора ночував у неї і сказав, що його частину перекидають з-під Тули на південь. Сьогодні він уже виїхав на нове місце. Наше становище здається нам міцним. Хазяїн дачі задоволений нами і нашою щедрістю. Завтра їдемо на цілий день до Москви дивитися і слухати. Привіт. Зілле».

«Сатурн» — «Зілле».

«Відомості дуже важливі, але потребують дальшого розвитку і конкретизації. Спасибі. Не перестарайтесь із щедрістю щодо хазяїна дачі. Це також може викликати підозру. Дівчині зробіть недорогі подарунки. В Москві будьте втричі обережніші. Привіт і побажання успіхів. Доктор».

«Зілле» — «Сатурну».

«Поїздка до Москви виявилася пустою, якщо не рахувати почутої на вокзалі розмови двох лейтенантів-льотчиків. Вони закінчили школу в місті Куйбишеві і тепер чекають літаків, які мають прибути з Уралу. А ось те, що ми дізналися від дівчини: состави порожняку з теплушок безперервно переганяють у напрямі Сибіру, очевидно, брати поповнення, до десяти ешелонів на добу. З подарунками дівчині дуже трудно: нічого не можна купити. А жаль, бо через неї ми скоро познайомимося з головним диспетчером станції, який залицяється до її подруги. Та й грошей у нас не так багато. Привіт. Зілле».

«Зілле» — «Сатурну».

«Дуже раді, що вчорашня наша інформація дістала таку високу оцінку. Будемо старатися й надалі. Сьогодні нічого нема. Леонов дуже непокоїться з приводу стану батарей рації. Як нас чуєте? Привіт. Зілле».

«Сатурн» — «Зілле».

«За вчорашнє вам офіціально оголошено подяку. Поздоровляю. Чутність задовільна, але із згасанням. Вирішено надіслати до вас кур'єра з усім необхідним. Підготуйте і повідомте нам місце зустрічі кур'єра. Воно має бути якомога далі від вашої дачі. Привіт. Доктор».

«Зілле» — «Сатурну».

«Поправка до вчорашньої інформації. Завод, про який ми повідомляли, не цілком перевезено на схід, а лише частково. Те, що залишилося тут, діє, випускає продукцію. Місце заводу уточнимо. Нове знайомство корисне, але потребує грошей, бо джерело дуже любить їх. Леонов просто панікує з приводу батарей. Вимагає гранично скорочувати наші повідомлення. Чи не можна прискорити одержання батарей? Буде прикро і безглуздо, якщо це зупинить справжню роботу, що почалася. Привіт. Зілле».

«Сатурн» — «Зілле».

«Кур'єр уже в дорозі до вас. Щоденно бувайте в умовленому місці. Він привезе вам усе, що потрібно. Із трьохсот тисяч карбованців сто тисяч ви можете використати на винагороду джерела. Решту резервуйте. Кур'єр — людина надійна. Доктор».

Зілов і Леонов чекали кур'єра.

Явочну квартиру для зустрічі з ним приготував Аксьонов. Вона була в будинку по вулиці Чкалова, біля Курського вокзалу. Господарі квартири перебували в евакуації. Для кур'єра ця справжня історія квартири доповнювалася лише однією деталлю, що, виїздячи в евакуацію, хазяйка квартири нібито залишила ключ від неї тій дівчині, з якою познайомився Леонов, і та наглядала за цією квартирою і останнім часом зустрічалася тут з Леоновим, у якого теж був свій ключ від дверей.

Уже кілька днів підряд Зілов і Леонов їздили в Москву для зустрічі з кур'єром. Леонов чекав його, як було домовлено, з восьмої до дев'ятої вечора біля входу на Курський вокзал. Він знав, що кур'єрові на вигляд років п'ятдесят, що зросту він нижче середнього, у нього густе сиве волосся і білясті брови і що в руках у нього має бути невеликий чорний чемодан, перев'язаний брезентовим паском, а на руці, якщо немає дощу, синій плащ. Для того, щоб переконатися, що це саме та людина, якої вони чекають, було встановлено пароль. Спочатку Леонов приведе його на квартиру, де їх чекатиме Зілов, а вже потім вони разом поїдуть на дачу.

Стемніло. Вітер гнав по привокзальній площі пасма пилу, шпурляв клапті газет. Небо було низьке і клубочилося брудними хмарами.

Незатишно якось було Леонову. Колись у дитинстві, як усі діти, він мріяв побачити Москву, а тепер ось він бачив її, але вона не викликала в нього ні найменшої цікавості. Він її боявся і зараз мріяв тільки про те, щоб якнайскоріше минув час і щоб кур'єр не з'явився, як не з'являвся він уже кілька днів до того. І тоді можна буде поїхати до себе на дачу і лягти спати. Леонов боявся зустрічі з кур'єром. Як-не-як — це людина від того суворого начальства, яке залишалося там, далеко за фронтом. І хоч Леонов догадувався, що за його зустріччю стежитиме не одна пара очей і що ці люди десь поряд, все одно він боявся цього невідомого, який прибуде звідти, де Фогель, Мюллер, Зомбах, де жартувати не люблять.

Леонов поглянув на вокзальний годинник. Треба було чекати ще майже тридцять хвилин. Він обернувся і побачив, що біля східців вокзалу стоїть чоловік, який за всіма прикметами схожий з описом кур'єра. Тільки волосся його Леонов не бачив, бо чоловік був у низько насунутому капелюсі.

Леонов зійшов сходами вокзального під'їзду і повільно наблизився до чоловіка. Так, це напевне кур'єр. Леонов ще ближче підійшов до нього.

— Вибачте, ви часом не знаєте, як проїхати звідси на Малу Бронну?

Чоловік кілька секунд спокійними очима пильно дивився на Леонова, потім відповів умовною фразою другої частини пароля:

— Я Москви зовсім не знаю, сам другу добу шукаю родичів.

— Здрастуйте, — Леонов подав йому тремтячу руку,

— Здрастуйте. Ви, я бачу, тремтите?

Леонов висмикнув від нього свою руку.

— Змерз, чекаючи на вітрі. Ходімо! — швидко сказав Леонов і пішов прямо через площу.

Кур'єр спочатку ішов трохи позаду, але потім наздогнав Леонова, і вони пішли поряд.

— Куди ми йдемо? — спитав кур'єр.

— На квартиру. Там нас чекає Зілов.

— А ви, значить, Леонов? Будьмо знайомі — Савчук.

Вони увійшли в під'їзд великого будинку і абсолютно темними сходами піднялися на третій поверх.

— Тут, — сказав Леонов, тричі натис кнопку дзвоника І, ніби не довіряючи техніці, ще двічі вдарив у двері кулаком. Це був сигнал, що він іде разом з кур'єром.

Двері відчинив Зілов.

— Заходьте швидше.

В передпокої світла теж не було, воно горіло лише на кухні, куди двері були ледь відчинені.

— Тут проходьте, — сказав Зілов. — Світло тільки там.

Половину тісної кухоньки займав стіл, на якому стояла півлітрова пляшка горілки, а на розстеленій газеті лежали нарізана ковбаса і шматки хліба.

— Зустріч бідненька… — посміхнувся Зілов, показуючи на стіл.

— Як для кого… — сказав Савчук, жадібними очима дивлячись на стіл. — Я другу добу не їв.