Чтение онлайн

А коли його питали, що то за місце, він відповідав страшним голосом: «Каторга!»

Його ненависть зросла ще більше, коли Ругони згуртували навколо себе консерваторів Іі набули в Пласані деякого впливу. В устах шиночних балакунів славетний жовтий салон перетворився в розбишацьке кишло, в збіговисько злочинців, які щовечора заприсягалися на кинджалах вигубити народ. І щоб намовити проти П’єра всіх немаєтних, Антуан пустив чутку, ніби колишній торгівець олією не такий уже бідний, як хоче здатися, але що він приховав свої скарби з жадібності й страху перед злодіями. Він намагався викликати обурення злидарів найнесусвітнішими вигадками, що в них, зрештою, починав і сам вірити. Правда, йому погано давалося приховати свою особисту образу й бажання помсти під серпанком найщирішого патріотизму, але він виявляв стільки запалу, був такий гучноголосий, що ніхто не міг і сумніватися в його переконанні.

Власне, всі члени цієї сім’ї мали звірячий і брутальний апетит. Фелісіта розуміла, що палкі Макарові промови не що інше, як захована злість і ненависть, і охоче заплатила б йому за мовчанку. На жаль, у неї не було грошей, а затягти його до небезпечної гри, затіяної чоловіком, вона не зважувалася. Антуан дуже шкодив Ругонам в очах рантьє нового міста. Досить було вже й того, що він їхній родич. Грану та Рудьє безперестанно з презирством закидали Ругонам, що є подібна людина в їхній сім’ї. І Фелісіта з сумом питала себе, чи пощастить їм коли-небудь змити з себе цю пляму. Соромно, неприпустимо, щоб у майбутньому пан Ругон мав брата, що його жінка торгує каштанами і що сам провадить брудне ледаче життя. Кінець кінцем Фелісіта стала боятися за успіх їхнього таємного задуму, бо Антуан робив усе, щоб скомпрометувати своїх кревних. Коли їй оповідали, якою лайкою обкладав Аитуан жовтий салон, вона тремтіла зі страху, як би він не осатанів і своїм бешкетом не занапастив їхні надії.

Антуан добре розумів, які прикрі Ругонам його вихватки, і день у день висловлював усе жорстокіші погляди тільки для того, щоб увірвати їм терпець. У кав’ярні він казав про П’єра «мій братан» таким тоном, що всі відвідувачі оберталися, на вулиці при зустрічі з реакціонерами з жовтого салону він бурчав глухі прокльони, і статечні буржуа, вражені його зухвалістю, доповідали про це ввечері Ругонам, певне, вважаючи їх винними за неприємну зустріч.

Раз якось Грану прийшов до Ругонів розлютований.

— Та це ж, — закричав він ще з порога, — вже не можна терпіти, ображають, куди не ступи!

І, звертаючись до П’єра, додав:

— Пане, коли мають такого брата, як ваш, то треба подбати, щоб захистити від нього суспільство… Я переходив спокійнісінько собі майдан Підпрефектури, коли цей пройдисвіт, проходячи повз менів, пробурчав кілька слів, і я виразно почув, як він сказав: «Старий шахрай».

Фелісіта зблідла й почала квапливо перепрошувати Грану, але добродій і слухати нічого не хотів і сказав, що зараз піде геть. Маркіз поспішив втрутитися.

— Не може бути, — сказав він, — щоб цей волоцюга обізвав вас шахраєм. Ви певні, що образу було кинуто на вашу адресу?

Грану остовпів. Зрештою, цілком можливо, що Антуан міг буркнути: «Ти ще йдеш до цього шахрая».

Пан де Карнаван погладив собі підборіддя, щоб заховати усмішку.

Ругон сказав тоді якнайспокійнішим тоном:

— Я зразу подумав, що старий шахрай — це я. Добре, що непорозуміння з’ясоване. Прошу вас, панове, уникайте цього добродія. Я від нього рішуче відрікаюсь.

Але Фелісіта не могла байдуже дивитися на такі речі, вона робилася хворою від кожного ганебного Макарового вчинку; ночами її мучила думка, що думають про них ці пани.

За кілька місяців до перевороту Ругони одержали анонімного листа — три сторінки найбрутальнішої лайки, хтось загрожував їм, коли їхня партія переможе, то в часописі з’явиться друком скандальна історія колишніх Аделаїдиних полюбовних авантур і крадіжки, вчиненої П’єром, коли він примусив матір, збожеволілу від розпусти, дати розписку на п’ятдесят тисяч франків. Цей лист кілком по голові приголомшив самого Ругона. Фелісіта не втрималася і дорікнула свого чоловіка за його соромну й брудну сім’ю, бо подружжя жодної хвилини не мало сумніву, що автор листа Антуан.

— Треба буде, — сказав П’єр з похмурим виглядом, — що б там не було позбавитися цієї мерзоти. Це вже занадто.

Тим часом Макар, провадячи й далі таку тактику, шукав спільників проти Ругонів у самій же їхній сім’ї. Спочатку, читаючи грізні статті в «Незалежному», він покладав надії на Арістіда. Але молодий чоловік, хоч і засліплений лютою заздрістю, був не такий дурний, щоб зв’язатися з такою людиною, як його дядько. Арістід не захотів навіть спілкуватися з ним і не підпускав до себе, тим-то Антуан оголосив небожа підозрілою особою. По шинках, де верховодив Макар, запевняли навіть, що журналіст — провокатор. Піймавши тут облизня, Антуан поклав собі спробувати щастя в дітей своєї сестри Урсули.

Урсула померла 1859 року, справдивши похмуре прорікання брата. Неврози матері перейшли в дочки в сухоти, що помалу збавили її життя. Після Урсули залишилося троє дітей: вісімнадцятилітня дочка Елен, що одружилася з службовцем, і двоє синів: старший, Франсуа, молодий чоловік двадцяти трьох років, і молодший, Сільвер, бідне створіння, шести років. Смерть коханої жінки вразила Муре мов грім із неба. Він ще протяг один. рік, занедбавши свої справи, проживаючи зібрані гроші. Одного ранку знайшли його труп: він повісився в кімнаті, де ще зберігалась Урсулина сукня. Старший син, що дістав добру комерційну освіту, вступив за прикажчика до свого дядька Ругона замість Арістіда, що тільки що поїхав з дому.

Ругон, незважаючи на свою глибоку ненависть до Макарів, прийняв охоче свого небожа, бо знав його скромність і працьовитість. Йому потрібна була віддана людина, що допомогла б полагодити його справи. Та ще й у часи процвітання Муре П’єр перейнявся пошаною до його родини, що заробляла добрі гроші й невдовзі замирився з сестрою. А може бути й таке, що, приймаючи Франсуа за прикажчика, П’єр хотів ніби компенсувати його: пограбувавши матір, він заспокоював своє сумління, даючи роботу її синові. Шахраї іноді роблять так і розраховуються з чесністю. Для Ругона це було вигідно. Він знайшов у небожі потрібного йому помічника. Коли за ці часи фірма Ругонів і не давала прибутків, то не з вини цього тихого, пунктуального хлопця, який, здавалося, народився на те, щоб стояти за прилавком поміж глечиків з олією та в’язками тарані. Маючи велику фізичну схожість з матір’ю, Франсуа від батька дістав розум обмежений і практичний, інстинктивний нахил до розміреного життя й деяку оглядність дрібного торгівця. Через три місяці П’єр, усе ще додержуючись своєї системи компенсації, одружив Франсуа з своєю молодшою дочкою Мартою, котрої йому хотілося швидше позбутися. Молоді люди покохали одне одного зразу, з перших же днів. Можливо, що їхня прихильність виникла і зміцніла завдяки одній чудній обставині:(Франсуа й Марта дивно скидалися одне на одного, як брат і сестра. Мати передала Франсуа риси обличчя родоначальниці Аделаїди; щодо Марти, яка теж була живим портретом бабусі, то ця подібність була ще дивовижніша, бо П’єр Ругон жодною рисою не нагадував матері. Тут спадковість, поминувши батька, ще виразніше проявилась у дочці. Але на цьому й кінчалася схожість молодого подружжя. Якщо Франсуа був достойний сип урівноваженого й трохи флегматичного шаповала Муре, то Марта, чудна й точна копія своєї бабусі, успадкувала її розгубленість і душевну нестійкість. Можливо, це поєднання фізичної схожості і різних характерів і принадило їх одне до одного. З 1840 до,1844 року у них народилося троє дітей. Франсуа залишився в дядька до останнього дня існування фірми. П’єр хотів передати йому діло, але молодий чоловік надто добре уявляв собі перспективи торгівлі в Пласані. Він відмовився, переїхав до Марселя і замешкав там на свої вбогі заощадження.

Макар скоро збагнув, що йому не пощастить накрутити проти Ругона цього незграбного, працьовитого молодика, котрого він зі злістю дармоїда винуватив у скупості й лицемірстві. Зате він сподівався знайти потрібного спільника в другому синові Муре — п’ятнадцятилітньому Сільвері. Коли Муре завісився серед спідниць небіжчиці-жінки, малий Сільвер не ходив ще навіть до школи. Франсуа, не знаючи, що діяти з своїм малим братом, привіз його до дядька. Той, побачивши, що небіж привів дитину, скривився, бо не мав наміру стати аж так великодушним, щоб годувати ще одного зайвого рота. Фелісіта теж незлюбила Сільвера, і він зростав безталанний, ніби всіма покинутий; хлопчикові доводилося часто-густо плакати, доки його бабуня, що частенько відвідувала Ругонів, не змилосердилася над ним і не попрохала дозволу забрати його до себе. П’єр був страшенно задоволений; він дозволив їй узяти дитину, ні слова навіть не кажучи про те, щоб збільшити ту малу пенсію, що її давав матері, — віднині її повинно було вистачати на двох.

Аделаїді було тоді біля сімдесяти п’яти років. Старечі роки й чернецьке життя зробили своє: вона вже нічим не нагадувала ту сухорляву, палку жінку, що в дні молодості тікала з дому в обійми браконьєра Макара. Вона Зсохла, закостеніла, живучи сама в своїй халупі в завулкові св. Мітра, в мовчазній темній норі. Вона майже не виходила з хати, годувалася лише картоїілею та сушеними овочами. Дивлячись на неї, згадувалися старі черниці, бліді, кволі, з млявою ходою, що зреклися світу. Її безкровне обличчя завжди чепурне, облямоване білим очіпком, скидалося на обличчя мрущої, якоїсь машкари, застиглої й байдужої. Звичка мовчати зробила її німою. Од темряви її оселі, від того, що вона бачила в хаті все ті ж речі, її очі вгасли й зробились прозорими, як джерельна вода. Цілковите зречення життя, повільне фізичне й духовне вигасання помалу перетворили розпусну, палку жінку в поважну матрону. Коли вона втоплювала очі в якусь річ, дивлячись і нічого не бачачи, в цих очах, ясних і глибоких, мов провалля, можна було побачити безмірну душевну порожнечу. Де й поділися її колишні змислові поривання, лишились тільки кволість тіла та старече дрижання рук. Колись вона кохала грубо, як вовчиця, а тепер від її жалюгідної, зужитої істоти тхнуло тільки легким духом сухого, зів’ялого листя. Це зробили нерви, палка пожадливість, що перегоріла в жорстокій зневіленій неблазності. Після смерті Макара, що в ньому було все її життя, любовна жага і далі її палила, вона мордувала її, як ту черницю, замкнуту в монастирі, але Аделаїді і в голову не спадало заспокоїти її. Можливо, навіть розпусне життя менше б виснажило її, менше притупило, ніж ця постійна незаспокоєність, що, не маючи виходу, поволі підточувала її, руйнуючи організм.