Чтение онлайн

Ренгад звернувся до офіцера, що ніяк не міг знайти поміж солдатів охочих розстрілювати.

— Цей поганець вибив мені око, — сказав він, указуючи на Сільвера. — Дайте мені його… Для вас же краще.

Офіцер, не відповідаючи, байдужно відійшов, зробивши невизначений жест. Жандар зрозумів, що людину віддано йому.

— Ну, ходімо! — сказав він, штовхаючи Сільвера.

Він, як і інші полонені, мав товариша, прив’язаного за руку до одного з ним ланцюга. В парі з Сільвером був один селянин з Пужоля, на прізвище Мург, чоловік років п’ятдесяти, якого пекуче сонце й тяжка праця хлібороба зовсім притупили. Скоцюрблений, з загрубілими руками, з дуркуватим виразом обличчя, він блимав очима, говорив заїкаючись; у нього був упертий і недовірливий вигляд, як у тварини, звиклої до побоїв. Він пішов за іншими, озброївшись тільки вилами, бо рушило все його село; але він ніяк не міг би поясняли, що саме кинуло його на великий шлях. Коли його взято в полон, він уже зовсім перестав що-небудь тямити. Йому все здавалося, що його ведуть додому. Він здивувався, коли його зв’язали; тепер, бачачи, що на нього дивиться стільки людей, він зовсім спантеличився й сидів приголомшений. Він говорив лише місцевою говіркою і ніяк не міг втямити, чого від нього хоче жандар. Мург повернув до нього своє грубе обличчя, силкуючись щось зрозуміти; потім, гадаючи, що в нього запитують, звідки він родом, сказав хрипким голосом:

— Я з Пужоля.

У натовпі розкотився веселий регіт, озвалися голоси:

— Розв’яжіть його!

— Таке! — відповів Ренгад. — Чим більше знищимо цієї наволочі, тим ліпше. Якщо їх пов’язано до пари, хай обидва й ідуть.

З натовпу почулися нарікання.

Жандар озирнувся; побачивши його страшне скривавлене обличчя, роззяви розступилися. Якийсь маленький чистенький буржуа відійшов був геть, зауваживши, що коли залишиться ще, то не зможе обідати. Але почувши, як хлопчаки, впізнавши Сільвера, загомоніли про дівчину в червоному, маленький буржуа повернувся роздивитися полюбовника цієї бунтівниці з прапором, цієї повії, про яку писали в «Вісникові».

Сільвер нічого не бачив і не чув. Ренгад схопив його за комір. Тоді він підвівся, примусивши підвестися й Мурга.

— Ходіть! — сказав жандар. — Уже скоро буде по всьому.

І Сільвер упізнав кривоокого. Він усміхнувся. Мабуть, він зрозумів. Потім відвернувся. Кривоокий, його вуса, що стирчали, зліплені кривавими патьоками, збудив у ньому глибокий жаль. Йому хотілося вмерти тихо й покірливо. Він уникав зустрічатися поглядом з єдиним оком Ренгада, що так зловісно виблискувало з-під білої пов’язки. І юнак сам рушив у глибину пустирища св. Мітра, в вузький прохід між купою дощок. Мург ішов слідом за ним.

Безрадісно простягалося безлюдне пустирище під жовтим небом. Мідяно-червоні хмари відкидали тьмяні відблиски. Ніколи ще це голе поле, цей лісний склад, де спали колоди, скуті морозом, не бачили такого довгого, такого, гнітючого присмерку. Шлях, полонені, солдати й натовп — усе зникло в густому затінку дерев. І тільки пустирище та купи колод і дощок біліли де-не-де в мерущому світлі, надаючи всій місцевості вигляду висхлого річища. А в кутку тартака стояли кобилиці, пороблені пилярами; їхній могутній кістяк скидався на стовпи шибениці або на основу гільйотини. Довкола ані лялечки, лише троє циганів висунули з запнутого воза перелякані обличчя: старий, стара та висока кучерява дівчина з очима вогненними, мов у вовка.

Біля проходу Сільвер озирнувся. Юнак пригадав собі ту далеку неділю, коли при ясному місячному світлі він проходив цим складом. Яка уроча пишнота! Як повільно лилося вздовж дощок бліде проміння. З холодного неба спускалася урочиста тиша. І серед цієї тиші кучерява циганка тихо співала незнайомою мовою. Потім Сільвер збагнув, що ця далека неділя була всього тиждень тому. Всього тільки тиждень тому він приходив попрощатися з Мієтою. Як це було давно! Йому здавалося, що він не був тут уже багато років. Але коли він увійшов у тісний прохід, серце йому завмерло. Він розпізнавав пахощі трав, малюнок тіней, що їх відкидали дошки, вилом у мурі. Здавалося, всі ці речі щось говорять йому жалібними голосами. Прохід тягнувся, смутний і порожній; він здавався довший, ніж звикле, в лице Сільвефові війнув холодний вітер. Цей куток якось страшенно зістарівся, Сільвер бачив мур, роз’їдений мохом, трав’яний килим, прибитий морозом, купи дощок, що погнили під дощем. Як сумно! Падав жовтий присмерк, ніби затягаючи шаром болота руїни святині його кохання. Він заплющив очі і знову побачив зелену алею, згадав щасливі часи. Було тепло. Вони бігають разом із Мієтою під гарячим сонцем. Потім наступали грудневі дощі, нудні, безупинні; Мієта й він усе ж таки приходили сюди, ховалися в затишку дощок і захоплено слухали, як дзюрчить злива. Наче блискавка, промайнуло перед ним усе його життя, всі минулі радощі. Мієта перескакувала через мур, підбігала до нього, заливаючись гучним реготом. Ось йому ввижається в затінку її біле тіло й густе чорне волосся. Вона розповідає про сорочі гнізда, як їх важко видирати, вона тягне його за собою. Тут йому вчулося навіть притишене дзюрчання Віорни, стрекіт пізніх коників, шерех вітру Ь тополях Сен-Клерської долини. Як вони бігали з Мієтою! Він бачив це ніби зараз. Вона за два тижні навчилася плавати. Славна дівчинка, вона мала тільки одну хибу: крала овочі. Але він, звичайно, швидко її відучив би. Спогад про їхні перші ніжності знову повернув його до вузької алеї. Вони завжди поверталися до цього закутка. Йому здавалося, що ось бринять ще останні звуки пісні циганки, чути, як грюкають віконниці, зачинювані на ніч, як поважно відбивають дзигарі години. Потім настає хвилина розлуки. Мієта перелазить через мур. Вона посилає йому поцілунки. І ось він уже не бачить її більше. Тяжке почуття стиснуло йому груди. Він не побачить її більше ніколи, ніколи…

— Ну, — прогарчав кривоокий, — іди вибирай собі яке хочеш місце.

Сільвер ступив ще кілька кроків. Він наблизився до кінця алеї; тепер йому видно було тільки вузьку смужечку неба, де вигасало іржаве вечорове світло. Тут проминули два роки його життя. Неминуче наближення смерті саме на цій доріжці, де так довго жив він серцем, мало для нього невимовну чарівність. Він не поспішав, він прощався з усім, що любив: з травами, з дошками, з камінням старого муру, з усіма цими речами, що їх Мієта зробила для нього живими. Він знову поринув у минуле. Вони чекали повноліття, щоб побратися. Тітка Діда залишалася б із ними. Ох, як добре було піти звідси далеко-далеко… в якесь незнайоме село, де б паскудники з передмістя не дорікали Мієті Шантагрей за злочин її батька. Яке було б спокійне життя! Він завів би кузню десь край битого шляху. Він ладен був пожертвувати своїм честолюбством: він уже не мріяв робити екіпажі, коляси з широкими лакованими дверцями, лискучими, мов дзеркала. Заціпенівши з горя, він ніяк не міг пригадати, чому ж це ніколи вже не здійсниться ця його щаслива мрія? Чому б не поїхати разом з Мієтою й тіткою Дідою? Напружуючи пам’ять, він знову чув різкі звуки стрілянини, він бачив, як падає прапор з поламаним держаком, з полотнищем, звислим, наче крило підстреленого птаха. Республіка спочивала разом із Мієтою в згортках червоного прапора. Ох, горе! Так оце вони обидві вмерли! В обох зяє рана на грудях! Ось що перепинило дорогу його життя — трупи обох його улюблених. У нього нічого не залишалося більше, він може вмерти. Саме ця думка і викликала в ньому після Сен-Руру дитячу покірність, дрімотне, заціпеніння. Коли, б його стали бити, він навіть не почув би цього. Душа його ніби відлетіла від тіла й стояла навколішках перед дорогими йому небіжчицями, під деревами, в їдкому пороховому димові.

Але кривоокому вривався вже терпець; він штовхнув Мурга, що ледве пересував ноги. Він гарикнув:

— Та йдіть уже! Що мені тут ночувати з вами, чи що?

Сільвер спіткнувся й глянув під ноги. Уламок черепа білів у траві. Сільверові здалося, що вузька алея наповняється голосами. Мерці кликали його; древні мерці, чиє гаряче дихання так чудно хвилювало його й Мієту теплими липневими вечорами. Він втямив тоді їхній тихий шепіт: вони раділи, вони благали його, вони обіцяли повернути йому Мієту там, у землі, в притулку, ще захованішому, ніж ця стежка. Кладовище, що колись своїми гострими пахощами, своєю буйною порістю навівало в серце дітям _ пристрасні жадання, з любов’ю, розстеляло своє ложе буйних трав, усе ж не могло кинути їх у обійми одне одному; тепер воно мріяло напитися теплої Сільверової крові. Вже двоє літ воно чекало на молоде подружжя.

— Тут, чи що? — спитав кривоокий.

Юнак глянув просто себе. Вони дійшли до краю алеї. Він помітив могильну плиту і аж здригнув. Мієта говорила правду: камінь був для неї. «Тут лежить… Марія… що вмерла…» Вона вмерла, і плита придушила її.

Тоді, мало не зомлівши, він сперся на холодний, наче зледенілий камінь. А який же він був теплий, коли вони цілі години просиджували, розмовляючи, на ньому! Вона приходила ось з цього боку. Вона витерла крайчик плити ногами, коли спускалася з муру. Цей слід був відбитком гнучкого тіла Мієти, ніби пасткою її. І Сільвер думав, що всі речі на світі мають свою долю, що цей камінь лежить тут для того, щоб він міг умерти на цьому місці, де він кохав.

Кривоокий зарядив пістолети. «Вмерти! Вмерти!» — ця думка захоплювала Сільвера. Так, значить, сюди вела довга біла дорога, що спускається з Сен-Руру до Пласана. Коли б він знав, він ішов би ще швидше. Вмерти на цій плиті, вмерти в глибині вузької алеї, вдихаючи повітря, де йому вчувалося Мієтине дихання! Ніколи він не міг і мріяти про таку втіху в своєму горі. Небо було милостиве до нього. Він чекав на смерть з якоюсь чудною усмішкою.

Раптом і Мург побачив пістолети. Досі він дозволяв тягти себе, нічого не розуміючи. Але тут жах опав його, й він повторював розгублено:

— Я з Пужоля, та я ж із Пужоля.

Він кинувся на землю й припав до ніг жандаря; мабуть, він вважав, що його беруть за когось іншого.

— Чи мене обходить, що ти з Пужоля? — пробурмотів Ренгад. Але нещасний, тремтячи, ридаючи від жаху, не тямив, чого ж це він має вмирати, простягав до жандаря тремтячі, бідні, знівечені руки, загрубілі робітничі руки, белькочучи своєю говіркою, що він нічого поганого не зробив, що треба його помилувати. Кривоокому ввірвався терпець, бо він ніяк не міг наставити пістолет до скроні Мургові.

— Та чи ти ж замовкнеш? — гукнув він.

Тоді Мург, божевільний од страху, не бажаючи вмирати, став ревіти, як та тварина, як той кабан під ножем.

— Та замовкни ж ти, паскудо! — повторяв жандар.

І він вистрілив йому в голову. Селянин повалився як мішок. Його тіло покотилося до купи дощок і, скурчившись, завмерло. Силою пострілу розірвало вірьовку, що прив’язували його до товариша. Сільвер упав навколішки перед могильною плитою. Ренгад з витонченою жорстокістю зумисне забив Мурга першого. Він бавився другим пістолетом, він повільно зводив його, тішачись з агонії Сільвера. Той спокійно глянув на жандаря. Але вигляд кривого, його розпалене люттю око будили в ньому жах. Сільвер відвів погляд, боячись, що помре смертю боягуза, якщо довше дивитиметься на цю людину, що тремтіла в лихоманці, з брудною пов’язкою і закривавленими вусами. Але, звівши очі, він раптом помітив голову Жюстена над муром, у тому місці, звідки звичайно з’являлася Мієта.