Чтение онлайн

– Цього разу ти в мене вилізеш, – вимовив він уголос. – Цього разу точно.

Потягнув. Скриня виїхала на нього так несподівано й так легко, що він, напевно, повалився б разом із нею, якби не стояв із широко розставленими ногами. Скриня завмерла, наполовину висунувшись із діри. Згори вона була вся вкрита рештками дрібних корінців і грудками бруду. Спереду проглядалися застібки, старомодні застібки, як на валізці для сніданку якогось робітника. І ще був великий замок. Піт знову взявся за ручку, і цього разу та не витримала, зламалася. «Нічого собі!» – виголосив Піт, дивлячись на свої руки. Вони почервоніли й пульсували.

Що ж, чи раз, чи два – одна біда (ще одна мамина приказка). Він, як ведмідь, обхопив скриню й посунувся разом із нею назад. І тут-таки вона вийшла зі своєї схованки на світ, імовірніше, уперше за багато років – сирий і брудний пережиток минулого з іржавими застібками. Завдовжки десь футів зо два з половиною [6] , а завглибшки ніяк не менше за фут [7] . Може, і більше. Піт підняв її за край і вирішив, що важить вона, напевно, фунтів шістдесят [8] , це половина його власної ваги, тільки неможливо визначити, що з цього є її власною вагою, а що вагою вмісту. Принаймні це були не дублони. Якби скриня була повна золота, він би не зміг її витягнути й тим більше підняти.

Він розстібнув защіпки, спричинивши маленькі зсуви бруду, і схилився над замком, готовий до того, що доведеться його ламати молотком і долотом. Потім, якщо він усе ж таки не відкриється – а він, найімовірніше, не відкриється, – доведеться застосувати лом. Але спочатку… Не спробуєш, не впізнаєш…

Він узявся за кришку, і та, квилячи брудними петлями, піднялася. Пізніше він припустить, що хтось купив цю скриню не новою і, мабуть, досить задешево, тому що ключ було загублено, але тієї хвилини він просто дивився. Він не відчував мозолів на одній долоні, не відчував болю в спині та стегнах, не помічав крапельок поту, які скочувалися його забрудненим землею обличчям. Він не думав ні про матір, ні про батька, ні про сестру. Не думав він і про їхні сварки, принаймні тоді.

Скриню було викладено зсередини прозорим пластиком, який захищав її нутрощі від вологи. Під ним Піт побачив щось схоже на записники. Ребром долоні він протер дугу, подібно до склоочисника, на вкритій дрібними крапельками пластиковій плівці. Так, це були записники, добротні, здається, навіть у справжніх шкіряних палітурках. На вигляд – сотня, не менше. Але це ще не все. Крім записників, там лежали пачки, схожі на ті, які приносила мама, коли переводила в готівку чеки. Піт підняв плівку та втупився в наполовину заповнену скриню. На пачках було надруковано: «ГРЕНАЙТ СТЕЙТ БАНК» і «Друг із вашого рідного міста!». Пізніше він помітить певні відмінності між цими пачками й тими, що мама отримувала в «КОРНБАНК ЕНД ТРАСТ»: жодної адреси електронної пошти й жодного слова про користування платіжною карткою, – але зараз він просто дивився. Серце його калатало так, що перед очима з’явилися чорні цятки, які пульсували, і він навіть злякався, що ось-ось знепритомніє.

Цього тільки бракувало! Лише дівчата непритомніють.

Можливо, але в нього справді голова йшла обертом, і тільки зараз він зрозумів, що після того, як відкрив скриню, перестав дихати. Глибоко вдихнувши, він шумно видихнув і знову вдихнув. Йому здалося, що повітря пройшло крізь нього всього, до кінчиків пальців на ногах. У голові поясніло, але серце закалатало ще сильніше, та ще й руки затрусилися.

Ці банківські пачки порожні. Ти ж розумієш це, так? Люди знаходять гроші в книгах й у фільмах, але не в реальному житті.

От тільки вони не здавалися порожніми. Вони скидалися на туго набиті.

Піт простягнув руку до однієї з них і здригнувся, почувши шурхіт на другому березі струмка. Він розвернувся й побачив двох білок, які, мабуть, сприйнявши тижневу відлигу за прихід весни, пустували серед мертвого листя. Пересмикуючи хвостами, вони спритно видерлися на дерево.

Піт повернувся назад до скрині й узяв одну з банківських пачок. Клапан не був запечатаним. Він підчепив його пальцем, який неначе задубів, хоча в самого температура підскочила, напевно, градусів до сорока. Стиснувши пачку так, щоб вона відкрилася, Піт зазирнув у неї.

Гроші.

По двадцять і п’ятдесят доларів.

– Господи Боже ти мій, – прошепотів Піт Сауберс.

Він витягнув банкноти та спробував їх перерахувати, але руки в нього так тремтіли, що випустили кілька штук. Гроші розлетілися по траві, і, поки він їх збирав, його запаленому мозку примарилося, що з однієї купюри йому підморгнув Улісс Грант.

Перерахував. Чотириста доларів. Чотириста доларів тільки в одній цій пачці, а тут таких десятки.

Він запхав гроші назад до пачки, це погано виходило, адже його руки тремтіли сильніше, ніж у дідуся Фреда в останні рік-два його життя. Він поклав пачку в скриню й обвів божевільними, виряченими очима кружину. Звуки дорожнього руху, які завжди здавалися слабкими, далекими й неважливими на цій зарослій ділянці землі, тепер лунали близько й загрозливо. Це був не Острів скарбів, це було місто з мільйоном мешканців, багато з яких тепер пішли зі своїх осель на роботу та із задоволенням привласнили б собі те, що зберігається в цій скрині.

«Думай, – наказав собі Піт Сауберс. – Думай, чорт забирай. Це найважливіша річ, яка з тобою траплялася в житті, можливо, навіть найважливіша річ, яка коли-небудь із тобою трапиться, тому думай добре й думай правильно».

Першою спала на думку Тіна, яка затишно влаштувалася в його ліжку біля стінки. Що б ти зробила, якби знайшла скарб, запитав він її.

Віддала б їх татові з мамою, відповіла вона.

Але що як мати захоче їх повернути власникові?

Це було важливе питання. Тато ніколи б не повернув, Піт це точно знав, але мати не така. У неї були дуже суворі уявлення про те, що добре і що погано. Якщо показати їм скриню й те, що там міститься, це призведе до найстрашнішої авки-гавки через гроші за весь час.

– До того ж кому їх повертати? – подумав уголос Піт. – У банк, чи що?

Смішно!

Чи не дуже? А раптом це справді піратський скарб, тільки захований грабіжниками банків, а не морськими розбійниками? Але чому гроші в пачках, ніби їх було знято з рахунку? І що це за чорні записники?

Про все це можна було подумати пізніше, не тепер, бо тепер йому треба було діяти. Він подивився на годинник – уже за чверть одинадцята. Час іще є, але слід поспішати.

– Дій, або програєш, – прошепотів він і почав перекладати пачки зі скрині до лляної торбини, у якій лежали молоток і долото. Прилаштував торбину на схилі берега й накрив її курткою. Поклавши обгорткову плівку до скрині, він опустив кришку й заштовхнув її назад у діру. Трохи перепочив, витер слизьке від бруду й поту чоло, а потім узяв лопату та став несамовито закидувати діру землею. Засипавши скриню, майже всю, він узяв сумку з курткою й щодуху припустив доріжкою додому. Спочатку він сховає сумку в надрах шафи, потім перевірить автовідповідач, чи немає повідомлень від мами. Якщо на маминому фронті все буде добре (і якщо тато не повернувся з терапії раніше, що було б просто жахливо), він зможе збігати назад до струмка й заховати скриню краще. Пізніше можна буде зазирнути в записники, але, прямуючи додому того сонячного лютневого ранку, він більше думав, чи немає між або під ними ще пачок з грошима.

«Доведеться мені прийняти душ, – подумав він. – А потім ще прибрати бруд у ванній кімнаті, щоб мама не запитала, що я робив на вулиці, якщо мав лежати хворий у ліжку. Потрібно бути дуже-дуже обережним, нікому нічого не розповідати. Нікому».

Коли він мився в душі, у нього виникла ідея.

Дім – це таке місце, у якому, якщо ти повертаєшся, тебе завжди приймуть, але, коли Морріс дістався до будівлі на Сикоморовій вулиці, світло у вікнах не розсіювало вечірню імлу і ніхто не зустрічав його на порозі. Та й звідки тут комусь узятися? Мати зараз у Нью-Джерсі, читає лекції про те, як у дев’ятнадцятому столітті купка комерсантів спробувала вкрасти Америку. Читала лекції аспірантам, які, імовірно, крастимуть усе, що потрапить до рук, у гонитві за Золотим Баксом. Хтось, безумовно, скаже, що Морріс і сам подався до Нью-Гемпшира за Золотим Баксом, але це не так. Він це зробив не заради грошей.