Чтение онлайн

Саме тому я підвівся назустріч, забрав зі старечих вже рук каву і, поставивши її на стіл, міцно обійняв престарілого родича, вдихаючи незабутній аромат міцного тютюну та дешевого одеколону — саме так у дитинстві пахли дорослі чоловіки, зокрема й мій дід.

— Привіт, привіт. Як життя? Це ж скільки ми не бачилися?

— Добридень, — він явно розчулився від подібного прийому.

— Знайомся, Мирославе. Це — мій дядько.

Слово «двоюрідний» я опустив, щоб зробити приємність старому і підсолодити цілком імовірну відмову у питанні, з якого він прийшов.

— Валерій, — дядько зворушено потис простягнуту доглянуту правицю.

— Дядько Валерій — геній сантехніки. Інженер із тридцятирічним стажем. Я правильно кажу?

Старий радісно посміхнувся:

— Із сорокарічним.

— Тим більше. Сідай, де зручно, пий каву. Тільки зараз у мене не дуже багато часу, — я кивнув у бік Мирослава. — Тому давай ми одразу до справи. Годиться?

— Та я швидко, — дядько похапцем, розхлюпуючи, відсунув каву й незручно нахилився у м’якому фотелі, колупаючись у своїй торбі неслухняними від хвилювання пальцями. Мирослав зі співчуттям зиркнув на мене, я змовницьки підморгнув.

Насправді дядькові Варенику було ледь за шістдесят, але життя сильно подзьобало цього невеличкого чоловіка. Пам’ятаю, колись, напившись з батьком привезеного у подарунок молдавського вина, він взявся хвалитися своєю впливовістю — мовляв, якщо захочу, можу зробити все. Батько назвав його балаболом, але дід, загартований ГУЛАГівським досвідом, одразу запідозрив, про що насправді йдеться.

Дядько розігнувся, тримаючи перед собою річ, яка примусила мене привстати на своєму місці. Я впізнав її одразу, як побачив — темне палісандрове прес-пап’є, прикрашене невеличкими різьбленими фігурками мавп, що утворювали незвичайну, навіть химерну композицію. Кожен з нас має такі знакові предмети, назавжди пов’язані зі спогадами про рідний дім, предмети, які самим своїм виглядом повертають у далеке дитинство, коли дорослі здавалися великими і розумними, а світ — справедливим і надійним.

— Де ти його взяв? Я думав, воно загубилося.

Прес-пап’є було зроблене моїм дідом — трохи теслею, трохи різьбярем, трохи механіком, слюсарем, шевцем, а насправді звичайним куркульським сином, який не боявся жодної роботи і міг навчитися чого завгодно. А ще, як я розумію, в душі він був художником, тому що в маленьких фігурках відчувалася справжня експресія, вони жили власним життям на палісандровій поверхні — позами, гримасами та пропорціями ілюструючи історію, що трапилася з дідом багато років тому на Півночі.

Навіть у моєму дитинстві прес-пап’є вже не використовували за призначенням, адже на сцену вийшли кулькові ручки, тому досить довго я вважав його за модель якогось дивного човна з екіпажем із мавп.

— Ти знаєш, це, напевно, один з багатьох моїх гріхів. Я забрав його після похорону. Боявся, щоб не загубилося у колотнечі. А тепер, розумієш, вирішив передати тобі. Як пам’ять про твого діда Івана.

— Дякую, — зворушився я, приймаючи з дядькових рук дерев’яну реліквію. — Мирославе, подивися. Це — прес-пап’є. Його зробив мій дід.

— Він був скульптором?

— Він був людиною, — сказав я дещо пафосно, спровокований нападом родинної сентиментальності.

Дядько ствердно кивнув головою.

Мирослав взяв у мене прес-пап’є і став уважно роздивлятися, а я спробував пояснити, як кріпиться промокальний папір і в чому сенс цього приладу.

Дядько Вареник зітхнув і змахнув сльозу, що набігла у кутику ока:

— Твій дід Іван був людиною! Ти знаєш, що через нього я до тебе й приїхав? Твоя мама дала мені мобільний…

При всіх сентиментах треба сказати мамі, щоб давала родичам телефон приймальні — це водночас і ввічливо, і необтяжливо.

— … і я думаю: Серьога мене точно зрозуміє. Бо він такий, як його дід.

Мирослав виразно подивився на мене з-під лоба і відійшов до вікна, щоб краще вивчити прес-пап’є — маневр водночас і ввічливий, бо залишав нам простір для родинних розмов, і безпечний, бо давав можливість прийти на допомогу у складну хвилину.

— Ти ж знаєш, що твій дід мене розколов? — дядько Вареник розхвилювався й судомно тер долонею об долоню. — Я стукав у КГБ. Давно. Ще з технікуму, коли нас взяли за націоналізм. Ти чув про цю історію?

Звісно, я чув про неї, але без подробиць.

— Ну, як це буває, молоді, дурні, організували якусь спілку, стали листівки розклеювати, — я помітив, що Мирослав зі своєї позиції біля вікна прислухається до нашої розмови. — Ну, мене і взяли. Поставили питання руба — або тюрма, або співпраця. А я ж молодий, шістнадцять років, все життя попереду. От і писав їм оце саме все життя. Я тоді вирішив навмисне на сантехніка піти учитися, щоб не було на кого стукати. Гадав, відчепляться…

Я пригадав, що у дев’яності, коли розвалився Союз, дядько Вареник із родиною раптово зірвався з місця і втік буквально світ за очі, до Псковської області, у село із промовистою назвою Люті Болота. Ми не знали, що й думати про це, а дід тільки мудро посміхався — він давно все зрозумів.

— Я думав, що почнуть публікувати списки. А насправді нас просто просіяли, когось залишили у спокої, а хтось і досі пише… — з цими словами дядько знову поліз до своєї торбини і видобув звідти величенький газетний згорток. — Ти знаєш, я так звик писати, що не можу зупинитися. От і вирішив написати, як воно насправді було — як мене взяли, як били, як обіцяли, як погрожували. Як воно насправді було.

Всередині згортка виявилася картонна тека, а в ній — чималий стос списаних кострубатим почерком аркушів.

— Вся правда. Як було, — він постукав зверху жовтим від нікотину старечим пальцем. — Останній звіт. Щоб усі знали.

Я не розумів, як саме треба сприймати подібну сповідь, тому про всяк випадок вирішив залишитися незворушним.

Дядько не дочекався реакції і після паузи продовжив:

— Я назвав це «Сексот». Секретний сотрудник. Тут і про твого діда. Словом, все, як було.

Не знаючи, як далі поводитись, я пересунув стосик до себе і взявся перебирати сторінки:

— Дуже цікаво. Ну, і що ти хочеш з цим робити?

Дядько Вареник набрав повні груди повітря, аж розійшлися ґудзики на потертій картатій сорочці:

— Книжку б видати. Щоб усі знали. Бачиш, раніше я боявся, що хтось довідається, а тепер сам все чесно написав, щоб на моєму прикладі люди вчилися.

Я мовчки продовжував гортати сторінки, намагаючись зметикувати, що робити далі.

— Серього, у пам’ять про діда, я тебе прошу, допоможи мені видати цю книжку. Ти ж у столиці живеш. Письменники знайомі, видавці. Твоя мама розповідала…