Чтение онлайн

Вся ця процедура видалась мені дуже цікавою. Недовір'я папуасів і якийсь ляк передо мною, розуміється, мені дуже неприємні. Поки вони недовірятимуть мені, я нічого від них не доб'юся. Навряд чи Бой проживе ще багато днів. Улсон такий боягуз, що при ньому тубільці можуть пограбувати й спалити дім. Але як тільки навчуся більше тубільної мови, я перестану сидіти вдома. Деякі інструменти та письмове приладдя закопаю; гадаю, що вони певніше збережуться в землі, ніж удома під охороною самого Улсона.

8 грудня

Вчора ввечері мій мис минули дві піроги з вогнем. Ніч була тиха й дуже темна. Мені заманулося запалити фальшфейєр [27] . Ефект був дуже вдалий, і наш вогонь на моїх папуасів справив, мабуть, велике враження: всі факели кинуто у воду, й, коли після півхвилинного горіння фальшфейер погас, від пірог не лишилося й сліду. Приходив Лалай з Білі-Білі, людина з дуже характерною фізіономією, гачкуватим носом і дуже погано розвинутими литками. Проте було б неправильно надавати цьому значення якоїсь расової прикмети. Брат цієї людини має ніс зовсім не гачкуватий, такий, як у інших тубільців, а те, що ноги його видаються такими худорлявими, також не дивно, взявши до уваги життя на маленькому острівці або в пірозі, в мандрах по селищах. У верховинців литки розвинені прекрасно.

Потім насунула ціла юрба з Бонгу з двома хлопчиками років семи або восьми. У цих хлоп'ят дуже виразно визначається африканський тип: широкий ніс, великий, трохи випнутий наперед рот з товстими губами, кучеряве чорне волосся. Животи в них дуже випинаються і здаються туго напханими. Між дітьми такі негроподібні особи трапляються далеко частіше, ніж серед дорослих.

Бою стало дуже погано. Улсон починає казати, що добре було б вибратися відціля, а я відповідаю, що не просив його вирушати зо мною до Нової Гвінеї і навіть у день відходу «Витязя» пропонував йому повернутися на корвет, а не лишатись тут. Він кожної ночі чекає, що тубільці прийдуть і переб'ють нас, і ненавидить Туя, якого вважає за шпигуна.

Нещодавно на початку ночі, десь годині о дванадцятій, мене збудили від глибокого сну багато голосів, а потім яскраве світло там, де майданчик спускається до моря. Мабуть, кілька пірог наблизились до нас. Улсон зарепетував:

— Ідуть, ідуть.

Я вийшов на веранду, й мене зустріло яскраве світло факелів та шість тубільців, озброєних списами й стрілами. Папуаси безнастанно кликали мене на ймення. Я не рухався з місця, не розуміючи, чого їм від мене треба. А Улсон, підійшовши ззаду, сам озброєний рушницею, підсував мені двостволку, приказуючи: «Не пускайте їх далі». Я знав, що постріл одного ствола, набитого шротом, змусить тікати величезну юрбу тубільців, які ще не знають дії вогнепальної зброї (я досі ще не стріляв з рушниці або револьвера при тубільцях; звуки пострілів, коли я вбиваю птахів у лісі, вони не поєднують з поняттям про смертоносну зброю), і тому чекав спокійно, тим більше, що мені здалося, ніби я пізнаю знайомі голоси.

Справді, коли після слова «гена» (йди сюди), яким я їх зустрів, вони вийшли на майданчик перед верандою, кожний з них, тримаючи лівою рукою свою зброю та факел і кричачи «нікі-нікі», простягав мені праву руку з кількома рибками. Я доручив трохи засоромленому Улсонові зібрати рибу, яку йому давно хотілося поїсти. Група озброєних дикунів, освітлених яскравими факелами, змусила мене пошкодувати, що я не художник: до того була вона барвиста! Сходячи до своїх пірог, вони довго кричали мені на прощання: «Е-мем», — а потім швидко зникли за мисом.

Риба була дуже смачна.

13 грудня

Незважаючи на велику втому, хочу записати ще сьогодні те, що трапилося за день, бо вважаю, що оповідання буде моє реальніше, поки почуття ще не притерлося кількома годинами сну.

Тепер рівно одинадцята година п'ятдесят хвилин вечора; я вигідно сиджу в моєму зеленому кріслі й записую денні події при світлі лампи, яка нерівно горить.

Уставши ранком, я визнав за доцільне, беручи до уваги теперішнє становище, приготувати все, щоб закопати в землю на першу потребу мої папери, не тільки списані, цебто щоденник, метеорологічний журнал, замітки та малюнки, але й чистий папір на випадок, якщо я вцілію, а хатину пограбують або спалять тубільці. Туй, що прийшов до мене сьогодні, здався мені справді непевним. Поведінка його якось скидалась на шпигунство. Він обійшов, уважно стежачи навколо, нашу хатину, поглядав дуже цікаво на Улсонову кімнату, причому кілька разів повторив: «О, Бой, о, Бой», — потім, підійшовши до мене, причепився, щоб віддати Боя в Гумбу, чим так мені набрид, що я пішов до кімнати й цим змусив піти і його. Опівдні я відчув легкий приступ, який позначився дуже тоскним позіханням та почуттям холоду й тремтінням у всьому тілі. Я лишався на ногах увесь ранок, вважаючи за краще в таких умовах лягати тільки хіба що на крайню потребу.

Приїхало троє тубільців з Горенду. Один з них, заглянувши до кімнати Улсона й не чуючи стогонів Боя, спитав, чи він живий, на що я відповів йому позитивно. Тубільці почали знову пропонувати взяти Боя з собою. Навіщо він їм? Не розумію. Боятись його, як ворога, вони не можуть; може, гадають придбати в ньому спільника? Тепер уже пізно.

Пообідавши спокійно, я показав Улсонові на величезний стовбур, принесений припливом, який загрожував нашій шлюпці, й послав його зробити що-небудь, щоб стовбур не причавив її, а сам повернувся до хатини взятись за письмову роботу. Проте стогони Боя змусили мене заглянути до його кімнати. Бідолаха качався на підлозі, скорчившись від болю. Підійшовши до хворого, я взяв його на руки, як дитину, — отак він схуд останнього тижня, — і поклав на ліжко. Холодні, спітнілі кощаві руки, які охопили мою шию, зовсім холодне дихання, запалі очі й зблідлі губи та ніс переконали мене, що недовго лишається йому стогнати. Біль у животі, який дуже збільшився, ствердив моє припущення, що до інших недуг долучилося ще й запалення черевини. Я повернувся до своєї роботи.

Вдруге щось упало на підлогу, й почулися стогони. Я знову підняв Боя на ліжко; його холодні руки затримували мої; він немовби бажав мені щось сказати, але не міг. Пульс був кволий, іноді уривався, й кінцівки помітно холонули. Уклавши його знову, я зійшов до берега, де Улсон порався з шлюпкою, і сказав йому, що Бой помре через півтори або дві години. Ця звістка прикро вплинула на Улсона, хоч ми й ждали цієї смерті вже два тижні і не раз казали про неї. Ми разом увійшли до кімнати. Бой кидався на підлозі, ламаючи собі руки. Жалко було дивитися на нього — так він мучився. Я дістав з аптеки баночку з хлороформом і, наливши кілька крапель на вату, підніс його Бою до носа. Хвилин через п'ять він почав заспокоюватись і навіть щось пробурмотів; йому, видимо, було краще. Я забрав вату. Улсон стояв зовсім спантеличений і питав, що його тепер робити. Я коротко сказав йому, що тіло ми викинемо сьогодні вночі в море, а зараз він повинен набрати кілька каменів та покласти їх у шлюпку, і чим більше він їх візьме, тим буде краще, тіло одразу ж піде на дно. Улсонові це доручення не дуже сподобалось, і мені довелося дещо пояснити йому: нам не можна баритися з тілом, яке розкладається, бо загнивання в цьому кліматі почнеться одразу ж після смерті; ховати його вдень при тубільцях я не маю наміру, а вирити глибоку яму в кораловому грунті надто важко, недостатньо ж глибоку могилу собаки тубільців знайдуть і розриють. Ці останні два доводи трохи підтримали Улсона, який занепав духом. Щоб бути певним, що він усе зробить, а головне, щоб каменів було досить, я сам пішов до шлюпки.

Піднявшись потім до хатини, я зайшов до Боя подивитися, в якому він стані. В кімнаті було зовсім темно, стогонів не чути. Я навпомацки знайшов його руку. Пульсу більше не було. Нахилившись і приклавши одну руку до серця, а другу до рота, я не почув ні биття, ні дихання. Поки ми ходили до струмка по каміння, він умер так само мовчки, як і лежав увесь час своєї хвороби.

Я засвітив свічку і подивився на тіло. Воно лежало так, як звичайно Бой спав і сидів, цебто підібравши ноги й схрестивши руки. Улсон, який стояв позад мене, дарма що за життя Боя завжди лаяв його й недобре казав про нього, тепер був дуже зворушений. Не знаю чому, але ми обидва говорили дуже тихо, немов боялися збудити небіжчика. Коли я висловив Улсонові свій давній намір, а саме розпиляти череп Боя й зберегти його мозок для дослідів, Улсон зовсім отетерів і улесливо благав мене не робити цього. Обмірковуючи, як би зручніше зробити цю операцію, я з досадою зауважив, що в мене немає досить великої^ банки, де можна було б помістити цілий мозок. Сподіваючись, що кожної години можуть прийти тубільці, й, мабуть, з серйозними намірами, я зрікся не без жалю бажання зберегти мозок полінезійця.

Пора було спорядити труп Боя в його сиру могилу, але так обережно, щоб наші сусіди нічого про це не знали.

Не буду описувати докладно, як ми вклали небіжчика в два великі лантухи; як зашнурували їх, лишивши діру на каміння; як у темряві несли його вниз до шлюпки; як, спускаючись до моря, Улсон спіткнувся і впав, небіжчик на нього, а за небіжчиком і я; як ми не могли одразу знайти нашу кладь, бо вона скотилася вдаліше за нас, — просто на пісок. Відшукавши, ми, нарешті, опустили труп у шлюпку й поклали в лантух пудів зо два каміння. Все було дуже незручно робити в темряві. Як на те був відплив. Нам знову коштувало великих зусиль стягнути по камінню важку шлюпку у воду. Не встигли ми взятися за весла, як перед нами за одну чверть милі з-за мису Габіна (мису Обсервації на карті) мелькнув один, потім другий, третій… десятий вогник. То були одинадцять пірог, що наближалися до нас. Тубільці неодмінно заїдуть до нас, бо, побачивши шлюпку, під'їдуть близько до неї. Їхні яскраві факели освітять довгий лантух, який, звичайно, зацікавить їх. Одне слово, те, чого я не бажав, цебто, щоб тубільці дізналися про смерть Боя, здавалось, зараз станеться.

— Чи не можна Боя сховати в лісі? — запропонував Улсон. Але лантух був надто важкий, щоб тягнути його між деревами, та й тубільці будуть тут незабаром.

— Будемо дужче гребти, — сказав я, — може, якось вислизнемо.

Разів зо два, зо три ми дуже змахнули веслами. Але що це? Шлюпка не рухається, ми на рифі або на мілині. Папуаси все ближче, ми зо всіх сил заходилися відштовхуватись веслами, але марно. Наше безглузде становище було мені дуже прикре; я ладен був стрибнути у воду, щоб зручніше було зштовхнути шлюпку з мілини; я хотів це зробити, незважаючи навіть на присутність численних акул. Нарешті мені спала щаслива думка оглянути наш борт. Моя рука намацала перешкоду: виявилося, що мотуз, яким шлюпка з корми прикріплялася до берега, застряв між камінням і заплутався між гіллям, яке валялось коло берега, і що це саме він не пускає нас. З великим задоволенням схопив я ніж і, перерізавши мотуз, звільнив шлюпку. Ми знову схопилися за весла й почали старанно гребти. Тубільці виїхали, як і вчора, рибалити; їхні вогні мигтіли чимраз ближче. Можна було вже розчути голоси. Я скерував шлюпку поперек їхньої путі, і ми намагалися якомога тихше опускати у воду весла, щоб не привернути уваги тубільців. «Якщо вони побачать Боя в лантуху, вони скажуть, що це ми вбили його, й, мабуть, заб'ють нас», — зауважив Улсон. Я наполовину поділяв його думку й не дуже бажав зустрітися в таку хвилину з тубільцями. Всіх тубільців на пірогах було тридцять три, по три чоловіки на пірозі. Вони були добре озброєні стрілами та списами й, усвідомлюючи свою перевагу, могли б дуже добре скористуватися з цього. Проте і в нас були шанси: два револьвери могли змусити тікати весь натовп. Ми гребли мовчки, і брак вогню на шлюпці спричинився, мабуть, до того, що нас не помітили, бо факели на пірогах освітлювали яскраво тільки найближчі речі коло них. Тубільці старанно рибалили. Ніч була тиха й дуже темна. Від вогнів на пірогах на спокійну поверхню моря лягали довгі блискучі стежки. Кожний змах весел світився тисячами іскор.