Серед дикунів Нової Гвінеї
Шрифт:
2 квітня
Близько третьої години я почув себе дуже кепсько — почався приступ — і мусив пролежати весь вечір не рухаючись через страшний головний біль. Вночі була чудова гроза. Майже безперервна блискавка яскраво освітлювала дерева навколо, море й хмари. Гроза охопила дуже великий простір; майже одночасно чулися розкоти грому вдалині й гуркіт його мало що не над головою. Часті блискавки просто осліплювали, і разом з тим найдальший обрій було так ясно видно, як удень. І в той же час мене трясла сильна пропасниця, я почував холод у всьому тілі. Крім того, холод і вогкість, що вривалися з вітром у двері й щілини, дуже дратували мене. Саме над головою в покрівлі трохи протікало, і не встигав я заспокоюватись, як тонка струмина або велика крапля дощу падала мені на лице. Кожний порив вітру міг зірвати товсті сухі ліани, які все ще висіли над покрівлею, внаслідок чого могли б упасти важкі ящики, що лежали на горищі надо мною.
Потребуючи кількох годин сну й зневірившись, що зможу заснути за цих умов, я прийняв невелику дозу морфію і незабаром заснув.
3 квітня
По обіді я пішов до Бонгу дістати провідника для екскурсії в Теньгум-мана. Я скористувався відпливом, щоб дійти туди, поки ще сухо. Як звичайно, коли приходить гість, тубільці готують йому частування, але сьогодні воно вийшло не дуже вдале: замість аяну зварили «бау», а саго дуже відгонило цвіллю. Я сидів біля вогнища, де кілька жінок поралося коло вечері, і дивувався спритності, з якою вони чистили овочі своїми первісними інструментами: уламком черепашки та бамбуковим ножем. Одна жінка спробувала чистити «бау» ножем, якого я дав її чоловікові; але можна було помітити, що вона володіла ним далеко гірше, ніж своїми інструментами. Вона раз у раз надто глибоко врізалася, мабуть, через те, що, працюючи своїми інструментами, звикла докладати далеко більше сили, ніж цього треба було для європейських. Мені показали сьогодні вперше рід бобів («могар»), який тубільці підсмажують, як ми, наприклад, каву. В одної жінки було на руках немовля, яке раптом зайшлося криком. Я мимоволі нахмурився, і це злякало жінку, що миттю підвелась і пішла до хатини. Проте дитина не вгавала, жінка знову вийшла з хатини й поклала дитину у великого лантуха, якого повісила собі на спину так, що шнурок лантуха охоплював її чоло, і, нахиливши голову, щоб зберегти рівновагу, почала бігати туди й назад по майданчику між хатинами. Дитина, якій, мабуть, важко було кричати через ці рухи, незабаром притихла. Моя вечеря була готова, і мене повели до буамбрамри, де запросили сісти на піл, після чого передо мною поставили табір з гарячим бау та аусем. У папуасів є звичай лишати гостя самого, коли він їсть, зостається тільки господар, який прислуговує гостеві. Інші ж усі відвертаються або виходять на часинку.
Я знайшов собі двох провідників, третій пристав до нас з власного бажання. Коли я зібрався йти, майже зовсім уже смерклось, і тільки на березі моря можна було відрізняти речі. В лісі панувала цілковита темрява, і лише помацки я міг продертися вузькою стежкою до Горенду, де жителі дуже здивувалися, що я так пізно прийшов. Кілька чоловік сиділо біля своїх хатин і в темряві зрідка перемовлялися; тільки в буамбрамрі горіло багаття і готували вечерю для гостя з Гумбу. Мені також запропонували вечеряти; я відмовився й попросив лише горюче поліно, щоб дійти додому. Мені хотіли, дати провідника, але я відмовився, гадаючи, що мені слід призвичаюватися бути в якійсь мірі папуасом. Я рушив з головешкою в руках, та незабаром вогонь погас, а запалити його знову я не зумів. Кінець його, що дотлівав, зовсім не допомагав мені, тим-то я кинув головешку на півдорозі. Кілька разів я збивався з стежки, якою вдень проходив багато сотень разів, наштовхувався на пні та гілки, і двічі мене охоплював сумнів, чи я дійду в цій темряві додому. Я вже змирився з думкою переночувати в лісі, та все ж просувався наперед і, нарешті, дістався додому, де здивовано побачив, що прийшов з цілими очима й неподряпаним лицем.
6 квітня
Приготувався зовсім іти в Теньгум-мана. Гадав у шлюпці вирушити до Бонгу, переночувати там і рано, коли світатиме, йти в Теньгум-мана, але велика громовиця із зливою змусила мене лишитися дома.
7 квітня
Теньгум-мана, гірське селище, що лежить за рікою Габе-неу, дуже цікавить мене, як одне з найвищих селищ усього гірського хребта, що має загальну назву Мана-Боро-Боро. Дарма що багатьох жителів гірських селищ я не раз уже бачив у Гарагасі, мені хотілося подивитись, як вони живуть у себе. Лишивши Улсона в Гарагасі, я повісив на плечі невеликого ранця, з яким, ще будучи студентом у Гейдельберзі та Ієні, сходив багато частин Німеччини й Швейцарії, і, захопивши з собою легку ковдру, подався до Бонгу. Проте дорогою виявилося, що моя ноша надто важка, тому в Горенду я відібрав деякі речі, згорнув їх у пакунок і передав Дігу: який охоче взявся нести їх.
Приплив був ще високий; довелося роззуватись і часто йти берегом по коліна у воді. Сонце сідало, коли я увійшов до Бонгу. Більшість жителів зібралися рибалити, але багато хто лишився з нагоди мого приходу, щоб приготувати мені вечерю. У Бонгу були також гості з Білі-Білі, і ми разом повечеряли. Зовсім смеркалося, та папуаси й гадки не мали запалювати інші вогнища, крім тих, що були потрібні на готування вечері, та й ці не горіли, а догоряли. Люди сиділи, їли й ходили майже в цілковитій темряві. Це хоч і здалося мені оригінальним, але не зовсім зручним. Можливо, що це було в них через нестачу сухого дерева й через те, що важко було рубати свіже кам'яними сокирами. Коли треба було трохи більше світла, папуаси запалювали віхоть сухого кокосового листя, що яскраво освітлював на хвилину або дві довколишні речі.
Тубільці мають добру звичку не говорити багато, особливо коли їдять — цей процес у них відбувається мовчки. Мені набридло сидіти потемки, і я пішов до моря подивитись, як ловлять рибу. Один з тубільців запалив віхоть кокосового листя, і при світлі цього факела ми прийшли до берега, де дванадцять яскравих вогнів палало на пірогах, і відблиски їх, рухаючись по воді, подекуди освітлювали піну прибою. Увесь північний обрій був укритий темними хмарами. Над Кар-Каром безнастанно мигтіла блискавка й часом чувся далекий грім. Я прилучився до тих, що сиділи на березі, на стовбурі викинутого прибоєм великого дерева. Піроги одна за одною почали причалювати до берега, і рибалки. заходилися розбирати здобич. Хлопчики років восьми або десяти стояли біля платформи пірог, тримаючи факели, тоді як дорослі розкладали купками зловлені рибки. При різкому освітленні профіль хлопчиків здавався мені типовим, типовішим, ніж профіль дорослих, в яких вуса, борода та здоровенна кучма — різні в кожного — надавали певного індивідуального відбитку. А в хлопчиків безволоса нижня частина обличчя та майже в усіх голена голова являли дуже типові силуети.
Три особливості впали мені в очі: високий відхилений назад череп з похилим чолом, щелепи, які виставали наперед, причому верхня губа випиналася наперед більше, ніж кінець носа, й, нарешті, тонка шия, а особливо верхня найтонша її частина під самим підборіддям. Кожний рибалка приніс мені по кілька рибок, а один з них, коли ми повернулися в селище, випік їх для мене в гарячому попелі. Коли я пішов до буамбрамри, де мав переночувати, мене супроводило чоловік п'ять тубільців, яким було цікаво подивитись, як я ляжу спати.
Лако, хазяїн хатини, сидів біля яскравого багаття й пік зловлену рибу. Середина хатини була досить широка й справляла при яскравому освітленні дивне враження своєю порожнечею. Посередині було багаття, коло правої стіни — довгий піл; щось подібне до широкої полиці тягнулося вздовж лівого боку, там лежало кілька кокосів, над полом висіло два-три списи, лук і стріли. Від гребеня покрівлі звисав мотуз, що мав чотири кінці, які прив'язували до чотирьох кутків невеликого висячого низького бамбукового кошика, де, загорнуті в зелене листя, лежали варені припаси. Оце й усе, що було в хатині.
Кілька кокосових горіхів, трохи печеного аяну та риби, два-три списи, лук і стріли, кілька табірів, три або чотири «маль» [38] становили єдину рухому власність Лако, як і більшості інших папуасів. Хоч у нього ще не було дружини, та вже була хатина, тоді як у більшості неодружених тубільців хатин не було.
Я приготував собі постіль, застелив ковдру на довгому полу, підклав собі під голови ранця й надув каучукову подушку, на великий подив тубільців, скинув черевики й ліг, закрившись половиною ковдри, тоді як другу половину підстелив під себе. Чоловік шість тубільців мовчки стежили з великою Цікавістю за кожним моїм рухом. Коли я заплющив очі, вони присіли до багаття й почали шепотіти, щоб не заважати мені. Я дуже швидко заснув.
38
Маль — папуаський «одяг», що складається з пов'язки на стегнах у чоловіків та фартуха в жінок. Маль фарбують яскраво-червоною фарбою.
8 квітня
Прокинувся вночі, збуджений рухом полу. Лако, що спав на протилежному кінці, зіскочив з нього, щоб поправити пригасле багаття; на його голе тіло, мабуть, неприємно впливав нічний вітрець, що продирався через численні щілини хатини. Лако не задовольнився тим, що роздмухав багаття та підклав дрова; він розклав ще друге багаття під полом, саме під тим місцем, де лежав, отож теплий дим, проходячи між розколотим бамбуком, зігрівав один бік його невкритого тіла. Я й сам зауважив, що моя повстяна ковдра була не зайвою вигодою: ніч була справді холоднувата. Кілька разів крізь сон я чув, як уставав Лако, щоб поправити вогонь.
Часом мене будив також дитячий крик, що долітав із сусідніх хатин: Крик півня та голос Лако, який розмовляв із сусідом, остаточно збудили мене, я встав і одягнувся. Не знайшовши ні в господаря, ні в сусідів достатньо води, щоб умитись, я пішов до струмка. Було ще зовсім темно, і я з горючою головешкою в руках мусив був шукати дороги до берега моря, де впадав струмок. Над Кар-Каром лежали темні хмари, з яких часто мигтіла блискавка; східний обрій починав щойно бліднути. Умившись коло струмка й захопивши принесений бамбук з водою, я повернувся до селища й заходився готувати чай. Цей процес дуже здивував Лако та інших папуасів, які прийшли з ранковим візитом; вони всі почали реготати, бачачи, що я п'ю окріп і що цей окріп може правити за «інгі» (страву, їжу) для Маклая. Кінчивши з чаєм і вийшовши з хатини, я був неприємно здивований, що й досі ще темно, дарма що я близько двох годин був на ногах. Не маючи з собою годинника, я надумав знову лягти і діждатися дня. Прокинувся, коли вже зовсім розвиднілось, і почав збиратися в дорогу. Та тут виявилась одна перешкода. Люди з Бонгу не хотіли ночувати в Теньгум-мана, тоді як я хотів конче там заночувати. Я вирішив відпустити людей з Бонгу сьогодні ж, тільки-но прийду до селища, і повернутися завтра з людьми Теньгум-мана. Справа уладналася, й, замість двох, зо мною рушило сім чоловік.