Чтение онлайн

20 вересня

За ніч попутна течія посунула нас до півночі миль на двадцять. Я рано піднявся на палубу, сподіваючись до схід сонця побачити верхогір'я, вільне від хмар. І справді, гори було ясно видно, вони являли собою кілька окремих вершин, а далі був суцільний високий мур, майже скрізь однаковий заввишки. Під час сходу сонця верховина й підгір'я були вільні від хмар; між, ними тягнулися білі шаруваті хмари. Сонце освітило берег, де ясно можна було відрізнити три або чотири паралельні гірські хребти, що громадилися один над одним. В міру того як ми посувалися вперед, краєвид берега мінявся. Терас більше не було, а до високих подовжних хребтів примикали неправильні поперечні ряди пагорків, між якими, «мабуть, протікали річки. Рослинності було тут більше.

Близько десятої з половиною години, посуваючись до затоки Астролябії, ми побачили перед собою два миси: південний — мис Ріньї і північний — мис Дюпере, обидва невисокі, а другий з них далеко виступав у море. Хмари потроху оповили верхогір'я високих хребтів; величезні купчасті хмари, клубочачись і міняючи форму, лягли на них. По схилах невисоких пагорків де-не-де видно було густі стовпи диму. Стало досить тепло: у затінку термометр показував 31 градус тепла. На дванадцяту годину ми були серед великої затоки Астролябії.

На запитання командира корвета «Витязь» капітана Назимова, в якому місці берега я хотів би зійти з корабля, я показав на лівий, вищий берег, гадаючи, що правий, низький, може бути недобрий для здоров'я. Ми довго вдивлялися в берег затоки, бажаючи знайти хатини тубільців, але, крім стовпів диму на пагорках, нічого не помітили. Проте, підійшовши ще ближче до берега, старший офіцер Новосельський закричав, що бачить дикунів, які тікають. Справді, можна було в одному місці піщаного берега відрізнити кілька темних постатей, які то бігли, то спинялися.

Близько того місця виступав невеликий мис, за яким, здавалося, була маленька бухта. Ми рушили туди, і наше припущення щодо наявності бухти справдилося. Увійшовши в неї, корвет «Витязь» став на якір сажнів за сімдесят від берега на двадцяти семи сажнях глибини. Величезні дерева, що росли біля самісінького краю стрімкого скелястого берега бухти, спускали своє листя геть аж до самої поверхні води, а незліченні ліани [2] та всякі паразитні рослини утворювали своїми китицями справжню запону між деревами, і тільки північний піщаний мис цієї бухти був відкритий. Незабаром на цьому мисі з'явилась група дикунів. Тубільці, здавалось, були дуже боязкі. Після того як вони довго радилися між собою, один з них висунувся з групи, несучи кокосовий горіх [3] , якого він поклав біля берега, і, показуючи на нього на мигах, хотів, либонь, пояснити, що цей кокос призначено нам, а потім швидко зник у гущавині лісу.

Я звернувся до командира корвета, прохаючи дати мені шлюпку, щоб рушити на берег, але коли дізнався, що заради безпеки гадають відрядити ще й катер з озброєною командою, я попросив дати мені шлюпку без матросів і, наказавши обом своїм слугам, Улсону та Бою [4] , зійти в шлюпку, рушив познайомитись з моїми майбутніми сусідами, захопивши наперед деякі подарунки: намисто, червону бавовняну матерію, розірвану на шматки й вузькі стрічки, тощо.

Обминувши мис, я подався вздовж піщаного берега до того місця, де ми вперше помітили тубільців. Хвилин за двадцять ми наблизились до берега, де я побачив на піску кілька тубільних пірог [5] . Проте мені не пощастило вийти тут на берег через великий прибій. Тим часом з-за кущів вийшов озброєний списом тубілець і, піднісши спис над головою, хотів на мигах дати мені зрозуміти, щоб я забирався геть. Та коли я підвівся в шлюпці й показав кілька червоних ганчірок, з лісу вискочило десь із дванадцять озброєних усяким дрюччям дикунів. Бачачи, що тубільці не відважуються підійти до шлюпки, й не бажаючи сам стрибати у воду, щоб дістатись до берега, я кинув мої подарунки у воду, сподіваючись, що хвиля приб'є їх до берега. Помітивши це, тубільці енергійно замахали руками й показали, щоб я забирався геть. Збагнувши, що наша присутність заважає їм увійти у воду й узяти речі, я наказав моїм людям веслувати, і тільки-но ми відпливли від берега, як тубільці навперейми кинулись у воду й миттю повитягали червоні хустки. Проте, незважаючи на те, що червоне ганчір'я, здавалось, дуже припало до вподоби дикунам, які страшенно зацікавлено розглядали його й багато говорили між собою, ніхто з них не відважився підійти до моєї шлюпки. Бачачи, що мені не щастить зав'язати з ними перше знайомство, я повернувся до корвета, де дізнався, що дикунів бачили і в іншому місці берега. Я негайно рушив у тому напрямі, але дикунів там не було; тільки в бухті геть далі видно було з-за стіни зелені, що сягали аж до самої води, кінці витягнутих на берег пірог. Аж ось на березі між деревами я помітив білий пісок, швидко рушив до цього місця, що, як виявилося, було дуже затишне й гарне; висадившись тут, я побачив вузьку стежку, яка вела в гущавину лісу. Я так нетерпляче вискочив із шлюпки й подався стежкою до лісу, що навіть не дав ніяких наказів моїм людям, які заходились прив'язувати шлюпку до ближчих дерев. Пройшовши кроків з тридцять стежкою, я помітив між деревами кілька покрівель, а далі стежка привела мене до майданчика, навкруг якого стояли хатини з покрівлями майже до самої землі. Селище мало дуже охайний і привітний вигляд. Середина майданчика була добре утоптана, а навколо росли кущі з строкатим листям і підносилися вгору пальми, даючи тінь і прохолоду. Побілілі від часу покрівлі з пальмового листя гарно вирізнялися на темно-зеленому фоні довколишньої зелені, а червоно-гарячі квіти китайської троянди та жовто-зелене й жовто-червоне листя всяких видів кротонів оживляли загальний краєвид лісу, що складався з бананів [6] , панданусів [7] , хлібних дерев [8] , арекових [9] та кокосових пальм. Високий ліс довкола захищав майданчик од вітру. Хоч у селищі не було жодної душі, проте скрізь видно було сліди мешканців, які недавно його покинули: на майданчику іноді спалахувало, тліючи, багаття, тут лежав недопитий кокосовий горіх, там — кинуте наспіх весло; двері деяких хатин були закладені якоюсь корою та забиті навхрест пластинами розколотого бамбука. А втім, у двох хатинах двері лишились відчинені, видимо, господарі кудись дуже поспішали й не встигли їх замкнути. Двері були на висоті двох футів, тому скидались більше на вікна, ніж на двері, це був єдиний отвір, через який можна було пройти в хатину. Я підійшов до одних таких дверей і заглянув усередину. В хатині темно, ледве можна відрізнити деякі речі, що були тут: високий піл з бамбука, на долівці кілька каменів, між якими тлів вогонь і які правили за опертя поламаному глиняному горщику, що стояв серед них; на стінах висіли низки з черепашок та пір'я, а під покрівлею, чорною від кіптяви, — людський череп. Проміння призахідного сонця освітлювало теплим світлом гарне листя пальм, у лісі лунали незнайомі крики якихось птахів. Було так добре, мирно й разом незвичайно та незнайомо, що скидалося більше на сон, ніж на дійсність.

Підходячи до другої хатини, я почув шамотіння. Обернувшись у той бік, відкіля воно долинало, я побачив за кілька кроків людину, що немовби виросла з-під землі. Людина подивилась якусь мить у мій бік і метнулася в кущі. Майже бігцем кинувся я за нею стежкою, розмахуючи червоною ганчіркою, що трапилась мені в кишені. Обернувшись і бачачи, що я один, без усякої зброї і на мигах прошу його підійти, чоловік спинився. Я одразу ж підійшов до дикуна, мовчки подав йому червону ганчірку, яку він узяв, як видно, з великим задоволенням і пов'язав нею собі голову.

Цей папуас був середній на зріст, темно-шоколадного кольору з тьмяно-чорним, кучерявим, як у негра, коротким волоссям, широким сплюснутим носом, очима, які визирали з-під навислих надбрівних дуг, і великим ротом, майже зовсім закритим настовбурченими вусами й бородою. Увесь його одяг складався з якоїсь сірої ганчірки, завширшки близько восьми сантиметрів; пов'язана спочатку як пояс, вона далі спускалася між ногами й позаду знову прикріплювалась до пояса. Два пучки плетеної сухої трави, немов браслети, щільно охоплювали руки над ліктями. За один із цих пучків чи браслетів застромлено зелений листок, за другий на лівій руці — щось схоже на ніж з гладко обточеного уламка кістки (як я переконався потім, кістки казуара [10] ). Дикун був дебелий, з добре розвинутими м'язами. Вираз обличчя мого першого знайомого видався мені досить симпатичним; я чомусь подумав, що він слухатиметься мене, взяв його за руку й не без деякого опору привів назад до селища. На майданчику я знайшов моїх слуг Улсона та Боя, які шукали мене й дивувалися, куди це я зник. Улсон подарував моєму папуасові плитку тютюну, з якою, проте, дикун не знав, що робити, й, мовчки взявши подарунок, застромив його за браслет правої руки поряд з листком бетелю.

Поки ми стояли серед майданчика, з-за дерев та кущів почали виходити дикуни, не наважуючись підійти й кожної хвилини готові кинутися навтіки. Вони мовчки, не рухаючись, стояли на достатній відстані, пильно стежачи за нашими рухами. Через те що вони не рушали з місця, я мусив брати в цілковитому розумінні цього слова окремо кожного за руку й тягти до нашого гуртка. Нарешті, зібравши всіх докупи, я, зморений, сів серед них на камінь і заходився обдаровувати їх усяким дріб'язком: бісером, цвяхами, риболовними гачками та смужками червоної матерії. Призначення цвяхів та гачків, видимо, вони не знали, проте жоден з них не відмовився їх узяти.

Коло мене зібралося чоловік з вісім папуасів; вони були різні на зріст та й виглядом де в чім різнилися також, хоч і не дуже. Колір шкіри мав небагато варіацій; найбільший контраст до типу мого першого знайомця являв собою чоловік, на зріст трохи вищий, худорлявий, з горбатим, випнутим носом і дуже стиснутим з боків чолом; борода й вуса в нього були голені. На голові підносилась кучма червоно-бурого волосся, з-під якої позаду спускались на шию скручені пасма, дуже схожі на трубкуваті кучері жителів Нової Ірландії. Кучері ці висіли за вухами й спускалися аж до пліч. У волоссі стирчали два бамбукові гребені, на одному з яких, заткнутому на потилиці, красувалося кілька чорних та білих пір'їн (казуара й какаду [11] ) у вигляді віяла. У вухах були застромлені великі черепахові сережки, а в носовій переділці — бамбукова паличка завтовшки з грубенький олівець, на якій вирізано візерунок. На шиї, крім намиста із зубів собак та інших тварин, черепашок тощо, висіла невелика торбинка, а на лівому плечі — друга, що спускалась до пояса, повна всіляких речей. У цього тубільця, як і в усіх інших, верхня частина рук була туго перев'язана браслетами, за якими засунуто всякі речі — в кого кості, а в кого листя або квіти. В багатьох на плечі висіла кам'яна сокира, а деякі тримали в руках добрячий лук (мало що не заввишки з людину) та стрілу понад метр завдовжки. У них було волосся різного кольору, то зовсім чорне, то пофарбоване червоною глиною, і зачіски їхні теж були різні: в декого волосся кучмилося на голові, в декого було коротко підстрижене, а в деяких на потилиці висіли вже згадані кучері; але в усіх волосся було кучеряве, як у негрів На бороді волосся також закручувалося дрібними спіралями. Колір шкіри мав кілька невеликих відтінків. Молодші були світліші за старих. З цих восьми папуасів, яких я вперше зустрів, четверо були хворі: у двох елефантіазис [12] спотворив ногу, третій являв собою цікавий випадок псоріазису [13] , поширеного по всьому тілу, в четвертого спина й шия були всіяні чиряками, які сиділи на великих твердих ґулях, а на лиці рябіло кілька шрамів — сліди, мабуть, таких же давнішніх чиряків.

Тим часом сонце вже сіло, і я надумав, незважаючи на мої цікаві перші спостереження, повернутися на корвет. Увесь натовп провів мене до берега, несучи подарунки: кокоси, банани та двох дуже диких поросят, в яких ноги були міцно зв'язані і які без угаву кувікали; все це було покладено в шлюпку. Сподіваючись ще більше зміцнити добрі стосунки з тубільцями й разом з тим показати офіцерам корвета моїх нових знайомих, я запропонував папуасам, що супроводили мене, поїхати зі мною до корвета на своїх пірогах. Після довгих міркувань чоловік з п'ять сіли в дві піроги, інші ж лишилися й навіть, здавалося, гаряче відмовляли сміливців від їхнього відважного й ризикованого кроку. Одну з пірог я взяв на буксир, і ми рушили до «Витязя». Проте на півдорозі й ці, сміливіші, роздумали, показуючи на мигах, що не хочуть їхати далі, та намагалися віддати буксир, тоді як друга, вільна пірога, швидко повернулася до берега. Один з тих, що сиділи в пірозі, яку ми тягли за собою, намагався навіть своєю кам'яною сокирою перерубати снасть, що правила нам за буксир. Не без труднощів нам пощастило втягнути їх на палубу. Улсон і Бой майже силоміць підняли їх на трап. На палубі я взяв полонених під руки й повів під пів'ют; вони від страху тремтіли всім тілом, не могли без моєї підтримки стояти на ногах, гадаючи, мабуть, що їх уб'ють. Тим часом зовсім смерклося, під ют принесено ліхтаря, і дикуни помалу заспокоїлися, навіть повеселішали, коли офіцери корвета подарували їм усякі речі й почали частувати чаєм, який гості одразу випили. Дарма що їх так ласкаво пригостили, вони з помітним задоволенням, дуже поквапно спустилися трапом у свою пірогу й швидко повеслували назад до селища.

На корветі мені сказали, що під час моєї відсутності знову з'явились на березі тубільці й принесли з собою двох собак, яких вони тут же забили, й лишили їх трупи, як подарунок, біля води.

21 вересня

Берег затоки Астролябії в тому місці, де «Витязь» кинув якір, гористий; кілька паралельних пасм гір різної височини тягнуться вздовж берега, лише на західно-північно-західному березі перериваються низиною. Північно-західний берег теж гористий, хоч і не такий високий, як південний, і кінчається невисоким мисом.