Чтение онлайн

— Я вже чув це, тату! — досить нечемно обірвав його Бронко.

— Так, так… ну, добре. Ти вже чув про це. Ну, не буду розводитись, бо ти знаєш, чим скінчилася та історія. Коли ти підріс і треба було вирішувати твою долю, я сказав собі, — моя точка залишалася такою самою, тільки змінила свій напрям: від батька повернулася в бік сина… Так, ага… я сказав собі: твій син, Йосифе, доведе задуману тобою справу до кінця. І ти ще дочекаєшся друкарського кооперативу, чи там спілки, а молодий Завадка, ніби ти, слухай ти мене, буде там керівником. Ніби таким, як має бути. Чекай, не перебивай мене, дай нарешті виговоритися. Я знав, що до спілки, чи хоч би кооперативу, потрібний капіталик. А звідки він взявся б у мене? І от я почав, як сам знаєш, відкладати з заробітку, а потім з пенсії… як каже поляк, зярко до зярка і бендзе мярка. Було воно нелегко, сину. Голодувати ми не голодували, щоправда, але що тут говорити? Я за все своє життя не був ні разу у справжньому театрі. Я сторонився людей, не хотів ні в кого бувати, щоб і до себе не запрошувати, бо то коштувало б. Твоя мама ходила сім років в одній сукенці на правий бік, а сім на лівий. У найбільшу спеку, було, йдемо з мамою містом, їй піт градом котиться з лиця, а я не можу дозволити собі рідній жінці зафондувати порцію морозива, бо… сам знаєш, чому. І все я думав собі, що ще рік, ще два, ще три — і я таки дочекаюся, що мій син буде в друкарськім кооперативі. А виходить, не треба було, що пусто-дармо скупився собі і твоїй мамі, що я… одне слово, пошився в дурні. От що мене, Бронку, найбільше пече, — тицьнув рукою собі під груди.

— Не треба, тату, — Броник бере батька за руку.

Цей скупий жест ласки знову запалив каганець надії в серці Йосифа:

— А якби я взяв і сказав тобі: Бронку, сину мій, зроби це для мене, старого, і більш нічого в житті я тебе просити не буду!..

«Несила слухати такого й людині з кам'яним серцем. А що я можу, тату?»

— Тату, повірте мені, що, якби я міг, я зробив би це для вас.

— А якби я тобі сказав, що це моя остання просьба до тебе? Засуджують людину на смерть, та й то ще питають: чого ти собі бажаєш перед смертю? Подивись на мене, сину, мій вік уже не довгий, і… по моїй смерті поступиш, як сам захочеш, а тепер, прошу тебе, піди раз проти себе самого і зроби так, щоб я ще за свого життя побачив тебе у спілці. Га, сину?

— Тату, мені серце болить за вас. Я прошу вас, не завдавайте мені ще більшого болю, бо я не можу… Зрозумійте, не можу цього зробити. От так, як не міг піти за вас просити до Осадчука, хоч мама жадали цього від мене. Не просіть мене, тату, — в його голосі бринить ніжність, за яку хвилину пізніше буде ніяково перед самим собою, — такого, чого я не можу для вас зробити. Ви ж самі мене вчили бути твердим у своїм слові. Ви все казали: «Ми, Завадки, маємо слово, гей мур», — а тепер хочете, аби один з Завадків, ваш син, тату, став зрадником?

Слово це ніби протверезило старого.

— Зрадником? — лупнув на Бронка червоним, наче після п'янки, оком. — Ти? Ні, не хочу, щоб мій син був зрадником… Що ні, то ні… Аж такої офіри не вимагаю від тебе, сину. Де мама? — став розглядатись по хаті, хоч і знав, що Павлини немає з ними.

Бронкові знову боляче защеміло серце. Батько робив враження людини несповна розуму.

— Гей, жінко! — відкрив Йосиф двері до сіней. — Де ти там? Ануко, ходи сюди!

Увійшла з кухні Павлина, за звичкою витираючи по дорозі руки фартухом. Нічого не спитала, лише перелякано дивилася то на чоловіка, то на сина.

— Жінко, — ступив крок до неї Йосиф, силкуючись здобутися на бадьорий тон. — Хочу тобі сказати, аби ти взяла з тих грошей, що у буфеті, і купила собі гарну сукенку, і відповідні мешти до того, і хустину на голову. Слухай ти мене, я ціле життя заощаджував, а тепер ти маєш виглядати в мене, як пава.

На обличчі Павлини вимальовувався щораз більший жах.

— Чого ти, жінко, слухай ти мене, така перестрашена? Ти, може, гадаєш, що я не при здоровому розумові? От тобі і на! Нічого не сталося, Павлино, тільки, слухай ти мене, нашому синові грошей не потрібно, а ми з тобою, дурні, не знали цього і ціле життя заощаджували…

Бронкові стає жаль бідної матері.

— Мамо, ви не слухайте тата! Вони жартують.

— Та я виджу, які тут жарти.

— Я, мамо, правду кажу. Тату, коли я сказав, що мені не потрібно грошей? Певно, хай мама куплять собі нарешті якесь пристойне вбрання, але… боюсь, що й мені скоро буде потрібно грошей. Мамо, тату, хочу вам сказати, що я задумав женитись.

Павлина ні врадувалась, ні зажурилась. Можна було б подумати, що справа не стосується її сина.

Йосиф промимрив:

— Та добре, що хоч сказав, а то могли тато з мамою від чужих людей дізнатись.

— А я вже чула від людей, — недружелюбно втрутилася Павлина. — Сміялися якось тут, що ти в самого ксьондза Річинського женишся.

— А то не сміх, мамо, а правда. Беру одну з сестер Річинських. Оту найкращу, — додав з щасливою міною на обличчі. — А ви, мамо, повинні б її знати. То та сама, що говорила з вами, коли ви заходили туди у справі тих штанів по каноніку.

— Хай бог благословить, — тихо проговорила ошелешена Павлина те, що звичайно в таких випадках кажуть. Спромогтись на більше не почувала себе в силах.

Від того, що почула від сина, так їй зашуміло в вухах, так загуділо в голові, що аж коло серця, хай преч кажеться, зробилося їй млосно. Ніби після довгої лежі, чуйте, звелася на ноги і раптом відчула ще всю слабкість свого тіла.

Хотіла чимхутчіш вибратися з хати в город, до грядок.

Може, на свіжому повітрі перестане в її голові гудіти той млин і вона зможе зібратися трохи з думками.

Коли розглянулася по подвір'ю, то нова біда найшла її: не розуміла, як сусіди праворуч можуть так ліниво поратися біля своїх грядок, а ті ліворуч так преспокійно полоскати білизну в балії біля криниці, коли в її домі така новина…

Її син, людоньки, таки направду жениться у панства Річинських!

Обережно, наче тісто для струделя [168] , натягає Зоня (в рукавичках) на ногу панчоху-павутинку. Впоравшись з цією делікатною процедурою і надівши туфельки, береться готувати сніданок. Запалює спиртівку, ставить риночку з молоком і щойно тепер усвідомлює, що сьогодні їй нікуди поспішати.

Дотеперішній нормальний порядок дня у самій основі поламаний дощенту.

Нормальний день звичайно починався букетом запахів: запах спалюваного денатуратного спирту, потім свіжозвареної кави, потім запах зубної пасти, потім пасти до взуття, потім туалетного мила і наостанку ніжний запах садового горошку.

Зоню покидає охота снідати. Скинула туфлі, сіла на ліжко, обнявши коліна. Закурила.

Цигарка на порожній шлунок (чого ніколи досі не практикувала) подіяла досить міцно. Наступає короткотривала підвищена ясність розуму.

Історія з Лесею Чуйгуковою впала на неї, як хвороба на здоровий організм. Ах, чорти б то побрали! В канцелярії чекають її пекучі, невідкладні справи, а вона сидить собі на ліжку і… з нудьги обнімає власні коліна.

Іронія долі в тому, що крах її становищу наніс не хто інший, а затюкана домашня квочка Леся Чуйгукова!

Ота шепелява, з білими, наче м'якуш соняшника, яснами тютя якимсь чином перетворилась в силу, яка спроможна перевернути догори коренем все Зонине життя.

Найгірше, що та ідіотка не сприймає того, чим Зоня намагається промовити до її розсудку.