Чтение онлайн

— От що я вам скажу, молодице, ви не заходите в тяжу тому, що ви не богородиця.

Не розуміла, що пан доктор до неї говорить.

— Для того, щоб зайти в тяжу, треба спати з чоловіком, — відрубав він.

— А в мене є, прошу пана доктора, шлюбний чоловік.

— Таким чоловіком, як ваш, можна кагли затикати. Ви з якого села?

— Ади, з Вишні.

— А, Вишня. — Заново охопила його злість на бабу, що не знає, до кого попала. Може, ще ширше розкрила б рота, коли б довідалася, що перед нею зять самого каноніка Річинського. — А як ви пишетеся? — спитав немов з співчуттям до покійного тестя, який мав нещастя жити серед тих туманів.

— Явдокія Курочка писала-м ся, а тепер по чоловікові Савицька.

— Слухайте, Савицька, чоловік вас любить?

— А звідки я можу знати, прошу пана доктора?

— А хто може знати? Б'є вас чоловік?

— Нє! Відколи побрали-сьмо ся, ще не поклав на мене руки.

— То зле, що чоловік не хоче на вас руки покласти. І не обіймає вас? Не зачіпається ніколи з вами?

— Нє… — сказала по надумі, начеб мусила насамперед пригадати собі, аби не сказати неправди.

— От видите, тому ви й у тяжу не можете зайти. Скажіть свому чоловікові, хай прийде сам до мене.

З-під опущених вій покотилися сльози.

— А він мене не послухає, прошу пана доктора.

— Так? То він у вас такий бутний?

— Ади, такий, що не послухає.

— То, може, в нього любаска є, коли він не хоче жінки слухати?

— Нє, нема.

— А ви звідки знаєте? Він вам казав?

— А де б я з ним у таку бесіду заходила? Люди кажуть.

— Ага, люди кажуть, що у вашого чоловіка нема любаски. Ну, як люди кажуть, то мусить бути правда. А тепер слухайте, що я вам скажу: ви не можете мати дітей, бо ви ще дівка. Розумієте мене? Тому перекажіть свому чоловікові, що доктор казав, тобто я, аби він зайшов до мене, бо інакше не буде у вас дітей. Так і скажіть чоловікові, що наколи він не прийде до мене, то так і не зайдете в тяжу.

Сльозина скотилася по масному блідому лиці і впала на намисто.

— А він не хоче дітей, прошу пана доктора.

— Так? Не хоче? Якщо він сам не хоче дітей, то можете не переказувати, аби приходив до мене. Нічого я на це не пораджу вам, молодице. Ще учені не винайшли такої машини, щоб замість чоловіків робила жінкам діти. Давайте п'ятку та й ідіть з богом.

Жінка стояла наче вкопана. Можливо, не зрозуміла, за що має п'ятку давати, коли й так нема надії, щоб вона могла матір'ю стати.

— Пане доктор, а може б, ви таки щось помогли?

— А, ви хочете, щоб я зробив те, чого не доробив ваш чоловік?

Спустила голову ще нижче. Вимагала від лікаря хірургічного втручання, тільки не знала, як це висловити у пристойній формі. Лікар зрозумів, про що їй ідеться, але гейби завзявся, аби не допомогти їй.

А може, падоньку мій, п'ятки замало? Вона може дати й більше. Стати її на це.

— Якби треба доплатити, прошу пана доктора…

— Ідіть, жінко, додому, бо я вже втомлений. І доплати вашої мені не треба (дала б мені жіночка, коли б чула, що мені доплати не треба!). Треба, щоб чоловік любив вас, бо інакше нічого з того не вийде.

— А як би то… прошу пана доктора, зробити?

— Ідіть до ворожки, вона вам порадить.

— Я вже ноги свої виходила. Нічого не допомагає.

— Як ворожка вам нічого не допомогла, то і я безсилий в цих справах. Давайте швидко п'ятку і йдіть з богом.

Хвильку наче вагалася:

— А то ніби… за що?

Безбородька зірвало:

— За те, дурна бабо, що час стратив з тобою!

Не чекаючи, поки жінка вибереться з приймальні, не помивши, як звичайно, рук, увійшов у спальню. Крізь відхилені двері у їдальню побачив за столом невістку Ілаковичів. Любив поговорити собі з жінкою Славка Ілаковича. Імпонувала в Орисі безпардонність, з якою вона прибирала до рук аристократів Ілаковичів. Цього він, чорт би то взяв, не зумів у стосунках з Річинськими!

Орися сиділа, спершись ліктями на стіл і заклавши по-чоловічому ногу на ногу. Вузька костюмна спідниця не дозволяла їй на таку позу.

Масивні, обтягнуті шовком коліна надавали молодій Ілаковичевій вульгарної жіночності.

Безбородько, згустивши трохи фарби, розповів пригоду з Савицькою.

— Між іншим, баба з Вишні. Мені аж язик свербів сказати їй, що перед нею зять їх покійного отця пароха.

Катерина погладила його по щоці. Їй лестило, що чоловік гордиться належністю до роду Річинських. Було це висловлено щиро чи в насмішку, Катерина не забивала собі голову такими тонкощами.

Раптом Орися по-чоловічому потерла долоню об долоню, по-шельмовському засміявшись при тому. Катерина і Теофіл водночас спитали її очима, що спричинилося до переміни настрою в кузини.

— Мені здається, що я знаю того гагатка [118] .

— Ти про кого?

— Та про нього, того з Вишні.

— І який він з себе? Бо вона, пожалься боже…

— Ет, згадала дурне! Лишім це. Я приїхала дізнатися, що ви робите, що ви задумуєте робити взагалі?

Обоє Безбородьки не зрозуміли самої суті питання. Катерина злякалась, що, може, сталася якась важлива подія в громадськім житті і всі визначили своє ставлення до неї, крім них, Безбородьків.

— Ми нічого не знаємо, Орисю. Скажи, що сталося? Я нікуди з хати не показуюся, а Філько вічно з тією мужичнею…

— Та ще нічого не сталося, але як станеться, то буде вже запізно.

— Так, але в чому річ?

— В тому річ, що люди організуються в громади, однодумці об'єднуються. Адже війна висить на волоску.

Теофіл зітхнув на повні груди: слава богу, що тільки це!

— Моя люба кузиночко, війна висить на волоску ще з вісімнадцятого року… і якось, слава богу, досі не обірвалася з того волоска.

— Ти знаєш, Фільку, що я не люблю панікувати, але ти глянь, що твориться кругом.

Безбородько відчув велике бажання погладити Орисине коліно в панчішці-павутинці. Тепер, коли реальна загроза для його статус кво зникла, захотілося йому пустощів. Крім того, бавило його, як невістка Ілаковичів стає в позу оракула у громадських питаннях. Бере темпи молодиця!