Чтение онлайн

Ясна річ, така поспішна передача повідомлення до відома публіки мала на меті швидше заспокоїти цікавість преси й уникнути шкідливих для поліції домислів. Ця вичерпна інформація задовольнила пресу. Вечірні газети подали на чотири колонки повідомлення про самогубство Вейтона, наводячи подробиці й вміщаючи фотографії усіх домашніх Вейтона, і серед них також Гертруди Веймар, яку капітан Сандер поспішив звільнити з-під арешту. Преса відзначила також Артура Джелліна, чого останній аж ніяк не сподівався. Один журналіст подався навіть до його оселі, щоб узяти інтерв'ю і сфотографувати Артура, на великий подив його самого. Довелося йому розповісти про ведене ним слідство, і незважаючи на непогамовну цікавість журналіста, він проробив це дуже скромно. Коли ввечері дванадцятого листопада він сів вечеряти, дружина поклала перед ним купу газет. Пані Джеллін усміхалася чоловікові променисто, а Джеллін-молодший, хлопець дуже вразливий, дивився на свого славетного батька зі слізьми на очах.

Артур прочитав уважно всі статті, присвячені справі Вейтона, а його поважне обличчя, надто поважне, щоб бути щирим. Відверто контрастувало з гордістю, які ці хвалебні відгуки повинні були викликати. Скінчивши читання, він узявся їсти, утікаючи дивитися на своїх близьких і не мовлячи ні слова. Звичайно, ні дружина, ні син урвати цієї мовчанки не посміли.

— Адо, — озвався нарешті Джеллін уже перед кінцем вечері,— мушу тобі повідомити прикру новину, про яку я вже згадував.

Пані Джеллін не переставала усміхатися, наче бажаючи довести, що новини, почуті від чоловіка, байдуже добрі чи погані, для неї завжди будуть чудові.

— Очевидно, завтра вранці мені доведеться подати у відставку.

Пані Джеллін махнула куховарці, щоб та несла приготований нею самою десерт, і сказала сердечно:

— Ти мені не сказав, чому ти хочеш подати у відставку, Артуре, але я певна, що ти робиш правильно.

— Я не знаю, чи Філіп Вейтон учинив самогубство, я просто не певен цього. Може, він убив себе, але достатніх доказів цього я не маю. Розтин тіла і балістична експертиза довели, що постріл був зроблений з дуже малої відстані і що єдиною причиною смерті була куля, яка ввійшла біля правого вуха. Проте встановити, що стріляв сам Вейтон, не можна. Через розголос, який преса надала всій цій історії, внаслідок проведеного мною слідства я вважаю за свій моральний обов'язок повідомити громадськість, що я, по суті, стверджувати не можу, чи справді Фь ліп Вейтон укоротив собі віку. Хоча іншої правдоподібно! гіпотези в мене немає. Треба, щоб усі знали, що для мене смерть Вейтона залишається й надалі таємницею.

Суха промова Джелліна відзначалася великою точністю: для архіваріуса головне була форма, а не стрункість викладу.

— Розумію, — сказала спокійно пані Джеллін. — То як же ти збираєшся це зробити?

— Я напишу листа, пояснюючи свою точку зору, і сповіщу увесь загал, — відповів Джеллін. — Ти ж бачиш, що такий лист суперечить підходу поліції, яка висловилася за версію самогубства, а значить, не узгоджується з моїми службовими обов'язками. Бажаючи подати мої застереження щодо повідомлення поліції, я мушу найперше подати у відставку.

За чаєм Артур зазначив, що десерт удався найкращий з усіх, які з моменту їхнього шлюбу приготувала пані Джеллін, проте нічим не принижуючи попередніх. Телефон Сандера, який викликав його, щоб він негайно їхав до управління поліції в незвичайно пильній справі, перервав цю похвалу.

Джеллін надів плащ, тепло попрощався з дружиною і вийшов. Коли він дібрався до управління поліції, капітан Сандер з похмурою міною чекав на нього у своєму кабінеті.

Я викликав вас, оскільки полковник Енсайкоу просив про розмову зі мною. Я хочу, щоб ви були присутні при цьому. — Капітан снував нервово по кабінету. — Сідайте. Ну, як ви себе відчуваєте, відколи стали відомі? — спитав він удавано весело. — Сподіваюся, що полковник не відбере у вас цієї слави, а в мене і ще в кількох людей з центрального управління роботи, як того домагається «Олд Бостон»?

— Пробачте, капітане, але я вас не розумію, — з ваганням обізвався Артур.

— У мене дивне передчуття, що Енсайкоу хоче нам зрештою відкрити, хто була та таємнича особа, яка вручила йому листи і веліла їх кинути… Припустімо, що він назве якесь імення, наприклад Макх'ю чи Френзена, і тоді самогубство Вейтона, хоча вже доведене і встановлене, не матиме ані найменшого сенсу.

Джеллін полегшено зітхнув і посміхнувся.

— Мені не хочеться нічого вам підказувати, пане капітан, але здається, що гіпотеза самогубства не зовсім вас задовольняє.

— А у вас що — якась інша? — гарячково спитав Сандер. — Я аж ніяк не сумніваюся в самогубстві, але підозрюю, що за цим усім криється якесь паскудство, яке Вейтон тримав у таємниці і яке досі нам не вдалося прояснити. Я вже бачу заголовки статей: «Поліція частково викриває таємницю Вейтона…» Будьмо щирі: Вейтон убив себе. Яке тепер має значення викриття справжніх мотивів цього самогубства? Це може нам тільки зашкодити.

— А проте, пане капітан, з самого ранку я міркую про те, як багато фактів, на мою думку, суперечить версії самогубства…

— Справді! — гукнув іронічно Сандер. — Будь ласка, викладіть мені їх.

Джеллін зібрав усю свою мужність.

— Постріл скерований був не в скроню, а біля вуха. Той, хто хоче убити себе, притуляє зброю до скроні.

— Браво, Джеллін! Ви так нічому й не навчилися, читаючи протоколи про тисячі самогубств, які ви підшивали! Нічому, зовсім нічому! Хіба ви не читали в тих протоколах, що в момент пострілу рука тремтить і що іноді, цілячись у скроню, влучають у вухо? Звичайно, ви цього не читали, еге ж?

Тон капітана збентежив Джелліна, але не змусив його відступити.

— Припустімо, що ви маєте рацію… Але ж револьвер лежав на сидінні біля Вейтона і не був затиснутий, як можна б того сподіватися, в кулаці.

— Це так, — сказав капітан тим самим тоном. — І ви думаєте, що це перший випадок, коли самогубець випускає після пострілу револьвер з руки? Це природна реакція м'язів. Вона різна у: різних осіб і, між іншим, залежить од волі самогубця. Людина, настроєна рішуче, накладаючи на себе руки, стріляє нетрепетною рукою і стискає зброю в кулані. А такий боягуз, як Вейтон, не зовсім певний ще до останньої хвилини, пістолет тримає на превелику силу. Це теж можна вичитати в переданих вам документах.

Усе це було правда, проте Джеллін не хотів здаватися.

— В автомобілі, на задньому сидінні, знайшли жіночий гребінець, — продовжував він.

Сандер різко урвав його:

— Чудово! Вам здається, що я не помітив його? Та я навіть знаю, чий він! А ви знаєте? Гертруди Веймар. Але оскільки Гертруда Веймар, коли Вейтон вчинив самогубство, сиділа під арештом, ми, мабуть, звинуватити її не можемо.

— А чому її гребінець знайшли саме в автомобілі Вейтона? — спитав наполегливо Джеллін.

— У Вейтонів автомобіль лише один, цією машиною користується також і Френсіс Чезлі. Як вам відомо, Гертруда і Френсіс заручені. Очевидно, вони їздили кудись разом, і тоді Гертруда й згубила цей гребінець.

— А телефонний дзвінок одинадцятого листопада, на який Вейтон відповідав особисто?

Перш ніж відповісти, Сандер на хвильку задумався.

— Тут я зовсім не в курсі. Того дня Вейтонові дзвонило багато причеп. Отож можна припустити, що цей дзвінок був такий самий, як інші, принаймні ніщо не показує, що ми повинні були думати інакше.