Чтение онлайн

Коваль зупинився посеред кімнати, трохи подумав про щось своє; потім, певно, дійшов якогось висновку й повернувся до стола.

– Якби збрехав – вигнав би я тебе, – довірчо повідомив мені Залізнолапий. – Геть. А так – поговоримо…

…У кузні було дуже жарко. У кутку палав горн, бризкаючи довкруж гарячими червоними вилисками. Іншими джерелами світла були: невелике віконце під стелею й кілька запалених смолоскипів. Двоє підмайстрів ретельно лупили великим і малим молотами, надаючи хитромудрої форми розпеченій смузі металу – певно, ґарді майбутнього меча.

Третій підмайстер орудував ковальським міхом, роздмухуючи горн – який і без того, на мій неосвічений погляд, горів доволі добре.

По стінах на вбитих гаках були розвішано в зразковому порядку молоти, молотки, молоточки, зубила, кліщі, щипці й ще безліч інших інструментів, назви яких я не знав. Пахло вогнем (якщо вогонь має запах), розпеченим залізом і ще чимось незрозумілим, але приємно збудливим.

Доки я з цікавістю оглядав кузню, Коблан нетерпляче махнув мені рукою, запрошуючи йти за собою.

У протилежній від входу стіні кузні, за три кроки від горна, виявилася ще одні двері, яких я раніше не завважив. Коваль відчинив їх і, пригнувшись, щоб не знести головою одвірок, увійшов.

Я протиснувся слідом.

Це було якесь підсобне приміщення, але мені на гадку одразу спали два слова: царство металу.

Тут справді виявилося царство металу. Чого лише там не було: просто смуги, бруски й листи сталі, бронзи, міді й різних сплавів, старі й нові інструменти, ціла й поламана зброя, кухонне начиння, ланцюги, деталі огорож… все це багатство було акуратно посортоване й розкладене так, що дбайливий хазяїн міг запросто відшукати будь-яку потрібну річ.

Коблан оглянув свій склад, несподівано швидко запустив лапище в найближчу купу заліза й з гуркотом витягнув звідти якийсь дивний предмет – металевий циліндр завтовшки приблизно з передпліччя й завдовжки долоні на півтори, із двома отворами: скраю і збоку.

Для чого ця штука призначалася й чому слугувала раніше, було абсолютно незрозуміло.

Схоже, ковалеві це теж було не зовсім зрозуміло. Він повертів знахідку у своїх воістину залізних лапах, тоді скоса глянув на мене.

– Може, краще не руку? – з деякою надією запитав Коблан. – Може, щось… щось отаке? Будеш до передпліччя пристібати, у дірку меч вставляти – я тобі руків’я перероблю… Безкоштовно. І швидко освоїшся. А рука – штукенція складнюща, і мороки з нею…

Я чудово розумів, що Коблан має рацію. І не виключено, що я й справді навчуся працювати Єдинорогом, закріпленим у цій штуці – я вже подумки бачив залізний тримач, із якого хижо витикається клинок Єдинорога, я вже продумував деякі зміни в поєднаннях випадів і переміщень, я…

То що, блазню Друдле Муздрий, хто із нас дурень?

Обидва.

Обидва дурні.

– Ні, майстре, – вперто заявив я. – Засунь цю штуку… назад у купу. А мені рука потрібна. Першосортна. Не гірша, ніж мати з батьком зробили. Щоб пальці… і все інше.

Коваль важко зітхнув, пробурмотів щось на кшталт: «І звідки він узявся на мою голову?!» – але відклав циліндр убік і продовжив пошуки.

Якийсь час він нишпорив у своїх завалах із шумом аж ніяк не меншим, аніж лавина в горах Сафед-Кух, потім раптом випростався й лунко ляснув себе долонею по лобі, залишивши над бровами брудний відбиток.

Після цього дивного ритуалу, який, певно, означав деяке прояснення думок, Коблан ступнув у куток і схилився над масивною запилюженою скринею, якої я спочатку не помітив.

Залізнолапий, мов пушинку, підняв кришку – а вона важила приблизно стільки ж, як і я – запалив свічку, що стояла поруч на полиці, сховав кресало й заходився витягати зі скрині різні предмети геть незрозумілого призначення.

Добірно вигнуті металеві жолоби, відполіровані до блиску або покриті витравленими візерунками й золотими накладками; кухлі без ручок, зате із кріпленнями з боків; плетива зі сталевих кілець і тонких пластин, що найдужче скидалися на частини верхнього одягу…

Але металевого одягу?!

Навіщо?..

– Що це? – не стримавшись, запитав я в Коблана.

– Я й сам до путя не знаю, – щиро зізнався спітнілий коваль. – Ще від прадіда мого залишилося. І йому – теж у спадщину перейшло. Прадід казав: ці штуки збруєю називаються. Мовляв, за старих часів люди їх на себе вдягали. Були неначебто любителі отаку вагу на собі тягати…

Я підійшов ближче й придивився до витягнутої зі скрині збруї. Справді, на багатьох металевих частинах були шкіряні підкладки або повстяний підбій, а також численні ремінці й застібки, якими все це, очевидно, кріпилося до тіла.

Піднявши вигнутий воронований щиток, я приклав його до своєї кукси. Якби п’ясть була на місці, щиток виявився б саме впору.

«Ось якби тоді, на турнірі, була на мені така штука – ще невідомо, чи залишився б я без руки!» – мигнула в мене божевільна думка, і я вже зовсім по-іншому глянув на цю купу заліза.

Здається, я почав розуміти, навіщо збрую надягали на себе. Але що ж це виходить?! Виходить, що предки весь час, під час кожної Бесіди, боялися залишитися без руки, ноги чи голови? Зброєю погано володіли – чи не довіряли Бесіднику?!

Я згадав танець Кемаля аль-Монсора й Масако Тодзі. Одягни їх у збрую, змусь боятися одне одного – що вийде?!

Та нічого не вийде…

– А тепер – поглянь сюди, – перервав мої міркування Коблан.

Я підвів голову – і побачив.

Переді мною була залізна рука.

Моя майбутня рука.

Звичайно, це була не рука. Це була рукавичка, мистецьки сплетена з дрібних сталевих кілець, із пластинами на тильному боці. Доки я розглядав рукавичку, Коблан встиг скласти збрую в скриню, зачинив кришку й розшукав у черговій купі металевого мотлоху кілька гнутих штирів, які засунув у велику кишеню свого шкіряного фартуха.

– Одначе з тиждень повозитися доведеться, – оголосив коваль уже цілком по-діловому. – Завтра й почнемо. Цей час поживеш у мене, а опісля – побачимо.

– У тебе? – зачудувався я. – Навіщо? Тобто, звичайно, спасибі за запрошення, але…

– Ось і домовилися, – перебив мене Коблан. – Ти ж був присутній при своєму народженні? Ану, відповідай – був присутній?!

І саме питання, і манера, з якою його поставили, одразу воскресили в моїй пам’яті Друдла Муздрого. Я навіть відчув у роті присмак горіхової пахлави… до чого б це?