Чтение онлайн

Захопившись, еспадон не звернув на мене ані найменшої уваги.

– А Дан Ґ’єни у своєму курному Мейлані Придатка з раннього дитинства самі в роботу беруть! Адже такого, як наш Єдиноріг, і дитя в руці втримає. Ото й виходить, що їм і без Посвяти можна! Самі вчать, самі й користуються…

«Дитя, звісно, втримає», – про себе подумав я й згадав Придатка Чена у шестирічному віці, його батька Придатка Янґа в тому ж віці, їхнього предка Придатка Лю Анкора, якого я перевіз до Кабіра… Згадав і ті турботи, яких вартувало мені їхнє навчання. Доки вони мене правильно тримати навчилися, не випускаючи з рук і не спотикаючись!.. я ж не канат для того, хто падає, у мене щосили чіплятися не можна, у Дан Ґ’єнів упор на три пальці…

– А-а-а, – розслаблено мовив Махайра.

– Що «а-а-а»?! – озлився я. – Ми зі своїми майбутніми Придатками із самого, вважай, початку панькаємося, чистіше від Дитячих Учителів, а не чекаємо, як ти із Ґвенілем, коли нам уже навченого приведуть! Ось тому…

Договорити мені не дали. Скрипнули двері, і важкий Придаток вніс в алоу-хона Шешеза Абу-Саліма. Їхня величність роззирнулися, вибрали найдальшу від входу стіну і там зависли одразу на двох гаках. На двох – це для граційності висіння, слід розуміти.

Ще раз пройшлися по скуйовдженому хутру бордові чоботи з шагреневої шкіри із модними китицями на халявах – і двері зачинилися за Придатком Абу-Саліма.

Шешез покрутився, влаштовуючись похиліше, і з цікавістю глянув на нас.

– Чому замовкли, гордість Кабіра? – весело мовив Шешез зі стіни, і мені здалося, що веселість ятагана нещира. – Знову сперечаєтесь? Я до вас порадитися прийшов, а ви все щось ділите…

– Радитись як правитель фарр-ла-Кабір, чи радитись як мій одвічний суперник у рубці, ятагане Шешезе?

Ні, Ґвеніль узагалі не вмів дотримувати жодних пристойностей! Йому добре, він у Кабірі в гостях, а не у васальній залежності… щоправда, залежність моя радше на словах, а Ґвен сидить у столиці років на сорок довше від мене, і домом своїм давно обзавівся, і родину теж завести хотів, але відмовили йому, грубіянові дворучному…

– І так, і так, – спохмурнівши, відповів ятаган.

– А в якій важливій справі порада потрібна? – Махайра злегка ворухнувся й кінцем клинка заспокійливо торкнув Ґвеніля за масивну хрестовину.

– Турнір хочу скасувати.

– Що? – хором скрикнули ми втрьох. – Чому?!

– Боюся, – обірвав нас Шешез.

Його зізнання пролунало сухо й вагомо, змусивши повірити в неможливе: ятаган фарр-ла-Кабір, небіж Фархада іль-Рахша, чогось боїться!

– Знаєте, певно, що вночі на вулиці Сом-Рукха сталося? Мені зранку доповіли; але чутки – вони швидші від моїх гінців…

– Знаємо, – пробурчав Ґвеніль.

– Чули, – відгукнувся Махайра.

– Хто це був? – замість відповіді, запитав я, не уточнюючи, кого маю на увазі: вбитого чи вбивцю.

– Шамшер Бурхан ан-Імр, із шабель кварталу Патайя. А вбивця… загалом, підозрюються…

Він усе не міг доказати, і коли нарешті зважився, мав такий, немов сам собі дивувався.

– Підозрюються Тьмяні.

Це було однаково, що сказати: «Підозрюється нічний вітер.» Або: «Підозрюється примара Травневого Ножа». Або ще щось у цьому ж дусі…

Із Ґвенілевої пози було зрозуміло, як ставиться прямолінійний еспадон до такої, м’яко кажучи, дивної заяви. А Махайра раптом пожвавішав і з цікавістю чекав продовження.

А я розумів, що не даремно Шешез учора приходив до мене в гості, і не даремно зараз він перестав ламати комедію й заговорив усерйоз.

Порослий лісом Лоулез – батьківщину Ґвеніля і його братів, – де на поодиноких пагорбах височіють похмурі замки з п’ятьма сторожовими вежами, або олійні гаї Кімени, де жили родичі Махайри – у Мейлані вже встигли забути; забути й знову згадати те, про що Лоулез і Кімена лише зараз починали дізнаватися. Та й сам Кабір був ближче до Мейланя – я мав на увазі близькість радше духовну, ніж банальну кількість верблюжих перегонів – і тому Шешез зумів зважитись, а я зумів задуматися над його словами…

– Що ти знаєш про Тьмяних, Вищий Мейланя Дан Ґ’єне? – одразу запитав Шешез, завваживши мій стан. І вже іншим тоном: – Розкажи, Єдинороже… будь ласка.

І я заговорив.

– Ніхто достеменно не знає, як народжується Тьмяний клинок, або як народжений Звитяжцем стає Тьмяним. Дехто каже, що коли ламається й гине Звитяжець, його перековують у таємних кузнях і гартують у крові дикого звіра, домашнього звіра й у крові Придатка, який не досяг повноліття. І тоді відроджується Звитяжець, але дикою стає вдача його, а клинок – тьмяний і гарячий. А ще кажуть, що Звитяжець, який спожив Придаткової плоті – свідомо чи з недомислу – тьмяніє протягом півроку, але якщо візьме він участь у п’яти чесних Бесідах і двох турнірах із сильнішими від себе, то знову заблищить і відвикне від смаку забороненого. Різне кажуть і про різне мовчать… Чув я, що навіть новонароджений Звитяжець іще під час загартування потьмяніти може, якщо в суміш глини, річкового піску й вугільного пилу підмішати попіл від спаленого Придатка, який, до того ж, умер не своєю смертю…

Я зупинився і якийсь час мовчав, дивлячись у вогонь. Поодинокі язички полум’я вистрілювали вгору гарячими жадібними клинками…

– Нічого я не знаю про Тьмяних, – глухо пробряжчав я. – Нічого. Я ж із Мейланя зовсім молодий поїхав… а молоді – вони старих-дурних слухати не люблять. Так і я – слухався, а не слухав.

– Як це нічого?! – обурився Махайра. – А це?..

Від хвилювання він став трохи недорікуватий.

– Єдиноріг має рацію, – відгукнувся зі стіни Шешез. – Це не знання. У це можна лише вірити. Або не вірити.

Ґвеніль злегка ворухнувся, зрізавши жмут хутра з барсової шкіри, на якій лежав, і знову завмер.

– Не вірю, – холодно проказав він. – Дурниці! Тьмяні, теплі… Жоден Звитяжець не буде навмисне псувати Придатків! Не чув про таке й зараз теж не хочу слухати!..

– Але ж псували, – коротко брязнув Шешез Абу-Салім. – У Хаффі псували, і в Дурбані псували… І в Кабірі. То ж бо – вірю.

– А я не знаю, – чесно сказав Махайра. – Не знаю, і все тут. А ти, Єдинороже?

– Я не вірю, – відповів я і, після довгої паузи, закінчив. – Я певен.

– …Шешезе Абу-Саліме фарр-ла-Кабіре… – Махайра немов пробував на вигин міцність цього імені. – А чому ваша величність прийшли за порадою саме до нас трьох? Чи все ж лише…

По моєму, Кресс і мене хотів спершу назвати повним ім’ям. Але ні, напускна церемонність злетіла з нього, і Жнець просто закінчив:

– Чи все ж лише до Єдинорога?

Шешез відповів не одразу. А коли відповів…

– Махайро Крессе Паллантиде з Вищих лівої галузі Омели Кіменської, на прізвисько Бронзовий Жнець, я прийшов за порадою до вас трьох. До тебе, до Вищого еспадона Ґвеніля Лоулезького, відомого в Кабірі як Саморушна Скеля, і до Вищого Мейланя прямого Дан Ґ’єна, прославленого під прізвиськом Мейланьський Єдиноріг. У Кабірі загинув Звитяжець. Ви добре розчули те, що я сказав?