Чтение онлайн

Упродовж десяти місяців Симон Петлюра намагається вирівняти ситуацію. Але регулярне національне військо нараховує лише 20 тисяч вояків. Оскільки нова урядова коаліція неспроможна покращити ситуацію, а переговори з французами привели до краху (проте союзники будуть змушені залишити чорноморський берег), Петлюра вирішує повернути у свій уряд соціалістів. Та його урядування обмежується лише Поділлям і Волинню. Часто уряд змушений змінювати свою резиденцію — стає на постій відповідно до пересування фронту (Вінниця, Жмеринка, Проскурів, Кам’янець, Рівне).

У травні-червні 1919 року ситуація на фронті покращується. У липні, відступаючи перед великими польськими силами, західноукраїнська армія об’єднується з армією під командуванням Петлюри. Виснажене, без медикаментів, спорядження та необхідної зброї, українське військо знов сповнюється надією і веде контрнаступ на більшовицькому фронті в напрямі Києва. Місто звільнене ЗО серпня 1919 року, але того ж дня українці покидають Київ, залишаючи його білогвардійським військам Денікіна. Українське військо знову відступає. До цих труднощів додається страшна епідемія черевного тифу, яка спустошує військо. Ситуація стає безвихідною.

28 жовтня 1919 року Петлюра пише своєму другові Жану Пелісіє, директору Бюро національностей у Парижі:

“Багато вже минуло часу, коли я з Вами бачився. З цього часу пережили ми багато тяжких моментів і не один сивий волос вказує на ті болючі етапи тієї дороги, якою ми пішли. Ми маємо багато ворогів, але через те власне скристалізувалась єдність волі нашого народу, через те й запалало могутнім вогнем бажання нашої країни до власної суверенности. Під теперішню пору нашим найтяжчим ворогом є Денікін, який замість воювати з більшовиками, обернув проти нас гармати й кріси, які одержав від Антанти. Ми маємо усі підстави вважати, що Денікін, який одержує гроші від Антанти, одержує їх також і від Німеччини; його старшини заявляють цілком відверто, що коли буде повалено Україну, вони вестимуть війну з Польщею і Румунією.

Ми не отримали досі жодної помочі; ні амуніції, ні технічних апаратів, ні санітарного матеріялу. Нічого! Ах, коли б Ви знали, Друже, скільки трагічних моментів пройшлось нам пережити через це цілковите опущення нас! Траплялось часто, що нашим козакам бракувало патронів! І тоді приходилось їм класти свою голову в багнетній боротьбі з більшовиками! Приміри їхнього героїзму й ті великі криваві жертви, які вони несли, це щось одиноке, нечуване в історії війни.

Три четвертини наших козаків без чобіт і одежі; однак їх дух не погас! Ми не маємо ліків;

тиф десяткує ряди нашої армії, багато з ранених вмирає, бо не маємо ні медикаментів, ні білизни. А антантські держави, які проголошують високі принципи, забороняють Червоному Хрестові прибути до нас! Ми вмираємо, а Антанта, мов Пилат, вмиває руки, й нам не остається більш нічого, як кликнути їм: “Morituri te salutant”!

Та Ви знаєте це добре, Друже! Осторонь від переворотів і політичних комбінацій стоять незмінені принципи гуманности і філянтропії. Для осягнення цих принципів закладено Червоний Хрест. Його відділ мусить прибути на Україну, щоб рятувати хворих і ранених, і тим дати доказ, що милосердя й любов до ближнього не знає ріжниць і що вона не ділить людей на добрих і злих, на овець та вояків!

Через Вас звертаюсь я до великої французької демократії. Ті діяльність, її посвята мусить подвоїтись. Нехай вона трубить алярм! Нехай вона примусить того, кого слід, шанувати закони любови і людяности! Нехай французький уряд зніме блокаду і тим дасть змогу купити для нашої армії та нашого народу медичні средства і ліки.

У нас цього року гарні жнива, і ми за ці речі заплатимо хлібом, щоб тільки допомогти нашому народові, який гине на полях битви і якого нищать епідемічні хвороби.

Я вірю, що мій поклик не пролунає без сліду й що він знайде широкий відгомін у демократичних колах Франції.

Наш народ ненавидить більшовиків і вважає їх своїми смертельними ворогами; так само відноситься він і до правих, деспотичних і жорстоких приклонників Денікіна. Ці останні вживають тих самих метод, яких вживають і більшовики, і між одними і другими існує певного роду спільний стратегічний плян відносно України й українців. Денікін ллє воду на совєтський млин і цю воду доливає Антанта! Що за сумне явище! Тут мається діло з цілковитою політичною сліпотою! Я з цілого серця бажаю, щоб антантські кола увільнилися від подібної хвороби й почали дивитись на справи правдивими очима.

У тих тяжких трагічних умовах, серед яких ми будуємо свою долю, ведемо свою визвольну боротьбу, ми потішаємося думкою, що є ще люди, які мимо цієї загальної сліпоти правдиво оцінюють наше становище і усувають всякі перешкоди, пересуди й недовір’я. Це все дозволяє мені й моїм приятелям легше нести цей тяжкий хрест, який на нас поклало Провидіння. Ви, мій Друже, є одним з тих, хто sine ira et studio виступаєте в обороні нашої нації, і я вірю, що настане день, коли правда і справедливість побідить.

Дозвольте мені в доказ моєї вдячности за Вашу моральну поміч стиснути вашу руку”11.

Звернення Петлюри залишилося без відповіді. Блокада України, схожа на ту, що Антанта застосувала до совєтської Росії, тривала. Зашарпане російськими військами — червоними і білими, а також поляками — українське військо було змушене здійснити загальний відступ до свого опорного району на північному сході. Нарешті, 4 грудня 1919 року український уряд вирішив перейти до партизанської війни. Поділені на численні групи залишки української армії (близько 8 тисяч осіб) проникають в Україну, окуповану військами совєтської Росії, і ведуть відчайдушну боротьбу упродовж зими 19191920 років, перш ніж повернутися на свої вихідні бази.

5 грудня 1919 року Петлюра покидає національні терени і виїздить до Варшави, шукаючи там підтримки поляків. У цей надзвичайно важкий час, думаючи лише про інтереси нації, майбутнє України, Симон Петлюра виявився великим проводирем, але самотнім, віч-на-віч із подіями. Він відзначався простотою і відвагою. Часто з’являвся на небезпечних ділянках фронту, спілкувався із солдатами, підтримував їхній дух, вітав із здобутими успіхами.

Під час політичної конференції 26 листопада 1919 року, в якій взяли участь члени уряду та представники політичних партій і війська, Петлюра заявив:

“В тому тяжкому стані... може, декому в серце закрадається думка — чи не пора, мовляв, нам сказати: “Не тратьте, куме, сили: пускайтеся на дноГ

Немає більшої помилки, коли б хто з нас так подумав. Чи ми своєю боротьбою здобули для України що-небудь? Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історичну тоді, коли весь світ не знав, що це таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність.