Чтение онлайн

Валенто на хвилину замовк - i Олесь не смiв порушити мовчання, бо вiдчував, як тяжко його друговi згадувати й говорити.

– Патрiоти вiдступали, - вiв далi Валенто Клаудо.
– Вони змушенi були вiдступати в цей степ, вiдстрiлюючись iз-за скель. А фалангiсти оточували їх. I не було вже нiякого виходу... Патрiоти вiдстрiлювались до останнiх патронiв. Але скiнчилися й вони, тi лiченi патрони... Патрiоти не могли навiть кинутися в рукопашний бiй, бо назустрiч їм били автомати й кулемети фалангiстiв. Що лишилося їм робити? I вони вийшли з-за скель назустрiч убивцям, тримаючись за руки i спiваючи пiсню патрiотiв... Фалангiсти не задумалися нi на мить. Вони вiдкрили автоматний i кулеметний вогонь, впритул розстрiлюючи чоловiкiв i жiнок, старих i молодих, заливаючи суху землю гарячою кров'ю людей, в яких не лишалося нiякої зброї, крiм гордої пiснi патрiотiв... Люди падали бiля цих скель i вмирали... А тих, хто не мав щастя вмерти вiдразу, фалангiсти добивали пострiлами в голову...

– Мерзеннi вбивцi!
– вихопилося в Олеся, що вiдчував, як збуджено, схвильовано стукотить його серце.

– Так загинули майже всi патрiоти, оточенi фалангiстами серед цих скель, - продовжував похмуро Валенто Клаудо.
– Випадково врятувалися лише поодинокi люди, якi знепритомнiли вiд ран i фалангiсти вважали їх мертвими... Скiльки врятувалося тодi патрiотiв? Може - п'ять, може десять... iз кiлькох сотень тих, що загинули тут... Один з них лежав отам, бiля тiєї високої скелi. Вiн опам'ятався вночi, коли фалангiсти вже пiшли. Побачив навколо себе гори трупiв, гори мертвих друзiв... i хотiв залишитися серед них i померти разом з ними, померти, як i вони... бо навiщо людинi жити, коли вмерли тi, кого вона любила i хто любив її?.. Але тiєї ж ночi сюди прийшли селяни, що прочули про той жахливий розстрiл. Вони поховали мертвих i винесли звiдси кiлькох живих... в тому числi i цю людину...

– I це був ти, Валенто! Я знаю, це був ти!
– збуджено вигукнув Олесь. Вiн i сам не знав, звiдки виникла в нього ця впевненiсть, але юнак усiєю душею й серцем-вiдчував, що то був Валенто Клаудо: стiльки суму, стiльки щирого глибокого почуття бринiло в його голосi...

– Хiба це, Олесю, має значення?
– гiрко посмiхнувся Валенто.
– Хай то був я, - що змiнюється вiд цього?.. Загиблих друзiв i товаришiв не врятуєш, не повернеш до життя... Ну, досить про це, тепер ти знаєш, що то за мiсце... i чому воно священне i для мене, i для всiх тих, хто любить народ Iберiї, пригнiчений кривавим Фернандесом i його поплiчниками...

– I тут буде ще великий пам'ятник, буде, Валенто, я вiрю в це!
– палко сказав Олесь, стискаючи мiцну руку свого друга i заглядаючи йому в очi.

Валенто Клаудо мовчки схилив голову. Вони йшли поруч слiдом за iншими, наближаючись до високої скелi, яка немов панувала над сусiднiми. Ось Сивий Капiтан спинився бiля неї. Спинилися й iншi у глибокому, урочистому мовчаннi. Нiхто не рухався, всi мов завмерли, дивлячись на похмуру скелю.

На нiй, високо над землею, був викарбуваний простий хрест, а пiд ним слова:

"Живi - безсмертним!"

Рука невiдомого патрiота зробила в скелi цей напис, увiчнивши ним любов i повагу людей, якi залишилися жити, до тих, хто вiддав своє життя в iм'я народу i став безсмертним..

Мовчання тривало. Нарештi Сивий Капiтан високо пiднiс руки з бiлими й червоними трояндами i гвоздиками, наче простягаючи їх до похмурої скелi, яка була свiдком героїчної загибелi патрiотiв. Широким жестом кинув вiн угору запашнi квiти. Вони злетiли в повiтря i рясним яскравим дощем упали до пiднiжжя скелi, вкривши барвистим килимом суху землю бiля нього

I знов тривало урочисте мовчання, яке було справдi красномовнiшим вiд усяких слiв. Олесь вiдчув, як здригнулася рука Валенто Клаудо, яку вiн усе ще тримав, i побачив як по щоцi його друга скотилася важка сльоза.

Сивий Капiтан рвучко повернувся i, не дивлячись нi на кого, рушив назад, до "Люцифера". I так само мовчки всi кинули останнiй погляд на високу скелю, повернулися i пiшли слiдом за ним. Лише бiля автомобiля Валенто Клаудо сказав Олесевi:

– Сьогоднi, хлопче, роковини з дня загибелi патрiотiв...

Олесь мiцнiше стиснув його руку. Юнак зрозумiв чимало нового для себе за цей короткий час, слухаючи схвильовану розповiдь Валенто i потiм, стоячи в мовчаннi бiля високої похмурої скелi. Вiн зрозумiв, якi благороднi, глибокi почуття єднали людей, що оточували мовчазного i суворого Сивого Капiтана; вiн побачив мужню й щиру душу Валенто Клаудо, яку той вiдкрив перед ним, i вiдчув ще бiльшу повагу i симпатiю до нього i його товаришiв...

Як шкода, що вiн не знає нiчого нi про них, нi про оповитого похмурою таємницею Капiтана, нi про самий "Люцифер" з його чи не фантастичними можливостями! Хто цi люди, що скупчилися навколо Сивого Капiтана? Може, теж волелюбнi iберiйськi патрiоти, як i Валенто Клаудо? Напевне, так. Яку мету мають вони перед собою? Визволення своєї батькiвщини з-пiд ярма жорстокої фалангiстської диктатури? Але ж хiба спроможнi кiлька людей, бодай у їх розпоряжденнi й є "Люцифер", зробити щось вирiшальне в боротьбi з такою страшною силою, як фалангiстська органiзацiя, що обплутала цiлу країну, та ще й спирається на полiцiю, жандармерiю i вiйсько?..

Заглиблений у мiркування, юнак i не помiтив, як опинився бiля самого "Люцифера", перед легкою драбиною, що вела до його дверей. Раптом вiн несподiвано почув своє iм'я. Це звертався до нього Сивий Капiтан, що спинився у дверях машини.

– Зайди до мене, Олесю, - сказав вiн, - я хочу з тобою поговорити.

Голос його звучав дружньо, очi дивилися на юнака привiтно, i все ж таки Олесь вiдразу розгубився. Про що може говорити з ним ця людина, яка по сутi тримає в своїх руках його долю? I що станеться, якщо Сивий Капiтан накаже йому залишити "Люцифер"?..

Проте Валенто Клаудо вже пiдштовхнув його:

– Iди, хлопче: коли Капiтан щось каже, то треба виконувати негайно! Чуєш?

3. ЗАЛИШТЕ МЕНЕ У ВАС!

Усе ще вагаючись, Олесь вiдчинив прозорi дверi, що вели до кабiни керування "Люцифером", i спинився. Сивий Капiтан уже сидiв у крiслi бiля пульта керування i щось записував, тримаючи на колiнах товстий зошит. Вiн пiдвiв голову, почувши кроки, й уважно подивився на юнака, немов приглядаючись, вивчаючи щось у ньому. Це тривало, можливо, всього секунду чи двi, але Олесь знову, як i тодi, коли Капiтан уперше зайшов до каюти, де вiн лежав з пов'язкою на головi, вiдчув, що ця людина дивиться на нього з якоюсь незрозумiлою зацiкавленiстю. Як i тодi, в глибинi гострих сiрих очей Капiтана наче спалахнув ледве помiтний вогник, - спалахнув i сховався. Що це означало, Олесь не розумiв, але вiн ладен був присягтися, що в тому уважному поглядi не було нiчого неприязного i навiть байдужого.

– Сiдай, Олесю, - мовив нарештi Капiтан, закриваючи зошит i повертаючись усiм корпусом до юнака. Його рука вказала на друге крiсло поруч з ним.

Олесь слухняно сiв. Вiн з повагою дивився на Сивого Капiтана. Йому дуже подобалося i викликало безмежне довiр'я це енергiйне, вольове обличчя з тонкими, мужнiми рисами i впевненим прямим поглядом сiрих очей з-пiд кошлатих густих брiв.

– Давай, друже мiй, поговоримо про твої справи, - почав Капiтан.
– Ти вже нiби одужав i вiдпочив. Скажи менi, ти й зараз нiчого не пам'ятаєш про себе? Ну, хто ти, звiдки й куди їхав?.. Тiльки не хвилюйся, просто спробуй згадати. Ти розумiєш i переконався вже, мабуть, що я не ворог тобi, правда?

О, в цьому Олесь був певний, - i вiн з готовнiстю кивнув головою.

– Так от, чи не пощастить тобi щось згадати про себе?

Голос Капiтана звучав дуже щиро: так може говорити, думав Олесь, тiльки той, хто хоче допомогти, як справжнiй старший друг i товариш. А втiм, що мiг вiдповiсти збентежений юнак? Вiд усiєї душi вiн прагнув згадати бодай що-не-будь про себе й своє минуле - i не мiг! Проклята сiра пелена, проклята важка ковдра, яка вкрила собою все те, що було з ним ранiше, придушила, пригнiтила його пам'ять!